2.2. Організаційно-промислова складова технології процесу використання підприємницької функції
в банківському секторі

Гаврилко П.П., Кужелєв М.О., Брітченко І.Г.

Концептуально, людина, як постійна передумова людської історії, є також її постійним продуктом і результатом, а виробничі відносини, за яких відбувається весь виробничий цикл реалізують процес відтворення суспільства у формі матеріального виробництва.

Виробництво не є вичерпним, якщо воно не представлене виробництвом суспільних відносин, сукупність яких утворює сутність людини [64, с. 113]. Людина відтворюється за рахунок виробленого продукту, в сфері, де є власні закони, що відводять їй значення передумови і основи будь-якого виробництва.

В процесі дослідження і встановлення ролі суспільства у відтворенні і становленні для банківської корпоративної системи, необхідно абстрагуватися від ролі праці, робочого часу, споживчої вартості та інших конкретних сутностей, і перейти до розгляду чотирьох взаємодоповнюючих постулатів:

1) розвиток небагатьох здійснюється за рахунок всього суспільства;

2) індивідуальний розвиток кожного члена суспільства перетворюється на умову і передумову розвитку всіх;

3) речовинне багатство і матеріальні умови його виробництва вимагають оновлення людини, суспільних відносин, і темпи такого оновлення пов’язані з темпами оновлення матеріального багатства;

4) суспільне положення агентів виробництва по відношенню один до одного змінюється.

Підкріплює представлені постулати наступний висновок К.Маркса [141]: «Люди відповідно до своїх продуктивних сил відтворюють також суспільні відносини, при яких вони виробляють сукно і полотно».

В основі відтворення суспільства лежить теорія, що грунтується на:

1) цілісному відтворенні дійсності, в якій початковою основою для розвитку виступає людина, що наділяється фізичними і розумовими здібностями для життєзабезпечення в середовищі приватної власності на засоби виробництва, що споживаються виробництвом для продукування корисних людині речей, щоб зберегти її елементарне існування; у філософів це явище отримує назву «буття»;

2) субстанції здатності людини до праці, яка перетворюється на виробничу силу суспільства і в середовищі виробничих відносин реалізує загальний принцип теорії – принцип задоволення духовних і матеріальних потреб людини;

3) загальному характері соціально-економічного устрою, в якому виробники і споживачі сполучають власні зусилля, а устрій виступає як зміст предмету і сутність основного поняття теорії, в якій капіталіст використовує споживчу вартість робочої сили, формує власний дохід і задовольняє запити суспільства.

Логічним інструментарієм побудови теорії відтворення суспільства виступає закон заперечення заперечення. Людина виступає початковою передумовою в історії систем, що розвивається, а сама «передумова, піддаючись запереченню, неминуче виявляється результатом заперечення цього заперечення» [64, с. 24], але в розвиненішій формі. Знаючи про таку закономірність, можна встановити зв’язок етапів розвитку системи, і, керуючись ним, послідовно перейти на побудову проміжних етапів логічного розвитку теорії відтворення на принципах руху від абстрактного до конкретного, від суті до явища, від елементарного вивчення до системного аналізу суспільства і людини.

Капіталістичний економічний устрій унаслідок прояву приватної власності всюди наповнюється середовищем товарів і послуг, а одночасно з цим забезпечує збереження, тобто відтворення індивідів, що об’єднуються для здійснення процесу продажу, відтворення себе і забезпечення життя оточуючих.

Логічним інструментарієм оцінки сукупності процесів, властивостей і явищ субстанції здатності людини до праці виступають закони вартості і режиму економії. Здатність людини, як сукупність взаємозв’язаного, взаємозалежного, системного цілого і єдиного, на яку впливає зовнішнє і внутрішнє, вимагає підпорядкування собі всіх елементів суспільства, а окрім цього, ще і створення обмежуючих органів. Це методичне положення дозволяє поєднати внутрішню фізіологічну сутність людини і зовнішнє середовище економічних відносин.

Таке поєднання має зовнішнє формальне віддзеркалення: людина – це багатство суспільства з тієї причини, що створює вартість і споживчу вартість за допомогою обміну втрат біологічної енергії на товари і послуги. Вона існує в таких рамках відносин, поки виробництво споживчої вартості виступає загальною умовою функціонування вартості, досягає ефективності на основі раціонального витрачання робочого часу на власне відтворення за допомогою задоволення духовних і матеріальних потреб. Здібність людини на основі конкурентоспроможності індивіда стикається з такою суперечністю, яка диктує йому інші умови задоволення потреб, оскільки затверджується у відносинах еквіваленту робочої сили унаслідок переорієнтації виробництва: від задоволення потреб на колективних засадах розподілу до задоволення тих же потреб на приватних засадах привласнення. Згідно з цим, зазначене положення вносить до життя суспільства істотні зміни. Головними з них є:

1. Порушення допустимих меж суспільного і індивідуального споживання.

2. Відмова суспільства від фінансування процесів гармонійного розвитку членів держави і суб’єктів діяльності на принципах поєднаного розвитку фізичних і духовних здібностей людини, формування і вдосконалення колективістського способу життя.

3. Непосильним для держави стало завдання послідовного і планомірного зростання добробуту всіх верств і соціальних груп населення.

4. Відсутність контролю за здійсненням змін у сфері виробництва, праці, організації умов життя, реалізації соціальної спрямованості економіки і соціальної справедливості.

5. Припинена дія принципу відтворення більш розвинених членів суспільства, які не знають соціальної нерівності і не відчувають на собі дію соціальних відмінностей.

Глибинний процес повернення цінності багатства з економічного середовища, де його основою виступає сукупність споживчих вартостей і втілена в них праця, а суттю – виробництво багатогранно розвиненої людини і суспільства, в економічне середовище, де його основою виступає змінна вартість, конкурентна боротьба, збереження державою і приватними особами умов майнової нерівності, підсилює і прискорює процеси паразитичного і віроломного відчуження власності в особистих інтересах. Основою таких соціально-економічних умов є теоретичні положення, методичні підходи і способи, які пропагують самодостатність і самозабезпечення.

Початковою умовою тут виявляється метод відображення руху, коли «рух продукту формує людину» [64, с. 59], тому що впливає на нього за допомогою споживання певних частин праці, які відрізняються властивостями і своєю якістю. У технологічному процесі виробництва власник капіталу сприймає і забезпечує працівника як продуктивну діяльність, що сформувалася, тобто співставляючи органічні витрати з реалізацією його потенціалу. Працівник перетворюється на носія підприємницької здатності, що забезпечує у виробничому середовищі прибуток, що спричиняє необхідність наявності в розпорядженні суспільства окремих сфер, галузей і ланок для розвитку людини і переходу її в іншу економічну якість.

