Тамара і її народ

Кейт Кларк, англійська публіцистка

Зарубіжні публіцисти в “Радянській Україні”

У слові «Україна» для мене є щось магічне. Живу я в Радянському Союзі трохи більше року. За цей час встигла чотири рази побувати в цій республіці. І після кожного відрядження мене тягне сюди знову. А почалось моє знайомство з Україною набагато раніше…

Уперше почула слово «український» ще школяркою. Тоді мати моєї шкільної подруги запросила мене на концерт українців-емігрантів в одному з міст графства Ноттінгем. Я погано розумілась тоді на політиці, однак пригадую, що дуже здивувалась, коли між танцювальними номерами із сцени до публіки звертався чоловік, розповідаючи про те, як ця «жахлива Радянська влада», мовляв, відібрала у них Україну.

Через п’ятнадцять років я вже була членом Компартії Великобританії. Допомагала продавати політичні плакати, книжки і брошури в книжковому кіоску компартії під час бататолюдного ярмарку в Лондоні. Стояла за прилавком, аж раптом появилась група агресивно настроєних людей. Оточивши прилавок, вони вигукували антирадянські і антикомуністичні лозунги [1], погрожували влаштувати погром. Це були українські емігранти. На щастя, представникам адміністрації ярмарку пощастило видворити цих молодчиків. Тоді я вже знала, що реакційні елементи – це лише незначний процент української еміграції, яка багато років тому опинилась за межами Батьківщини.

Моя наступна зустріч з українцями була просто несподіваною. Це було не так давно, місяців за два до мого приїзду в Москву як кореспондента газети англійських комуністів «Морнінг стар». Мій чоловік уже жив у Москві, однак йому довелось повернутись до Лондона для захисту дисертації. В поїзді він познайомився з жінкою на ймення Тамара. Коли ми з дітьми зустрічали його на вокзалі, то побачили, що мій чоловік допомагає їй винести чемодан. Після радісної зустрічі я звернула увагу, що жінка, чий чемодан ніс мій чоловік, самотньо стоїть на платформі. Це була Тамара.

Її сестра, з якою вона не бачилась близько сорока років, і до якої приїхала погостювати, з якихось причин її не зустріла. Тамара, родом з невеликого села Житомирської області, опинилась пізно вночі в чужій країні, не знаючи і слова по-англійськи. Мій чоловік запропонував їй допомогти відшукати сестру. У Тамари ж не було навіть номера її телефону. Жила сестра за 300 кілометрів від Лондона, у Бредфорді, графство Йоркшир. І тоді мій чоловік запропонував їй зупинитись у нас і надіслати телеграму. Під час вечері ми довідались про тяжку долю Тамари; вона розповіла про те, що примусило її шукати рідну людину, яку не бачила з 1941 року. Тоді я зрозуміла, що означає війна для простої української жінки. Коли фашисти окупували Україну, Тамару і трьох її сестер забрали до Німеччини, її і двох сестер визволили частини Радянської Армії, і всі вони змогли повернутись на Батьківщину. Четверта ж сестра вийшла заміж і оселилася в Англії. Дізнались вони про неї тільки наприкінці 60-х років, коли та звернулась у радянське посольство в Лондоні з просьбою допомогти розшукати її родичів на Україні.

І от Тамара в Лондоні. Вона дуже хвилювалась, хоч і прагнула не подати виду, пригощала нас яблуками і домашнім печивом. Другого дня ми відвезли її до Бредфорда і допомогли розшукати сестру. Ми були вражені мужністю цієї простої жінки, яка здійснила таку довгу подорож із свого села через пів-Європи до Лондона.

Її рішимість знайти сестру означала для нас пристрасне заперечення всього зла і ненависті, утвердження життя і добрих людських відносин. Ті хвилювання передалось і нам. (У мене прохання до Тамари: якщо вона впізнає себе у цій розповіді, хай звернеться в «Радянську Україну» і повідомить свою адресу).

Тепер, коли я представляю у Москві газету «Морнінг стар», у мене появилась необмежена можливість для близького знайомства з радянськими людьми.

Глибоко закарбувалась у пам’яті поїздка до Сум, зустрічі в машинобудівному об’єднанні імені Фрунзе. Там я на власні очі побачила досягнення підприємства, відчула діловий настрій робітників і інженерів. Поїздка відбулась незадовго до 27 з’їзду КПРС. Проходили передз’їздівські дискусії. Мені було цікаво довідатись, як фрунзенці «розділили карбованця», як діє система самофінансування. Усі, з ким ми розмовляли, були заінтересовані в новій системі, яка дає такі хороші результати.

Ми познайомилися з деякими об’єктами, збудованими на додаткові кошти, одержані в результаті впровадження госпрозрахунку. Легко зрозуміти, чому робітники говорять про це з таким ентузіазмом, коли навіч результати – квартири, дитячі садки, профілакторії і поліклініки.

