Звичайний колгосп під Чорнобилем
Микола Білкун
Нотатки письменника
Колгосп імені В.І.Леніна Чорнобильського району Київської області. Травень 1986 р.
Так, звичайний. Таких на Україні багато. Має колгосп три бригади, по одній у кожному селі: 3500 гектарів орної землі і луків, 2500 голів великої рогатої худоби, 17 тисяч качок…
– То й що значать, – зауважить дехто, – оці цифри? А скільки чого продають державі? Як господарюють на отих угіддях та фермах?
Скажемо й про це. Річний план продажу м’яса державі – 1000 тонн. З них у першому півріччі треба реалізувати 480 тонн. Вже зараз з усього видно, що план буде перевиконано. Молока за рік мають продати 900 тонн. І по цій продукції ідуть з випередженням. І земля в колгоспі імені Леніна щедра на віддачу.
Анатолій Євгенович Дунаєнко почав свою трудову діяльність у цьому колгоспі агрономом одразу ж після закінчення Української сільгоспакадемії. Попрацював рік агрономом, придивилися до нього, кандидатом в члени партії рекомендували. Райком підтримав. Ще через рік став членом партії комуністів – отоді колгоспники й обрали його своїм головою. Було тоді Дунаєнку двадцять чотири роки. А незабаром, у жовтні місяці, тридцять виповниться.
…Ми, автор цих рядків і голова колгоспу Анатолій Євгенович Дунаєнко, стоїмо в житах. Мені колоски плечей сягають. Анатолію Євгеновичу з його зростом (додам: видний він і статурою, і вродою, тільки, застережу прекрасну половину людства, має Дунаєнко один «гандж» – одружений, батько двох донечок) те жито тільки трохи вище пояса.
Демонструю свою сільськогосподарську ерудицію:
– А що, Анатолію Євгеновичу, дасть цей клин по 23 центнери з га?
Голова знизує плечима:
– Цей – не найкращий, он туди далі проїдемо. А з цього збираємося взяти по 25…
Дунаєнко, усміхнувшись, по-хлоп’ячому лукаво кивнув у бік лісу, що через дорогу від житнього клину:
– А ви бачили коли-небудь, як дика свиня приходить з лісу і приводить своїх смугастих пацят ласувати житом? Рилом нагинає колоски, а тих до недостиглого колосся двічі запрошувати не доводиться. По телевізору таку картину дивитися – одна насолода, а нам ця свиняча ідилія ні до чого, не про них сіяно, гонимо…
Ми з головою колгоспу імені В.І.Леніна Чорнобильського району Київської області стоїмо в кількох метрах від межі, що відділяє тридцятикілометрову зону від решта території Київщини. Тієї самої зони, яку наші недруги на Заході своєю злостивою уявою розширили на тисячі й тисячі кілометрів, брешучи, що всій Європі, коли не всьому світові, загрожує радіоактивна небезпека, а в районі міст Прип’яті та Чорнобиля і навіть самого Києва люди (ті, що вижили) ходять по коліна в урані, плутонії і стронції.
Коли я приїхав у Чорнобиль і в штабі по ліквідації наслідків аварії на АЕС, що дислокується в приміщенні Чорнобильського райкому партії, попросив порекомендувати мені кандидатуру героя нарису, то почув:
– А ви напишіть про Дунаєнка, голову колгоспу імені Леніна. Але вам доведеться повернутися із зони назад і побувати в селах Горностайпіль, Губин і Страхолісся – це якраз села єдиного колгоспу Чорнобильського району, чиї поля і луки – за межами зони. Правда, все вам може здатися там надто буденним, звичайним, не героїчним, та все ж радимо поїхати, подивитися…
Їхати довелося не довго, за півгодини я познайомився з Дунаєнком і його помічниками, сподвижниками, однодумцями, членами партії і безпартійними. Кожен з них – і парторг колгоспу Віктор Андрійович Грива, майже ровесник голови, ветеринарний лікар за фахом, і Любов Петрівна Люлька, голова сільської Ради, в недалекому минулому зоотехнік з вищою освітою, і бригадир Ганна Петрівна Уховська, мила тридцятидвохрічна жінка, агроном за освітою, і бригадир ще однієї бригади, недавній механізатор Іван Титович Пиріг, і ще десятки людей – тваринників, механізаторів, учителів, медиків, пенсіонерів, з якими я встиг за ті кілька днів, що жив у Горностайполі, Губині, Страхоліссі, подружитися, – практично кожен з них заслуговує особливої уваги і розповіді; я сподіваюся це зробити згодом, а зараз просто наведу монолог голови колгоспу, наголосивши, що співавторами цього монологу (не лише словом, а насамперед ділом) були люди, прізвища яких я назвав, і ще багато-багато тих, яких, за браком місця на газетних шпальтах, на жаль, не можу назвати:
– Коли я побачив карту з позначкою меж зони і переконався, що всі три наші села-бригади, всі ферми, угіддя, посіви залишаються за цими межами, а мені наказано збиратися в дорогу, евакуювати людей, худобу, птахоферму, техніку, то одразу ж зателефонував у райком: «Ми залишаємося!». Не скажу, що в райкомі одразу ж погодились: «Анатолію Євгеновичу, добре все зважте. Організовано евакуюється весь район. Може, краще не рискувати?» А чим ми рискуємо? Ми ж залишаємося по цей бік зони! Ми віримо тим вченим і державним людям, які встановлювали її межі. В разі загрози я, звичайно, вживу всіх заходів для евакуації, але для чого ж поспішати, коли в цьому немає потреби?