Отже, у низці одержуваних доходів, необхідно подолати досягнутий рівень заробітної плати, що властиве процесу виробництва, і перейти до здобуття доходу, ренти, відсотка і т.п. за рахунок когнітивних чинників організації, управління та інтелекту. Тому у третьому секторі національної економіки – сфері послуг особливе значення приділяється саме клієнтам банків, як індивідуумам, з однієї сторони, і як носіям підприємницької функції (предмету використання підприємницьких навичок працівниками банків), з іншої.

Увага до персони клієнта не зменшується і завжди на часі, але тільки нещодавно набуло вжитку нове поняття, яке використовується стосовно клієнтів, – «клієнтоцентричність». Воно означає прагнення компанії зосередити всю свою діяльність навколо інтересів, потреб і цілей найважливішої для неї людини – клієнта. Але, як зауважує блог Customer Evangelism, попри той факт, що 56 % банків вважають себе клієнтоцентричними, лише 12 % споживачів погоджуються із цією оцінкою. Наведемо кілька порад для досягнення компанією клієнтоцентричності:

1. Важливо намагатися цілком і повністю сконцентруватися на досвіді клієнта. Для цього слід пересвідчитися в тому, що співробітники пройшли відповідні тренінги й володіють необхідними компетенціями, а також у тому, що рівень сервісу та підтримки відповідає заявленому рівню, який узгоджується із потребами клієнтів.

2. Необхідно пристосувати внутрішні процеси банку до потреб (вимог) ваших потенційних клієнтів. Банківським установам варто переосмислити підхід до власної організації і більш детально зосередитися на потребах клієнтів при створенні процесів компанії.

3. Варто залучати клієнтів до процесу створення та підтримки банківських продуктів. На жаль, банківські установи не завжди знаходять спільну мову зі своїми клієнтами у сфері інновацій. Утім, саме така взаємодія між клієнтами та банком є одним із найважливіших аспектів клієнтоцентричності. Більшість керівників і топ-менеджерів вважають за краще тримати клієнтів «у темряві» й не ділитися з ними своїми ідеями щодо розвитку. Але що найгірше – вони не запитують у клієнтів, яким вони хотіли б бачити їхній банк у майбутньому. Прислухаючись до побажань клієнтів, банки зможуть створювати продукти з урахуванням потреб клієнтів і тим самим, закріпивши їхні стосунки, втримати в банку.

Використання цих простих і дієвих практик не перетворить банківську установу на клієнтоцентричну за один день. Але ці прості принципи стануть у нагоді кожному менеджерові, який твердо вирішив, що саме клієнт є найбільшою цінністю бізнесу.

Важливість клієнта не можна переоцінити, а те, що він є нематеріальним активом фінансової установи, дає можливість констатувати той факт, що він має свою власну вартість та впливає на подальший розвиток комерційного банку. До того ж завдяки тривалим стосункам клієнтів з банком виникають сприятливі умови для функціонування банківського мультиплікаційного процесу.

В Україні одночасно використовують два різних підходи до визначення та класифікації нематеріальних активів: вітчизняні положення бухгалтерського обліку та міжнародні стандарти фінансової звітності. Відповідно до міжнародних стандартів фінансової звітності розглядаються такі види нематеріальних активів підприємства [72]:

– пов’язані з клієнтами: списки клієнтів і клієнтських контрактів;

– пов’язані з технологіями: технології, патенти, програмне забезпечення, бази даних, ноу-хау;

– пов’язані з контрактами: ліцензії, роялті, ліцензійні договори й договори франчайзингу, права на користування ресурсами (водними, мінеральними, повітряними тощо), трудові договори;

– пов’язані з мистецтвом: літературні, художні та музичні твори, відео- й аудіовізуальні матеріали;

– пов’язані з маркетингом: права на знаки для товарів і послуг, угоди про відмову від конкуренції;

– не ідентифіковані нематеріальні активи: умовна вартість ділових зв’язків, репутація, імідж компанії, стосунки з постачальниками, персоналом, конкурентами.

У міжнародних стандартах фінансової звітності в першу чергу до нематеріальних активів відносять клієнтів, точніше клієнтську базу, якою володіє компанія. Оцінюючи українські банківські установи, потенційні іноземні інвестори й партнери все частіше звертають увагу не на ціну устаткування чи будівель, а на вартість нематеріальних активів компанії. Така тенденція є загальносвітовою. За даними компанії Ernst&Young, у структурі власності найбільших світових корпорацій (у тому числі банківських) нематеріальні активи вже становлять більше половини загальної вартості компанії незалежно від сфери діяльності. Однією зі складових капіталізації бізнесу є відповідна оцінка та застосування нематеріальних активів, якими володіє підприємство.

Нематеріальні активи можна навіть передавати в заставу при отриманні банківського кредиту. Попри те, що така практика в Україні наразі не надто поширена (банкіри воліють видавати кредити під щось відчутніше, ніж добре ім’я), наявність у підприємства цінних нематеріальних активів, наприклад розрекламованої торгової марки й бездоганної кредитної історії, помітно полегшує отримання кредитів на вигідних умовах [72].

Моніторинг нематеріальних активів, як інструмент економічного аналізу, був розроблений у середині 1980-х рр. шведським ученим, доктором К.Свейбі. Він визначав три основні напрями аналізу нематеріальних активів компанії: зовнішню структуру, внутрішню структуру, а також компетентність людей. У спільній праці С.Авдєєва, Н.Козлова, В.Рутгайзера [2, с. 13] оцінка ринкової вартості клієнтели – нематеріального активу компанії також відбувається як поділ нематеріального активу на внутрішній і зовнішній. Такий поділ є свого роду «робочою класифікацією». В його основі нього лежить уявлення про вплив клієнтели на ризик ведення бізнесу, пов’язаний з конкретною частиною грошового потоку, який виникає завдяки нематеріальним активам, точніше, генерований ними. Іншими словами, виділяється та частина загального грошового потоку, яка припадає на зовнішній нематеріальний актив.

На переконання К.Свейбі, прибуток для організації створюють тільки люди (клієнти). Користь, яку приносять дії цих людей, а саме: продукція, послуги, патенти, авторські права тощо – свідчить про успішну роботу компанії; але джерелом усього цього є люди (клієнти). Вони й повинні вважатися генераторами всього прибутку компанії. Згідно з К.Свейбі, «дії людей перетворюються як у матеріальні, так і нематеріальні структури знань, що мають зовнішню (зовнішні структури) або внутрішню (внутрішні структури) спрямованість. Ці структури є активами, оскільки вони впливають на надходження доходів». К.Свейбі вважає людей єдиним наявним у компанії джерелом прибутку [7].

