Події та повідомлення
Б.О. Парахонський
Конвенціональні структури пронизують усе життя людини, а також утворюють важливий механізм культури, за допомогою якого стає можливим відрізняти саму культуру від природи. В останній діють, як прийнято вважати, об’єктивні закони, яким явища природи мусять беззастережно підкорятися, тоді як феномени культури значною мірою самі визначають загальні закономірності свого розвитку. Важливу роль тут відіграє організація свідомості культури та ті механізми, що узгоджують її різні складові частини – індивідуальну, колективну, групову, традиційну або авторитарну свідомість. Деякі узгодження окрема людина здатна свідомо утворювати на індивідуальному рівні, в міру розвитку своєї особи та соціальних умов, що роблять її рішення більш або менше вільними. Проте більшість існуючих в культурі конвенціональних структур утворюються поза межами індивідуальної свідомості, на рівні свідомості колективної, як частина культурної традиції – у вигляді норм, цінностей, звичаїв, стереотипів мислення та поведінки. Саме такі узгодження існують, наприклад, в межах функціонування мови або інших знакових систем, що складаються традиційно, або, як кажуть, природно, хоча, звісна річ, такі конвенційні схеми неможливо віднести до законів природи, оскільки вони виробляються культурою як умови її власного існування.
Визнання факту існування в суспільстві соціально-об’єктивних узгоджень ставить питання про те, яким є сам механізм їх утворення та як має відбуватись контроль за їх належним виконанням? Закон або договір мають силу та поважаються лише тоді, коли за їх порушення застосовуються певні санкції. Практично це набуває вигляду численних непорозумінь, що виникають при порушенні узгодження. Так, зокрема, незнання тією чи іншою людиною конкретної мови спілкування є свідченням того, що вона не входить до певного кола умов та конвенцій, а тому, знаходячись поза межами даної мовної спільноти, вона є виключеною з цієї системи комунікації. Те ж саме стосується інших феноменів культури – звичаїв, норм, стереотипів поведінки. Не є важкою справою визначити, що тут йдеться про конвенціональні структури неявного характеру, котрі не обов’язково усвідомлюються людиною, проте так або інакше виконуються нею, бо їх порушення виключає людину з певного кола життя. Але неявність існування цих конвенцій теж деякою мірою умовна. З одного боку, вони існують поза свідомістю людини, тому що належним чином не сформульовані, а з іншого вони існують саме в її свідомості, оскільки визначають організацію цієї свідомості. Краще сказати, що вони існують як межі свідомості, як границі, що обумовлюють культурний характер організації свідомості.
Багато культур пропонують великий корпус текстів морально-правового характеру, в яких через визначення правил поведінки регулюються відносини між членами спільноти. В них, часто у міфопоетичній та релігійній формах, накопичено узагальнений досвід багатьох поколінь. Досліджуючи їх, можна очікувати, що в цьому корпусі раціональне мислення проявить себе більш, ніж будь-інде, хоча перше наближення до вивчення соціального досвіду, зафіксованого в емоційно забарвлених міфопоетичних або ритуальних текстах, наводить на думку, що тут не повинно бути яких-небудь раціональних конвенцій. Подальший аналіз показує, що так здається лише на перший погляд.
Я намагатимуся довести, що саме міфопоетичні та релігійні тексти мають на своєму глибинному рівні цілком визначену раціонально систематизовану схему узгоджень, пов’язану з цілісним уявленням про побудову світу. При цьому я виходжу з положення, що і самі тексти морально-правової спрямованості теж будуються з урахуванням деяких вихідних детермінант, які визначають загальний смисловий простір відтворюваного дискурсу. Договір є важливим елементом побудови як самої культури, так і її загальної комунікативної системи. Але тут треба мати на увазі, що, на відміну від звичної схеми комунікацій, зміст якої зводиться лише до обміну повідомленнями, тут ми матимемо справу з такою системою, де обмін повідомленнями поєднано з потоком подій. Більш того, комунікація у вигляді окремих комунікативних актів сама вже може вважатись подією або низкою подій. Тобто, у такій спосіб принципово іншим стає зміст комунікації, коли вона з власно комунікації перетворюється на подію Тому зупинюсь трохи більше на цих обставинах.
