Чорнобильський кіноекран: світло і тіні
В.Борщов, спеціальний кореспондент «На екранах України». О.Сердюк, редактор газети «Трибуна энергетика». Чорнобиль-Київ
На одному з чергових засідань штабу Держкіно УРСР, створеного для оперативного вирішення найрізноманітніших питань кінообслуговування а зоні Чорнобильської АЕС, його керівник – голова республіканського Держкіно В.Стадниченко запропонував організувати пост редакції щотижневика «На екранах України» в зоні Чорнобильської АЕС.
Самокритично треба визнати, що ми, на жаль, не відразу скористалися цією доброю порадою. А скориставшись, вочевидь переконалися в доцільності цього заходу.
Отже, сьогодні вміщуємо перший матеріал, підготовлений нашим виданням спільно з редакцією багатотиражної газети Чорнобильської АЕС «Трибуна энергетика».
Чотири місяці багатотисячний колектив чорнобильців самовіддано працює по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. І майже чотири місяці Держкіно УРСР, Спілка кінематографістів України, кіностудії республіки дбають про дозвілля людей, що стали на чи не найважчу в їхньому житті трудову вахту.
«Ми розуміли, що ті, хто перебуває в зоні АЕС, чекають від нас не «сприяння», а серйозної, планомірної і активної роботи, – сказав голова Держкіно УРСР В.Стадниченко в інтерв’ю кореспондентові журналу «Советский экран» (№ 16, 1986 р.). Задовго до перших сеансів у Чорнобилі взяли на облік копії фільмів, проекційну апаратуру, що є в республіці, – краще направили туди. Всі прем’єри зараз проходять в зоні АЕС, і їх без перебільшення можна назвати всесоюзними прем’єрами – адже на ліквідацію аварії приїхали спеціалісти з усієї країни. Ми змонтували стаціонарні кіноустановки на всіх базах відпочинку, де живуть працівники станції, евакуйовані з Прип’яті і Чорнобиля, навколишніх сіл, в палаточних містечках військових підрозділів, на місцях стоянок вертольотчиків…».
Якщо ж до цих стратегічних заходів додати ще й численні творчі «десанти» кінематографістів до Чорнобильського району (а їх кількість сягнула досить вражаючої цифри – близько 80), то можна дійти висновку – зроблено багато в справі кінообслуговування зони ЧАЕС.
І все ж, будемо відверті, ми ніяк не можемо обминути сакраментального «але»…
…Після урочистостей на честь Дня радянського кіно, що проходили в чорнобильському кінотеатрі «Україна», велика група кінематографістів розділилася на три невеличкі і роз’їхалася по зоні. Один з авторів цієї статті потрапив з акторами-довженківцями до тимчасового вахтового селища на воді «Білий пароплав», де мешкають енергетики, що готують до пуску перший і другий блоки АЕС. Від кількох з них почув:
– Крутять переважно старі фільми, та ще й поганої технічної якості…
До енергетиків приєдналися сусіди з військового підрозділу, які зводять постійне вахтове селище Зелений Мис. Один – з Запоріжжя, другий – з Естонії.
– Кілька днів тому нам показували «Біле сонце пустелі», Фільм хороший, та разів шість рвалася плівка… От і ходимо три вечори підряд до «Білого пароплава» – п’ять кілометрів сюди, п’ять – назад – все сподіваємося «живих» артистів побачити. Нарешті, пощастило!
Шкода тільки, що не вдалося записати прізвищ цих хлопців, бо був уже пізній вечір і на літньому майданчику щось трапилось з електрикою.
А ось думка про взаємини з кіно, сказати б, на даному етапі, двох прип’ятців.
Штик Юрій Павлович, монтажник Прип’ятського монтажного управління. Працює безпосередньо на території АЕС. Нині живе в селі Ковшилівка [1] на базі відпочинку «Зорька» і фільми майже не дивиться, бо твердо переконаний, що людині, особливо дуже втомленій після напруженої роботи, як він і його товариші зараз, варто іти на фільм лише тоді, коли його якість (у всіх відношеннях) буде на рівні якості їхньої роботи на станції.