Клієнти мають неабияку цінність для компанії вже хоча б тому, що: по-перше, вони купують певні товари або послуги, а по-друге, вони, можливо, купуватимуть ці товари або послуги в майбутньому. І саме другий аспект повинен стати тією метою, до якої необхідно прагнути».

Ймовірність того, що теперішній клієнт і надалі користуватиметься фінансовими послугами банку в майбутньому, залежить від кількох чинників:

– розмір та інтенсивність повідомлень, які банк надсилає клієнту сьогодні й буде надсилати в майбутньому;

– наскільки ці повідомлення корисні для споживача;

– наскільки легко клієнтові звернутися до банківської установи у разі, якщо він потребує допомоги;

– наскільки чітко та вправно компанія працює із рахунками;

– наскільки споживачі відчувають турботу про себе чи, навпаки, байдужість з боку банку;

– наскільки легко знайти потрібну клієнтам інформацію на веб-сайті банку та наскільки легко сформувати замовлення;

– якої якості підтримку та сервіс пропонує банк;

– наскільки швидко банк відповідає на електронні й телефонні повідомлення.

Щоразу, коли банк спілкується з клієнтом, вислуховує або ж ігнорує його, клієнт робить певні висновки й формує про банк певне враження. Саме від цього враження залежатиме, чи буде мати бажання клієнт і надалі співпрацювати з банком. Більше того, банки повинні бути готові «показати на двері» тим клієнтам, які не створюють для них жодної (довгострокової чи хоча б короткострокової) цінності.

Згідно однієї з поширених методик оцінки вартості, створеної нематеріальними активами – Celemi – визначають три напрями аналізу нематеріальних активів: наші клієнти, наша організація, наші люди. Один із напрямів аналізу – наші клієнти – стосується зовнішніх структур взаємостосунків з клієнтами та постачальниками, торгових марок, контрактів, репутації або іміджу. За кожним з цих напрямів Celemi визначило ряд основних проблем, які, на переконання її фахівців, мають найбільший вплив на зміст підсумкової вартості «балансу нематеріального активу». Аналіз клієнтів Celemi не обмежується тільки вивченням сум, які надходять від них. Визначено три категорії клієнтів, по одній для кожної з трьох структур – зовнішньої, внутрішньої та компетентності, – у розрізі яких проводиться аналіз. Кількість клієнтів, які опинились у кожній групі, дає змогу судити про «нематеріальну цінність» клієнтів у рамках даного портфеля замовлень.

Перша категорія. Клієнти, що поліпшують імідж, тобто мають у галузі позитивну репутацію й можуть порекомендувати компанію. Вони необхідні для залучення інших споживачів, які поліпшують зовнішню структуру Celemi.

Друга категорія. Клієнти, що поліпшують організацію, тобто вимагають пошуку нових для Celemi рішень і тим самим змушують компанію вдосконалювати колишні методи роботи або впроваджувати нові. Ця група споживачів поліпшує внутрішню структуру Celemi.

Третя категорія. Клієнти, що підвищують компетентність. Це клієнти, надання яким необхідних послуг або товарів вимагає від службовців Celemi набуття нових навичок. Така група споживачів допомагає підвищувати компетентність службовців.

Кілька додаткових показників покликані дати повне уявлення, наприклад, про стабільність клієнтської бази. Так, повторні замовлення відображають те, що клієнт задоволений як послугами або продукцією фірми, так і мірою її лояльності. Клієнти, які купують відповідну продукцію тривалий час, – це цінні активи, оскільки первісна вартість таких активів невисока. Стимулювання росту продажів уже наявним клієнтам – один з найбільш економічних способів підвищення доходів компанії.

Інформація про нематеріальні активи Celemi публікується у вигляді додатку до балансу. Вона містить у собі перелік отриманих даних і, що більш важливо, пояснення у вигляді приміток, яке допомагає керівництву інтерпретувати представлену аналітику. Ці примітки – важлива частина всього монітора, призначеного для того, щоб надати особам, зацікавленим у розвитку компанії, більш чітке уявлення про її справжню вартість [7].

Складність проблеми оцінки вартості грошей відзначалася багатьма дослідниками. Зокрема, М.Туган-Барановський вважав, що: «Складність проблеми цінності грошей полягає в тому, що цінність грошей керується зовсім іншими факторами, ніж цінність товарів, тому теорія цінності грошей не може бути отримана дедукцією із загальної теорії цінності товарів. Непридатність трудової теорії до цінності грошей випливає вже з того, що цінність мають не тільки металеві гроші, виготовлені з матеріалу, який має трудову вартість, але й нерозмінні паперові гроші, що ніякої трудової вартості в собі не мають» [203, с. 65]. Крім того, М.Туган-Барановський відзначав неможливість об’єктивної оцінки вартості грошей: «…цінність грошей є явищем зовсім іншого порядку, ніж цінність будь-якого товару. Цінність товару є результатом більш-менш свідомих оцінок осіб, що споживають і виробляють цей товар. Навпаки, цінність грошей є зовсім несвідомим стихійним продуктом загальної кон’юнктури товарного ринку» [203, с. 76].

Звернемося до досліджень О.Кендюхова, у яких він подає детальну класифікацію інтелектуального активу та їхні види [83, с. 55]:

– персоніфікований капітал – пов’язані з роботою знання й уміння, творчі здібності, освіта, професійна кваліфікація, лояльність, ціннісні установки персоналу, психометричні характеристики;

– техніко-технологічний капітал – винаходи, корисні моделі, промислові зразки, патенти, виробничі секрети (ноу-хау), права на дизайн;

– інфраструктурний капітал – інформаційні технології, бази даних, організаційна структура, філософія управління, корпоративна культура, ділове співробітництво;

– клієнтський капітал – стосунки з покупцями, контракти, портфель замовлень, франшизи, ліцензійні угоди;

– марочний капітал – торговельні марки, товарні знаки, корпоративна марка (ім’я), марки обслуговування, сюди ж відноситься імідж підприємства або його ділова репутація.

Вагомий внесок в теорію клієнтоцентричності зробив Х.Сент-Онж, започаткувавши 1993 р. концепцію «клієнтського капіталу». Розпочавши дослідження зі співвідношення між людським, структурним і фінансовим капіталами фірми, він зробив висновки про те, що для комерційного успіху в довготривалій перспективі перші два типи капіталу повинні зосередитися на пов’язаних з клієнтом інтересах. Отже, фірма створює запас капіталу навколо її клієнтів, який Х.Сент-Онж назвав клієнтським капіталом. Загалом модель Х.Сент-Онжа доводить, що довгостроковий прибуток утворюється при злитті людського, структурного та клієнтського капіталів [232]. Це доводить той факт, що клієнт впливає на формування капіталу фінансової установи. У результаті нарощення клієнтської бази комерційний банк тим самим збільшує свій капітал і залишки на рахунках.