Разом з колегою з Болгарії нас запросили в гості до Сергія Обозного, заводського інженера. В домашній обстановці ми узнали ще більше про нову систему і про ті переваги, які вона дас трудящим підприємства. Це був один з найприємніших вечорів, проведених у радянській сім’ї; там я познайомилася з планами молодого подружжя на майбутнє, відчула його інтернаціоналізм і прагнення до миру.

Стародавній Київ я вперше відвідала невдовзі після аварії на Чорнобильській АЕС. Отож до моїх вражень від зустрічі з чудовим містом додалось співчуття з приводу цієї трагедії. Незважаючи на тривожні обставини, я ніколи не забуду три дні, проведені в Києві і в Бородянському районі Київської області. Люди, з якими ми зустрічались – евакуйовані з 30-кілометрової зони, змушені залишити свої житла, – вразили мене тими ж рисами, що й Тамара: рішимістю, оптимізмом, упевненістю, солідарністю. Не можна було не захоплюватися спокоєм людей, які проходили тоді радіаційний контроль на одному з тимчасових здоровпунктів, розгорнутих у регіоні, а також роботою в колгоспах, начебто на «чужій» землі, що дала їм притулок. Ніхто не говорив, що їм легко, але ніхто й не перебільшував небезпеку.

Київ сам по собі прекрасний. Я гуляла парками на горбах і вулицями, милуючись каштанами, що нагадували мені Англію. Я мала можливість писати в газету правду про Київ, правду, яку бачила на власні очі, – про місто, яке впевнено справлялося з нелегкою ситуацією, але не було «сповнене хаосу і паніки», яким його зображували на Заході. Мене обурювало ставлення до того, що трапилося в Чорнобилі, яке спостерігалося в моїй країні: буржуазна преса була переповнена фальшивками про «величезну кількість смертельних випадків». Трагедія Чорнобиля була використана як привід для розгортання антирадянської кампанії, для спроби посіяти страх, недовір’я і ненависть до Радянського Союзу в умах англійців.

У Києві, а пізніше в Криму у мене була можливість розмовляти з робітниками, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Олександр Лукінченко, з яким я зустрічалась у пансіонаті «Ясна Поляна», вразив мене глибоким почуттям громадянського обов’язку, скромністю, вірністю своїй роботі, безмежною любов’ю до рідного міста Прип’яті. Я писала великі статті про нього і шахтарів-прохідників, з якими пізніше зустрічалася в Ялті, показуючи нашим читачам справжнє становище речей. Я писала про бригаду Анатолія Третьякова, чиїм завданням було пробурити багатометровий тунель під четвертим реактором і відвідну шахту, щоб встановити захисні споруди. І в кожному із своїх героїв я бачила мужність, упевненість і оптимізм. Я знаю, що таких – сотні, тисячі, які добровільно зголосились працювати на місці аварії, запропонували свої домівки для евакуйованих, людей, що вносять гроші на спеціальний рахунок допомоги Чорнобилю.

Востаннє я була на Україні в червні цього року в Сімферополі на судовому процесі у справі нацистського злочинця Федора Федоренка. Тут з показань свідків і документальних матеріалів процесу я особливо гостро відчула, що означала друга світова війна для багатонаціонального радянського народу. Я довідалась про Бабин Яр. Я бачила страшні фотографії чоловіків, жінок, дітей, повішених і розстріляних за найменший прояв непокори або просто як «науку» для інших. Я бачила текст звернення гітлерівських окупантів до населення Києва, де повідомлялось про черговий розстріл 400 громадян як запобігання можливим актам саботажу проти фашистів.

Я пригадала українську жінку Тамару, знову повернулась думкою до характеру всього багатонаціонального радянського народу, часточкою якого вона є. Цей народ вистояв у боротьбі з гітлерівськими агресорами і переміг їх. Нині він рішуче прокладає собі дальшу дорогу вперед. Я певна, що коли знову приїду на Україну, то не тільки знайду тут старих друзів, а й познайомлюся з багатьма новими.

Радянська Україна, 1986 р., 20.09, № 216 (19721).

[1] У дресированого публіциста навіть українські націоналісти якісь дресировані, вигукують не реальні антиросійсьі (чи антимосковські) гасла, а якісь міфічні “антирадянські і антикомуністичні”.

Абсолютно не розумію, чому іноземних журналістів не пускали до Чорнобиля в перші дні по катастрофі. Адже вони ще паскудніші за наших. Я думаю, англійські журналісти не схочуть нести колективну відповідальність за таку паршиву вівцю і дадуть їй належну відправу, – якщо: а) ца вівця реально існує, а не є вигаданою особою; б) якщо вона продовжує жити в Англії, а не повернулась у ту країну, звідки її вислали для виконання завдання.