Вклинюсь в цей монолог і віддам належне товаришам з Чорнобильського райкому партії. Там не довго вагалися і не перестраховувались. Молодому комуністові і молодому голові колгоспу, його друзям-побратимам повірили. Дунаєнко і члени керованого ним колективу зосталися на маленькому, площею в 3500 гектарів, клапті чорнобильської землі, який незабаром стане для трудівників району плацдармом для їх наступу в зону, ближче до Чорнобиля і ще північніше.
– Панікери? Їх практично не було. Навпаки, багатьох людей – пенсіонерів і просто з слабким здоров’ям – довелось вивозити з «плацдарму» мало не силоміць. Хоч як це парадоксально, ми не тільки не втратили в колгоспі робочі руки, а, навпаки, день у день їх стає більше. Чимало людей із сусідніх сіл, чиї домівки і робочі місця залишилися в зоні, прочувши, що в їхньому рідному Чорнобильському районі є наш «плацдарм», активно осідали в Горностайполі, Губині, Страхоліссі. Йшли до бригадирів, до мене: «Ставте до роботи!». Де будуть ночувати і чим будуть вечеряти, цікавились уже потім. Знайшовся і дах над головою, і харч гарний. Тепер до мене приходять і ті люди, які евакуювалися в перші дні, вже мають житло і роботу в Макарівському чи в Бородянському районах, та прочувши про наш «плацдарм» – вирішили наблизитись до рідних домівок. Тільки сьогодні прийняв дві ланки жінок з Куповатого. Гляньте на карту: ось воно, сусіднє з нами Куповате, прямо біля Губина. Але воно поки що в зоні. А в нас фон (увійшло ось в обіг і таке нове слово). можна сказати, безпечний, до місця, де сталася аварія звідси тридцять з лишком кілометрів. В руках у Анатолія Євгеновича дозиметр, і ще один, для контролю, лежить у машині, і він зараз перевірить ним точність і бездоганність роботи першого дозиметра. Я звернув увагу і на те, що і в зоні, і на кордоні зони ніхто жодного разу не вжив слова «катастрофа». тільки – «аварія» [1]. Аварія, наслідки якої можна і треба якнайшвидше усунути. А коли отой фон безпечний, то чому я все оце – від житнього колоска до бичків на фермі, від люцерни, скошеної о-он за тим ліском, яку зараз повезуть на ферму, до бідона з молоком – чому все оце я мав би кидати? Все прискіпливо перевіряємо, так що біда не проскочить…
Пізно увечері другого дня ми з Анатолієм Євгеновичем сидимо в його кабінеті. Я уточнюю деякі цифри, він відповідає на мої запитання і підписує ділові папери. Задзвонив телефон. Дунаєнко бере трубку і на його молодому засмаглому обличчі з’являється щаслива посмішка…
– Ну, нарешті! Розумієте, сьогодні наше РАПО провело своє засідання не в Бородянці, а в самому Чорнобилі! А найголовніше те, що сусідньому з нашим колгоспові дозволили обробляти посіви вже в межах зони. Першими туди прийдуть механізатори, як ото йшли першими танкісти у війну…
…Повертаючись із Страхолісся до Києва водним шляхом, рейсовою ракетою, розмірковував, який заголовок повинен мати цей матеріал? Самі собою спали на думку слова: «В зоні підвищеної активності». Але згодом я відкинув цей заголовок. І ось чому. Прочитає його якийсь недруг на Заході і скаже: «Це друкарська помилка! Насправді слід читати: «В зоні підвищеної радіоактивності»… Що йому, недругу, до того, що мав я на увазі зовсім інше – трудову активність людей із звичайного чорнобильського колгоспу.
Радянська Україна, 1986 р., 1.06, № 124 (19629).
[1] Не можу погодитись із таким слововживанням. Катастрофа – це аварія, яка супроводжувалась людськими жертвами. Але в СССР бидло за людей не рахувалось, “люди” – це щонайменше секретарі райкомів. А таких серед загиблих справді не було. Тому в специфічно совєтському розумінні – справді аварія, і то не дуже значна. Посадка літака Матіаса Руста на Червоній площі в Москві – пригода значно гірша: а ну він узяв би ручну гранату і скинув її на горбачовську лисину? Гуля вискочила б!