За вихідне твердження візьмемо розгорнуте в іншій моїй праці положення про те, що людина взагалі існує в такому світі, котрий складається з подій та повідомлень про них. Відповідно, подіями можна вважати всі ті ситуації, в яких людина є діючою або пасивною особою, але які мають значення в її життєвому світі та в її власній біографії. Все інше дається людині у вигляді повідомлень про події в світі, тобто, у вигляді текстів, що описують або пояснюють реальність. Здатність сприймати певні повідомлення пов’язана з конкретно-історичним устроєм ціннісно-смислової моделі світу даної культури, яка, формуючись під впливом культурного середовища, соціальних відносин та власної активності особи, визначає свідомість окремої людини (1, с. 207).
Людина бере участь у подіях в залежності від її здатності приймати рішення згідно зі своєю інформованістю про устрій реальності та про події, що відбуваються. Договірні структури пов’язані з конституюванням деякої загальної моделі світу, що має сенс для кожного учасника договору. Взаємодія окремих осіб або цілісних груп, що поєднують свої зусилля та можуть сприйматися як єдиний суб’єкт, має місце лише за наявності тих або інших конвенцій, що визначають, між іншим, як статус події, так і статус повідомлення, коли це має місце в контексті устрою реальності та коли ставиться питання про те, чим саме воно є.
Зауважу, що зовсім не завжди з належною впевненістю можна відрізнити подію (чи те, що називають подією) від повідомлення. Треба мати на увазі весь контекст існування того або іншого феномену, що складає низку подій або повідомлень. Тут може виникнути ситуація, коли подія набуває значення повідомлення, або, навпаки, повідомлення набуває значення події.
Так, у драмі Л. Толстого «Живий труп» описана низка подій, з яких центральною для всього сюжету виявляється подія «самогубства» головного персонажу. Згодом з’ясовується, що насправді мало місце «повідомлення» про подію, котре помилково розумілося як сама подія. Знайдене в річці тіло, записка про прощання з життям, одяг на березі – все це, здавалось, однозначно може трактуватись як ознаки дійсної події, бо сам процес самогубства ніхто не міг спостерігати. Але насправді мало місце маскування справжньої події за допомогою майстерно зробленого «повідомлення». Тлумачення події як дійсної привело до реальної зміни в житті інших персонажів, коли, скажімо, жінка «самовбивці», виходячи з «факту смерті» її чоловіка, одружується із своїм коханим. Розкриття обману приводить до нового читання фактів, і вже ця нова інтерпретація обертає низку подій таким чином, що головний персонаж змушений насправді покінчити із життям. Тобто, «повідомлення» про подію стає справжньою подією. Уявна смерть, що відбулася за хибною конвенцією, виявляється неспроможною вирішити всі життєві проблем персонажів. З’ясувалося, що існують більш глибинні пласти домовленостей, які згодом випливають на перший план і постають як засіб дійсного вирішення проблеми.
Звідси можна побачити, що важливим критерієм розрізнення події від повідомлення є встановлення справжності події, але до цього потрібно прийти шляхом максимально зваженого розслідування. Подія для людей, які не діють тут безпосередньо, надається у вигляді повідомлень. Помилка полягала у незнанні «мови» дійсного факту, тоді як на поверхні повідомлення про нього могло бути прочитане різними шляхами.