Відкриття філій у зарубіжних країнах надає комерційному банку можливість вийти на нові ринки фінансових капіталів. До нового фінансового капіталу ми відносимо клієнтів з їхніми активами (грошовими коштами), бо іноземні клієнти мають у своєму розпорядженні більші грошові запаси. Комерційний банк, який вийде на цей ринок, зможе за рахунок іноземних клієнтів вирішити проблему, пов’язану з нестачею грошових коштів на депозитних рахунках. Також такий стратегічний хід дозволить отримати додатковий прибуток від роботи на міжнародному ринку грошового мультиплікатора. Основу особливої ролі комерційних банків в інвестиційному процесі становить, передусім, унікальний механізм формування кредитних ресурсів, яким володіє винятково банківська система.

Особливу роль і значення у формуванні капіталу відіграє національна банківська система. Її провідна роль обумовлена не тільки тим, що банки здійснюють вкладення фінансових ресурсів (що значно ефективніше матеріальних), а є найбільш великими суб’єктами фінансування за обсягом ресурсів. Банківська система в цілому має унікальну технологію (механізм) формування, концентрації і примноження фінансових ресурсів, що дозволяє їй здійснювати капіталовкладення навіть в умовах повної відсутності нагромаджень в економіці.

Розмір цього перехідного залишку від одного банківського операційного дня до іншого залежить від таких чинників:

– кількість клієнтів комерційного банку та розмір обороту коштів за поточними рахунками клієнтів;

– різниця між сумою отриманих коштів на рахунки клієнтів і сумою вихідних платежів.

Розмір залишків коштів, що знаходяться на рахунках клієнтів, коливається в часі в кожному конкретному банку через різницю між вихідними і вхідними сумами платежів. Але сума залишків на рахунках усієї банківської системи залишається незмінною. Це відбувається внаслідок того, що вихідні платежі одного комерційного банку є вхідними для іншого й навпаки.

Цей вид банківських ресурсів є основою механізму високої рентабельності й прибутковості банківської системи навіть в умовах економічної кризи. Так відбувається тому, що перехідний залишок коштів клієнтів комерційних банків є тимчасово незатребуваним і може бути використаний банком на інші цілі, тобто для здійснення кредитування інших суб’єктів регіональних економічних відносин. Залишки на рахунках клієнтів вигідно відрізняються від інших джерел формування банківських ресурсів (наприклад, депозитів або акціонерного капіталу) тим, що вони є безкоштовними (або майже безкоштовними) джерелами формування фондів кредитування. У той час, коли з акцій банку, депозитів або інших видів вкладів комерційний банк повинен сплачувати відсотки, дохід банку становить різницю між сумою отриманих відсотків і відсотків, сплачених за вкладами, і називається маржею. В умовах, коли за ресурси у вигляді залишків на рахунках клієнтів платити не потрібно (або майже не потрібно), розмір доходу комерційного банку різко зростає. Цим і викликана велика конкурентна боротьба комерційних банків регіону за своїх клієнтів.

Найважливішою особливістю формування кредитних ресурсів комерційного банку з тимчасово вільних залишків на розрахункових рахунках клієнтів є те, що банк формує кредитні ресурси за допомогою коштів клієнтів незалежно від того, які операції вони здійснюють. Тобто незалежно від того, як розпоряджається клієнт своїми доходами – витрачає їх на споживання або нагромадження (капіталізацію), вони слугують для формування кредитних ресурсів комерційного банку. Для формування кредитних фондів банку достатньо самого факту грошових доходів клієнта, тому що грошові (фінансові) доходи суб’єкта регіональних відносин можуть бути отримані тільки на поточний рахунок у банку. Відповідно, навіть в умовах, коли всі клієнти комерційних банків спрямовують усі свої доходи на споживання, окремі комерційні банки і вся банківська система в цілому може формувати кредитні ресурси (кошти для капіталізації), створювати новий капітал [149, с. 20].

Важливим є те, що розмір фінансово-кредитних можливостей окремого комерційного банку, утворений за рахунок доходів його клієнтів, так само є основою механізму створення нових фінансових ресурсів, але вже і всієї банківської системи в цілому. Це є знаковою особливістю впливу банківської системи на процеси створення і розподілу капіталу, що відбувається за допомогою грошового мультиплікатора й специфіки формування банківських ресурсів. Суть мультиплікаційного механізму полягає в тому, що при кредитуванні комерційний банк через перерахування тимчасово вільних коштів клієнтів на рахунки позичальників збільшує кількість коштів, що перебувають в обігу, тобто поповнює поточні рахунки інших підприємств (збільшує доходи інших підприємств). Розмір коштів, що збільшився, на розрахункових (поточних) рахунках первісних одержувачів ресурсів знову збільшує фінансові можливості комерційного банку, який використовує їх для нових інвестицій. Так відбувається до повного використання кредитних ресурсів банківською системою. Єдиним чинником, що обмежує мультиплікаційний ефект, є норма (розмір) обов’язкового резервування [149, с. 23].

Мультиплікаційний ефект і його зв’язок із промисловими циклами висвітлений у роботах М.Туган-Барановського: «Що стосується кредиту, то й розмір кредиту здатний зазнавати занадто значних змін, незалежно від кількості грошей. За незмінної кількості грошей кредит може помітно збільшуватися або, навпаки, зменшуватися. Саме в такий спосіб виникають кон’юнктурні коливання, якими супроводжується рух промислового циклу» [203, с. 51–52].

Фактично йдеться про те, що грошова маса в обігу може істотно збільшуватися завдяки кредитній активності банків за незмінної грошової бази. Крім того, зміна норми резервування впливає на грошовий мультиплікатор. Чим більшою вона є, тим меншим буде грошовий мультиплікатор.

Збільшення норми резервування. При збільшенні норми резервування збільшується норма обов’язкових резервів і зменшується сума надлишкових резервів банків і, отже, зменшується можливість банків для надання позик. Комерційний банк почне скорочувати строки надання позик, тобто прискорить строк їх погашення. Отримавши виплати з наданих позик, банк буде спроможний надавати нові позики на меншу суму, ніж за попередньої норми резервування. Для збільшення своїх резервів банк може продати частину облігацій, а виторг зарахувати до резервів. При збільшенні норми резервування скоротиться пропозиція грошей. Якщо попит на гроші навіть не зміниться в абсолютному вимірі, то він збільшиться відносно пропозиції. Це призведе до зростання процентної ставки.