Майстер вантажно-розвантажувальної бази Управління будівництва ЧАЕС в селі Вільча Неділько Іван Іванович, першопроходець – споруджував місто Прип’ять і АЕС.
– Коли ми будували станцію, то жили у вагончиках, і зараз те ж саме. Але тоді з кіно було, можна сказати, все ідеально. Заздалегідь знали, що є у кінопрокатників, і замовляли конкретний фільм на зручний для нас час… Спробували зробити так само і зараз. Не вийшло. Ми працюємо в дві зміни без вихідних і для нас найзручніший був би сеанс о 17-й годині, а в клубі тільки один сеанс о 21-й. Коротше кажучи, подружитися з кіно поки що не можемо, хоча хотілося б…
Подібні приклади можна продовжити. Та чи варто? Адже на превеликий жаль реакція начальника управління кінофікації Київського облвиконкому В.Медведенка на ці справедливі претензії була байдуже однозначною:
– Нехай скаржаться… Я не можу віддавати кращі копії нових фільмів, бо мені ще треба виконувати план по області…
Тим більш прикро було чути таке від людини, яка чимало зробила для оперативної кінофікації тимчасових жител вахтовиків станції. Тому ми вважаємо за необхідне нагадати т.Медведенку і всім, хто безпосередньо причетний до організації кінопоказу в зоні ЧАЕС, слова голови державної комісії, заступника Голови Ради Міністрів СРСР Г.Ведерникова: «…Ще не було випадку, щоб нам відмовили у поставках необхідних машин і устаткування. Але ж організаціям, що їх виділили, треба було виконувати і свій план». («Четыре месяца спустя», «Правда», 2.09.86 р.).
Коментарі, як кажуть, зайві – маємо два протилежних підходи до важливої справи з боку тих, хто допомагає чорнобильцям у роботі і відпочинку.
Існує ще одна проблема, яка чекає на своє вирішення. Маємо на увазі організацію кінопоказу для людей у військовій формі, місцем ратної праці і подвигу яких стала Чорнобильська АЕС.
Слово заступнику командира одного з військових підрозділів В.Козуніну:
– Вузькоплівковий проектор у нас є, а от фільмів не вистачає. Доводиться показувати одне і те саме, наприклад, двічі вже «крутили» «Баладу про доблесного лицаря Айвенго»,
У місці розташування воєнізованої пожежної частини у самому Чорнобилі немає навіть кіноустановки. До того ж, відвідувати кінотеатр «Україна» особовий склад не має змоги через специфіку своєї служби. Про цей факт нам повідомив замполіт В.Мельник.
А зараз повернемо читача до початку статті, де ми цитували журнал «Советский экран», і задамо питання: а чи справді все найкраще, що є в кіномережі та кінопрокаті республіки, потрапило до Чорнобиля і використовується на повну потужність?
І чи не час вже відповідному главку Держкіно УРСР знайти внутрішні резерви, а головне, відкинути вузьковідомчі інтереси і разом з військово-шефською комісією Спілки кінематографістів України налагодити систематичне демонстрування фільмів у всіх військових підрозділах.
На закінчення ми хочемо навести думку партійного працівника, якого в Чорнобилі, здається, знають всі, і старожили, і новачки, бо полонить він кожного своєю компетентністю, енергією і завзятим оптимізмом. Це завідуючий відділом пропаганди і агітації Прип’ятського міськкому Компартії України Олександр Степанович Антропов. У розмові з вашими кореспондентами з приводу питань, порушених у статті, він підкреслив: «Міськком партії надзвичайно зацікавлений в тому, щоб буквально кожний, хто працює в зоні Чорнобильської АЕС, був постійно охоплений високоякісним кінопоказом. Недоліки в цій справі поки що є. Працівники кіно не повинні забувати, що Чорнобиль називають не лише зоною мужності, а й зоною особливої уваги, особливої уваги до радянських людей, які в екстремальних умовах творять тут велику справу».
На екранах України, 1986 р., 6.09, № 36 (1446).
[1] Ковшилівка Поліського району – 44 км на захід від ЧАЕС. Нині покинуте, але тоді, як бачимо, там люди мешкали.