Разом з цим і саме повідомлення може набувати статусу події і тут воно прочитується цілком однозначно, тоді як варіативність вже відноситься до можливостей утворення певних подій. Так, скажімо, пляшка з документом, кинута в море компрачикосами в романі В. Гюґо «Людина, яка сміється» з’являється в належний час як важливий елемент описуваної тут низки подій. Документ є не просто повідомленням, це факт, що впливає на хід життя. Людина, що вважала себе належною до нижчих верств суспільства, раптово підноситься на самий верх суспільної ієрархії в силу того, що знайдений документ свідчить про її дійсне, шляхетне походження. Усі його відношення з іншими людьми та суспільством кардинально змінюються, але він зберігає свідомість та самоідентичність, що була сформована раніше під впливом свого названого батька, послідовного критика наявної соціальної системи.
Виступ молодого хлопця у Палаті лордів по суті справи є викладом поглядів його вихователя. Взагалі, ця ситуація може розглядатись як передача «повідомлення» з соціального «низу» на соціальний «верх», але ця інформація «верхами» не сприймається і хлопець починає вважатися ними божевільним. Договірна схема суспільства не дозволяє встановлювати безпосередню комунікацію верхів та низів, оскільки пануючим верствам дозволено діяти як вони бажають, а підлеглим – лише молити про спасіння. Пляшка з документом – це подія, яка на певний час робить можливою таку комунікацію, правда, лише у вигляді окремого акту, котрий не може змінити всієї існуючої комунікативної системи.
Таким чином, ми бачимо, що у світі людей має місце поєднання процесів комунікативних та дійових. Тому, вивчаючи перші, ми не можемо абстрагуватись від других, і навпаки. Події мають статус таких, що дійсно відбулися, але сприйматись вони можуть або безпосередньо, або шляхом повідомлення про них. Повідомлення, в свою чергу, роблять можливими різні трактування подій і визначають їх як дійсні або недійсні. Але коли повідомлення зафіксовано в тексті на загальновідомій мові, тобто включене до системи узгоджень, воно набуває самостійної цінності, виявляється документом, фактом, що на комунікативному рівні надає нову якість дійсності. Можна уявити собі і наступний рівень дійсності – рефлексивний, на якому можуть бути утворений опис самих повідомлень про події, або повідомлення про повідомлення. Деякою мірою цей рівень фіксує структурні особливості свідомості людини, що зайнята когнітивним пошуком або дослідженнями.
Договірною структурою будемо називати таку структуру, існування якої пов’язане з утворенням певних узгоджень. Останні мають функцію ствердження деякої системи порядку в реальному світі, згідно якої будується поведінка людини або конструюються повідомлення. Це не виключає таких ситуацій, коли договір утворюється не шляхом узгодження суб’єктами своїх дій або розуміння світу, а немов би надається «згори», як певна конституція реальності, яку змінити неможливо. Насправді таким чином відбувається сакралізація певного устрою відношень між людьми без уваги щодо дійсних інтересів та бажань більш-менш значної частини комунікантів. Такий «договір» може деяким чином легалізувати існуюче незаконне та безправне становище частини суспільства, але його чинність буде далекою від легітимності, тобто дійсних правових обгрунтувань.
Іноді буває так, що існуючий порядок реальності не знаходить свідомого відображення в якому-небудь тексті, скажімо, тексті Конституції. Тоді мусимо говорити про договірні структури неявного рангу, які належить реконструювати з існуючих текстів поведінки. Частіше за все зустрічається поєднання договірних структур явного або неявного виду. Так, скажімо, в старозавітних текстах Біблії ми бачимо наявні тексти договору людини з Богом, що також формулюється в нормах поведінки, заповідях тощо. Норми поведінки таким чином поєднуються з устроєм реальності в уявленні іудейської культури. Але можна реконструювати ці та інші норми з текстів, що описують поведінку людей, тобто існують як взірець доброї або поганої стратегії поведінки. Тому належить йти від опису норм до повідомлень про поведінку, а від повідомлень до подій, які вважаються дійсними. Такий шлях дозволяє в кінцевому підсумку виявити реальну модель світу.