Зменшення норми резервування. При зменшенні норми резервування в комерційних банках зменшується норма обов’язкових резервів. Відповідно, збільшується сума надлишкових резервів і, отже, збільшуються можливості банку надавати позики.

При цьому норма обов’язкового резервування виконує такі найважливіші суспільно-економічні функції:

– керування надійністю банківської системи Національним банком України.

– регулювання фінансово-кредитних можливостей регіональної банківської системи, тобто керування процесами нагромадження (капіталізації) і споживання в регіоні.

Саме тому під час загострення кризових явищ в економіці Національний банк зменшує норму резервування, стимулюючи тим самим накопичувальні тенденції, і збільшує її за відносної стабілізації, підвищуючи надійність банківської системи. Питання виникнення і зниження різних ризиків займає особливе місце у фінансовій теорії і практиці, інвестиційній діяльності й економіці в цілому.

Отже, завдяки унікальним банківським механізмам і технологіям провідне місце в процесі створення й розподілу капіталу займає регіональна банківська система.

Необхідно особливо підкреслити, що в основі формування кредитних ресурсів комерційних банків лежать, як це не дивно на перший погляд, нефінансові (банківські) капітали, тобто негрошові кошти акціонерів або залучені (запозичені) кошти.

В основі надприбутковості, колосальної економічної ефективності та великих фінансово-кредитних можливостей регіональних комерційних банків і всієї банківської системи лежить унікальна технологія банківської справи, унікальний механізм створення кредитних ресурсів. Саме технологія банківської справи, заснована на двох принципових її відмінностях від усіх інших суб’єктів господарських відносин, враховуючи державу, а не фінансовий капітал самих банків, ставить регіональну банківську систему в центр процесів створення і розподілу капіталу та на вершину фінансової піраміди, що регулює процеси нагромадження й споживання в регіоні.

У класичному розумінні дохід, що використовується для нагромадження у вигляді кредитних ресурсів комерційних банків для створення основних матеріальних або інших фондів, є основою для одержання прибутку або надприбутку в майбутньому у вигляді економічної віддачі від використання цього капіталу, тобто матеріальних й інших фондів. Згадаємо відому формулу К.Маркса: гроші – товар – нові гроші, або іншу відому його теорію, в основі якої лежить твердження про те, що капіталіст, він же власник капіталу (тобто накопичених раніше матеріальних, фінансових й інших засобів виробництва), наймає робітників для виробництва суспільно корисного продукту з метою його продажу й одержання доходу. Велика частина цього доходу у вигляді додаткової вартості дістається капіталісту, тому що саме він є власником засобів виробництва, тобто власником капіталу. Іншими словами, саме капітал, на думку класика, лежить в основі доходу, додаткової вартості або надприбутку.

Основою доходу й надприбутку банківської системи є не капітал, а унікальна технологія, унікальний механізм створення, використання і примноження кредитних ресурсів як продукт інтелектуальної діяльності та суспільної економічної думки.

В умовах науково-технічного прогресу й ринкових відносин найбільш важливим, найбільш економічно доцільним і реальним капіталом є прогресивні сучасні технології й інші продукти наукової та інтелектуальної діяльності людей як основи для одержання доходу та його нагромадження (капіталізації) для держави, регіону й людини.

Особливе місце в розвитку наукової думки, здатної створювати технології, що є реальним капіталом в умовах ринкових відносин, займає економічна наука. Саме цим пояснюються великі матеріальні та фінансові капіталовкладення в наукові дослідження, стимулювання інтелектуальної діяльності і розвиток освіти в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Унікальною особливістю банківської технології, здатної створювати і збільшувати фінансові ресурси, є її суспільно-соціальне значення. У ринкових умовах банкір, керуючий приватним банком, розв’язує проблеми не тільки власника, а й трудового колективу, що знаходиться в його підпорядкуванні. Фінансово-кредитна діяльність комерційного банку впливає на розвиток економіки регіону і країни, на створення ресурсів і формування національного доходу та національного багатства всього суспільства, розвиток накопичувальних і споживчих тенденцій, економічну надійність і безпеку суспільства тощо.

Аналіз розвитку фінансових установ протягом останніх 30 років свідчить про те, що конкуренція є ключовим чинником у процесі формування стратегії. Терміни «конкурентна перевага», «конкурентоспроможність» міцно закріпилися в корпоративній лексиці. Фінансові установи створюють нові стратегічні кроки та закликають своїх менеджерів знаходити нові рішення заради отримання переваги перед конкурентами.

Така одержимість ідеями конкурентної боротьби виникла в далекі 70-ті рр. минулого століття, коли світ став свідком потужного злету японської економіки. Одна за іншою провідні західні компанії, працюючи в різних сферах – від автомобільного та будівного виробництва до ринків побутової електроніки або одягу – почали відчувати явний тиск зі сходу.

У кінці 1980-х рр. у стратегічному менеджменті виникло поняття «конкурентна стратегія». Зміст цього поняття полягав у тому, що зліт і падіння компанії обумовлюються конкурентною боротьбою. Доцільність діяльності компанії, у свою чергу, визначається винятково міркуваннями конкуренції.

За останні 30 років поняттєвий апарат економіки розвивався, трансформувався, тому сучасні поняття «конкурентоспроможність» і «конкурентна перевага» значно відрізняються від змісту та рекомендацій підручників 80–90-х рр. ХХ ст. Зміни, які відбулися на фінансовому ринку, відповідно вплинули на методи ведення конкурентної боротьби [153, с. 14]. Звернемо увагу на визначення понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність».

Конкуренція (англ. competition) – суперництво, боротьба за досягнення кращих результатів у сфері діяльності; суперництво між товаровиробниками за більш вигідні умови, розширення і завоювання ринків. Конкуренція буває несумлінна, недосконала, цінова та чиста. Конкурентоспроможність (англ. competitiveness) – можливість здійснювати свою діяльність за умови відкритого ринку й залишатися тривалий час прибутковим підприємством. Існує чотири основні чинники, що визначають рівень конкурентоспроможності: технологія, наявність капіталів, людських ресурсів, стан зовнішньоекономічної діяльності [149, с. 139].

Конкурентна перевага – це становище фірми на ринку, яке дає змогу їй долати сили конкуренції та приваблювати покупців. Конкурентні переваги створюються унікальними матеріальними та нематеріальними активами, якими володіє підприємство, тими стратегічно важливими для даного бізнесу сферами діяльності, що допомагають перемагати в конкурентній боротьбі. Основою конкурентних переваг, таким чином, є унікальні активи підприємства чи особлива компетентність у сферах діяльності, важливих для даного бізнесу. Конкурентні переваги, як правило, реалізуються на рівні стратегічних одиниць бізнесу та є основою ділової (конкурентної) стратегії підприємства.

Розвиток конкуренції в українській економіці в цілому, і зокрема в її банківському секторі, є закономірним процесом, що стосується інтересів не лише виробників і споживачів банківських послуг, але й усього суспільства. Конкуренція прямо впливає на рівновагу на банківському ринку й тим самим на стабільність банківської системи та всієї грошово-кредитної сфери, досягнення яких є одним із найпріоритетніших напрямів сучасного етапу розвитку ринкової економіки України [2]. Про це свідчить той факт, що в новій редакції Закону України «Про банки та банківську діяльність» є окрема стаття 53 «Забезпечення конкуренції у банківській системі», яка регламентує умови конкуренції в цій сфері [168].

Для ринкового господарства XVIII ст. була характерна вільна конкуренція. Її феномен детально дослідив А.Сміт [193], якому належить вислів щодо «невидимої руки конкуренції». На рубежі XIX й початку XX ст. конкуренція в усіх країнах становила одну з динамічних сил економічного прогресу. Протягом XX ст. у найрозвинутіших країнах світу вводиться механізм регулювання конкуренції, тобто встановлення «правил гри», коли підприємства та фірми намагаються запровадити нові принципи суперництва. Їхня суть полягає в тому, що підприємці діють не наосліп, силою витісняючи один одного з ринку, а за допомогою маркетингу детально вивчають ринкові можливості, його кон’юнктуру. Це значною мірою «заземлює» напругу виникнення кризи надвиробництва, оскільки зі споживачем наперед узгоджуються обсяги, номенклатура, умови й терміни реалізації продукції [234].

На початку ХХI ст. банківська конкуренція стає однією із центральних проблем вітчизняної економічної науки й банківської справи. А це викликає необхідність комплексного вивчення не лише природи та суті банківської конкуренції, але й створення сучасного механізму управління конкурентоспроможністю як важливим процесом банківської діяльності й розроблення необхідного методологічного та аналітичного апарату.

Традиційні способи підвищення конкурентоспроможності банку аналогічні звичайним маркетинговим рішенням, що властиві для всіх без винятку підприємств, і специфічним методам, що враховують особливість банківських процесів і механізмів, тобто специфіку комерційного банку як особливого підприємства зі специфічними, властивими тільки йому якостями. Звичайні методи розглянуто багатьма фахівцями та науковцями. За цим напрямом надрукована велика кількість навчальних підручників, монографій, наукових статей, доповідей тощо. Можна назвати лише ті напрями підвищення конкурентоспроможності, що властиві саме банку та банківській системі. Напрями підвищення конкурентоспроможності банку грунтуються на специфіці механізмів формування, збереження та збільшення банківського капіталу. Їхня класифікація може бути подана таким чином:

1. Збільшення та вдосконалення банківських активів і капіталу:

– збільшення розміру власного капіталу банку;

– збільшення розміру залучених ресурсів;

– оптимізація структури банківського балансу.

2. Розвиток мережі банківських філій і регіональних представництв (є найактуальнішим для України в сучасних економічних умовах):

– збільшення кількості банківських філій на вітчизняному ринку банківських продуктів;

– оптимізація організаційної структури та розміщення регіональних філій і представництв;

– відкриття та розвиток закордонних представництв і філій банку.

3. Розвиток банківських продуктів:

– збільшення асортименту банківських продуктів (за рахунок впровадження інновацій та використання досвіду вітчизняних і закордонних банків);

– підвищення якості банківських послуг через урахування потреб споживачів (особливу увагу треба приділяти клієнтам – фізичним особам);

– підвищення ролі реклами, наукових досліджень, сучасних методів комунікацій при просуванні банківських продуктів;

– оптимізація цінової політики на банківські продукти.

4. Підвищення фахового рівня працівників банківської системи:

– чітке дотримання рекомендацій Національного банку України щодо прийняття на роботу тільки фахівців з відповідним рівнем освіти (вища юридична або економічна освіта, бажано за профілем працевлаштування);

– постійне підвищення кваліфікації працівників (стажування, семінари, тренінги, друга вища освіта тощо);

– підвищення мотивації працівників до ефективної роботи (мотивація матеріальна, корпоративний дух, індивідуальний підхід до працівника тощо).

5. Поліпшення іміджу банку та підвищення довіри до нього:

– створення позитивного образу через благодійні акції і заходи;

– інвестування (окреме або консолідоване) інвестиційних проектів національного масштабу, підтримка стратегічних галузей економіки України;

– жорстка політика боротьба та запобігання незаконним фінансовим операціям, тіньовим схемам, механізмам уникнення оподаткування, конвертаційним технологіям, «відмиванням брудних» грошей тощо.

Важливим чинником, що впливає на ефективність функціонування банківського капіталу, є чинник власності. Він безпосередньо впливає на стратегію банку, ефективність використання його ресурсів, конкурентоспроможність, способи та напрями подальшого розвитку банківських технологій. Вплив цього чинника на конкурентоспроможність банку майже не висвітлюється у вітчизняній літературі, тому доцільно детальніше розглянути це питання.

Більшість банків, які були засновані на території України, не відповідають критеріям міжнародних стандартів банківського бізнесу. Уніфікація якості обслуговування клієнтів, автоматизована система ведення документації, введення в дію нових розробок у галузі інформаційних технологій та швидкість обслуговування клієнтів – перевага іноземних банків.

Розгляд банківської конкуренції неможливий без аналізу міжнародного аспекту їхньої діяльності з урахуванням специфіки світового ринку банківських продуктів. Як визначає Б.Суховірський [198, с. 71], необхідна розробка теоретичних і прикладних проблем у рамках нового наукового напряму – геоекономіки, що набула розвитку у світовій економічній науці в умовах посилення процесів глобалізації і регіоналізації. Геоекономіка може трактуватися як геополітична економіка з огляду на вплив зовнішніх чинників на регіональний розвиток. У рамках геоекономіки України особливо актуальним є поєднання внутрішніх особливостей із впливом світового ринку. Таким чином, геоекономіка висуває підвищені вимоги до економічних досліджень, що повинні поєднувати знання про особливості світової економіки й міжнародних відносин із професіоналізмом стосовно певного регіону.

Сьогодні майже всі банки, працюючи на фінансовому ринку України, переймаються проблемою переходу до умов динамічної та зростаючої конкуренції. Надмірний консерватизм і відмова від активної конкурентної боротьби, викликана намаганням скоротити витрати на розробку нових видів послуг, призводять до того, що банки, маючи деякий період позитивного балансу й високого рейтингу надійності, з часом починають втрачати клієнтів, які є нематеріальним активом банку, тим самим погіршуючи свій економічний стан. З огляду на це, необхідно розробити для кожного банку нову довгострокову стратегію з урахуванням побудови довгострокових відносин з клієнтами, орієнтовану на збереження і підвищення його конкурентоспроможності.

Конкурентоспроможність і міцність комерційного банку залежать від клієнтської бази, яка в ньому обслуговується, та майбутніх планів клієнтів на цей банк. Конкурентоспроможність комерційного банку в сучасних умовах визначається ступенем його відповідності потребам клієнтів і значними темпами зростання його клієнтської бази. Конкуренція, що зростає на ринку банківських послуг, загострюється входженням на банківський ринок України та активною діяльністю іноземних банків, змушує банкірів пов’язувати своє майбутнє з розвитком бізнесу клієнтів, їхніми стратегічними цілями та завданнями. Те, що є важливим для клієнтів, комерційному банку необхідно врахувати та реалізувати у своїх фінансових послугах. Така стратегія дасть можливість побудувати довгострокові стосунки, необхідні фінансовій установі для підтримки та розвитку своєї конкурентоспроможності.

Привабливість банківських послуг для клієнта визначається чинниками як економічного, так і неекономічного характеру.

Економічні чинники, що визначають цінність банку для клієнта, а отже, його конкурентоспроможність, охоплюють:

– витрати клієнта (тарифи банку) на отримання послуг;

– витрати часу клієнтом, емоційні витрати;

– ефект від використання операцій (послуг) банку.

Неекономічні чинники пов’язані з можливостями банку щодо вирішення проблем клієнта, які виникають у стосунках з органами державної і муніципальної влади, постачальниками та підрядниками, іншими фінансовими установами та іншими банками, а також можливостями банку з надання клієнту консалтингових та інших послуг, що допомагають розвитку бізнесу клієнта. Надійність банку й можливості збереження комерційної таємниці, таємниці операцій, що проводять клієнти, ще довго будуть важливим неекономічним чинником, який визначає вибір банку клієнтом [153, с. 17].

Оцінку конкурентоспроможності комерційного банку проводять як конкуренти, так і клієнти та іноземні інвестори, для яких конкурентоспроможність банку адекватна його інвестиційній привабливості. Тому сьогодення диктує нові умови, у яких інвестор враховує всі чинники, що впливають на побудову стосунків між клієнтом та банком і роблять їх більш тривалими та стабільними. Саме іноземні інвестори зацікавлені в тому, щоб фінансова установа, яку вони мають бажання придбати, була конкурентоспроможною.

Це питання розглядається у працях І.Брітченко [32; 33; 34], де на основі стосунків між банком і клієнтом було обгрунтовано й розкрито природу функціонування мультиплікаційного ефекту при формуванні та функціонуванні банківського капіталу, оптимізації регіональної структури розвитку мережі банківських філій, дослідження впливу міжнародних мультиплікаційних і розрахункових операцій на доцільність інтеграції економіки України до європейського економічного простору та єдиної європейської валюти.

Особлива роль у сучасних дослідженнях банківської системи України належить удосконаленню наявних механізмів залучення та утримання вже сформованої клієнтської бази з побудовою довгострокових стосунків між фінансовою установою і клієнтом за рахунок упровадження нових інструментів, технологій, адаптації до різних потреб клієнтів. Яскравим прикладом такої адаптації є дослідження цілого ряду питань, актуальних для комерційних банків: який строк є оптимальним при отриманні споживчого чи іпотечного кредиту? На який строк банку вигідніше надавати кредити? Який клієнт є більш цінним: той, хто отримав кредит, або той, хто розмістив депозит? Які строки будуть вигіднішими для комерційного банку? Яка фінансова цінність кожної з цих двох груп клієнтів? Дослідження та наукове обгрунтування відповідей на ці запитання дозволять розробити оптимальну стратегію для різних груп клієнтів. При довгостроковому обслуговуванні клієнтів їх фінансова цінність для банку починає зростати, однак не слід забувати й про відсоток тих клієнтів, які є боржниками. Отже, користі від таких клієнтів мало, й банку потрібно робити все необхідне для того, щоб призупинити їхні стосунки, але при цьому в клієнтів повинні залишитися добрі відчуття від обслуговування в цьому комерційному банку. Це дасть можливість уникнути критичних відгуків про банк, негативної реклами, яка може зменшити кількість потенційних клієнтів.

Функціонування кредитного мультиплікатора банківської системи розвинутих країн грунтується на безкоштовних валютних ресурсах третіх країн, зокрема України, і має деякі принципові відмінності від функціонування кредитного мультиплікатора української банківської системи й банківських систем інших країн. Найбільш істотними відмінностями є:

– значно більший розмір залишків на валютних рахунках порівняно із залишками на рахунках національних банківських систем;

– більш низький норматив резервування в банківських системах США та Європи.

Ці та інші особливості дають змогу банківським системам розвинутих країн значною мірою збільшувати безкоштовні ресурси, що забезпечує цим країнам надлишок фінансових ресурсів і пріоритетність проблеми їхнього ефективного інвестування над проблемою пошуку фінансових ресурсів.

Цим і пояснюється зацікавленість іноземних банківських холдингів у відкритті філій на території України. Транснаціональні банківські системи, що відкривають кореспондентські рахунки для здійснення міжнародних платежів, здійснюють інвестування створених за допомогою мультиплікатора фінансових ресурсів в економічне поле регіонів, що розвиваються, а також України через:

– прямі іноземні інвестиції в суб’єкти регіональної економіки;

– надання міжнародних кредитів регіональним комерційним банкам;

– надання позик українській державі або органам місцевої виконавчої влади.

Окрім обслуговування зовнішньоекономічних платежів регіональних клієнтів, комерційні банки так само можуть розміщувати свої власні валютні кошти на кореспондентських рахунках за межами економічного простору України та регіону. Цей процес регулюється НБУ змінами нормативів валютної позиції і положенням про відкриття рахунків в іноземних банках-кореспондентах. Комерційні банки найчастіше збільшують залишки власних валютних коштів на кореспондентських рахунках міжнародних банківських систем з метою запобігання валютним ризикам або для акумулювання коштів для здійснення спекулятивних операцій на міжнародному фінансовому ринку.

Для мінімізації відтоку іноземної валюти, підтримки стабільного курсу національної валюти, а також максимально ефективного функціонування національного кредитного мультиплікатора вважається доцільним регулювання міжнародних валютних операцій Національним банком України, підтримкою нормативу відкритої валютної позиції, що в кілька разів перевищує (2–3 рази) норматив резервування. Така політика НБУ буде стимулювати банківську систему перерозподіляти ресурси клієнтів і свої власні кошти в національні кредитні технології.

Створення й збільшення довжини валютної позиції свідчить про неефективність мультиплікаційного ефекту в регіоні, точніше, про його менш ефективне функціонування порівняно з процесами у світовій економіці. У масштабі світових господарських відносин, глобалізації міжнародного поділу праці та на рівні світових фінансових ринків під регіоном доцільно розуміти територію вільного обігу конкретної національної грошової одиниці, зумовлену сукупністю правових й економічних умов. Україна при цьому виступає як єдиний регіон, що чітко збігається з географічними кордонами держави. Проте валютна позиція впливає на функціонування банківського капіталу в регіонах, що є частинами цього географічного простору.

Відкривши філії в іноземних країнах, комерційний банк отримує доступ до значних грошових ресурсів більш заможних і платоспроможних клієнтів. Таким чином, українські комерційні банки отримують можливість працювати на ринку зі стабільним економічним становищем, дешевшими ресурсами, які також створюють сприятливі умови для функціонування мультиплікаційного процесу та в подальшому впливають на стабільність та конкурентоспроможність комерційного банку. Також робота філій у зарубіжних країнах допоможе залучити необхідну дешевшу ресурсну базу, що дасть змогу знизити витрати на утримання дорожчих депозитних портфелів, залучених в Україні.

Говорити про участь у міжнародних мультиплікаційних процесах можна лише в тому разі, якщо українська банківська система матиме таку кількість регіональних представництв за межами України, яка уможливить формування ресурсів в обсязі, здатному істотно вплинути на ресурсну базу національної банківської системи, або в разі, коли національна валюта України стане засобом міжнародних розрахунків, а іноземні банки будуть об’єктивно зацікавлені в постійних перехідних гривневих залишках на поточних кореспондентських рахунках в українських банках для здійснення міжнародних платежів своїх клієнтів.

Об’єктивні передумови для створення таких економічних умов зараз відсутні. Українська банківська система виступає об’єктом, завдяки якому інші держави, міжнаціональні й транснаціональні компанії та фінансові організації багаторазово примножують і перерозподіляють свої активи за рахунок участі в безкоштовних фінансових ресурсах у вигляді перехідних валютних залишків на кореспондентських рахунках в іноземних банках української банківської системи та її регіональних клієнтів, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.

Українські вчені-економісти, банкіри й політики так само, як учені та практики інших держав, що не належать до країн з вільноконвертованою валютою, не мають реальної можливості підрахувати економічний та мультиплікаційний ефекти від використання національних валютних цінностей на рахунках за межами країни через комерційну, політичну, соціальну й навіть міжнародну таємницю. Але очевидний той факт, що цей ефект у десятки, сотні, а можливо, і більшу кількість разів перевищує економічний ефект від національного кредитного мультиплікатора.

Це відбувається внаслідок того, що:

– міжнародні банківські системи зосереджують у собі великі ресурси з різних регіонів планети, які істотно перевищують ресурси української банківської системи;

– міжнародні банківські системи мають у своєму розпорядженні велику кількість філій і регіональних представництв, практично у всіх країнах і регіонах, що забезпечує високий ступінь внутрішньобанківського мультиплікаційного ефекту й надає можливість досить ефективно маніпулювати податковим законодавством різних держав;

– норма резервування найбільших регіональних представництв міжнародних банківських систем, розташованих в економічно розвинутих країнах Європи й Америки, є істотно меншою норми резервування центральних банків більшості країн, які розвиваються, що забезпечує великий ступінь оборотності й збільшення капіталу міжнародних банківських систем.

Банківська система України являє собою канал, яким частина ВВП України через неефективність функціонування технологій створення і примноження капіталу банківською системою України перерозподіляється в банківські системи країн із більш ефективною фінансовою інфраструктурою, виступаючи фундаментом для створення додаткового прибутку (надприбутку) у розвинутих країнах і їхніх банківських системах. Знову створений капітал із економічно розвинутих країн надходить через інвестиційні компанії або у вигляді державних позик у країну походження фінансових ресурсів, що лежать в основі створення цього надприбутку, але вже на принципах платності, тобто з урахуванням виплати відсотків з кредитів і державних позик, або інших привілеїв і конкурентних переваг для себе. Підтвердженням тому постає динаміка міжнародної валютної позиції України, обсягів українського експорту, іноземних інвестицій і валового національного продукту [149, с. 37].

Особливо важливим є той факт, що обсяг іноземних інвестицій у Національну банківську систему України відбувався на фоні істотного скорочення кількості вітчизняних комерційних банків і погіршення міжнародної валютної позиції України. Тобто, обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України, враховуючи й інвестиції в національну банківську систему, залежить від обсягу залишків на рахунках українських банків, а не від реальних макроекономічних показників і реального стану справ у фінансовому секторі української економіки [149, с. 44].

Разом з тим у сучасних економічних умовах українські банки мають альтернативні механізми підвищення власної конкурентоспроможності при одночасному підвищенні конкурентоспроможності всієї банківської системи. До таких механізмів можна віднести механізм упровадження та просування інтегрованих банківських послуг з урахуванням вимог потенційних клієнтів. Одночасно потрібно зробити наголос на тому, що будь-який механізм, який здатен суттєво підвищити конкурентоспроможність банківської системи без застосування в комплексі з іншими інструментами регулювання та розвитку ринку банківських продуктів та інтенсифікації процесів суспільного відтворення на макроекономічному рівні, не спроможний кардинально змінити ефективність функціонування будь-якого банку.

З урахуванням клієнтських потреб та останніх досягнень українських та іноземних банків безперервно повинна відбуватися інноваційна діяльність, яка містить у собі нову маркетингову стратегію та процес розробки й упровадження нових, більш конкурентних банківських продуктів. Комерційному банку треба мати індивідуальні динамічні можливості швидко впроваджувати й реалізовувати те, що необхідно клієнтам, швидко адаптуватися до змін у бізнес-процесах. Банк повинен постійно турбуватися про привабливість свого бренду, іміджу, ефективність бізнес-процесів, оргструктури та інших нематеріальних активів. Усі ці особливості зумовлені кваліфікацією, ініціативою та професійністю працівників.