На передовій

Л.Бровченко. м.Славутич. Фото М.Левченка

Посланці восьми братніх республік споруджують місто чорнобильських енергетиків

По дорозі до Києва ми ще й ще раз з вдячністю і душевною повагою згадували людей, з якими довелося зустрітись. Що вражає в них? Працьовитість, талант, сміливість, кмітливість, впевненість у собі, у своїй перемозі. Всі вони повністю віддані справі, яку розпочали, люблять свою роботу, закохані у місто, яке поки що існує лише в планах і їхній уяві. Для них обов’язок – необхідність, потреба, глибоке переконання, смисл життя.

Монтажник Ілля Сахелашвілі та кранівник Василь Суров приїхали у Славутич із Тбілісі.

Середнього росту, з відкритим поглядом і приємною посмішкою бригадир будівельників вітається з нами. Микола Мельник. Родом із Хмельниччини. За комсомольською путівкою працював на спорудженні Білоярської АЕС. Потім став експлуатаційником. Довго не роздумував, коли його, спеціаліста-будівельника, запросили на Смоленську АЕС. Останні одинадцять років трудиться у спеціалізованій пересувній механізованій колоні міста Ливани. Основне завдання невеличкого колективу колони – споруджувати житло для сільських жителів.

Бригада Миколи Мельника багатонаціональна. Є тут росіяни, білоруси, поляки, латиші. З кожним, як каже бригадир, можна йти у розвідку. У неговіркого Мельника це – чи не найвища похвала. Взяти, приміром, водія Здислава Богомольця. Це про нього сказав Дайніс Кулітанс: «Наш Здислав Здиславович двужильний. Першопрохідникам завжди важко, а Богомолець працює з випередженням. Він взірець для нас – молодих будівельників». У нелегких умовах нинішньої зими позначився досвід роботи З.Богомольця в екстремальних умовах Тюмені, де він прокладав дороги до Усть-Ілимської ГЕС, яку споруджував.

Майстер колективу латвійських будівельників Гутніс Краузе.

…Стукають молотки, цокають сокири, натужно гуде кран. Кипить, вирує будівельний майданчик четвертого містобудівного комплексу, де трудяться представники трьох прибалтійських республік. Працюють від душі. Всі їхні турботи – про людей, які житимуть тут, про братів своїх.

Мине час. І будуть у Славутичі перші новосели, перше весілля, перший новонароджений. Бригада будівельників з міста Ливани вже вписала своє ім’я в історію міста. Перший будинок, з якого почався Славутич, спорудили саме вони.

Будівельники з Вірменії готують котлован під майбутній будинок.

Лідерство будівельників «Головбєлгородбуду» у соціалістичному змаганні ще раз підтверджує: цей колектив краще від інших підготувався до відповідального екзамену. Бєлгородці передбачили все до найменших дрібниць. У їх діях, вчинках, прагненні працювати з повною самовіддачею відчувається справжній радянський патріотизм.

– Чому попросився на будівництво Славутича? – перепитує, щоб зібратись з думками, заступник начальника БУ-24 Бєлгородського ДБК, парттрупорг комплексу Мінпівденбуду СРСР Юрій Колінін. – З роками зримо почав відчувати за собою борг перед країною, нашим народом. Одні будували Комсомольськ-на-Амурі, інші прокладали трасу БАМу, освоювали цілину, Крайню Північ, а я все якось начебто стояв осторонь великих справ. Масла у вогонь підливав і брат-цілинник. Минулого літа довелося зустрічатися у піонерському таборі під Бєлгородом з дітьми, евакуйованими з Прип’яті. Слово ж яке страшне – «евакуйовані», – Юрій Миколайович на хвильку замовкає, напевно ще й досі хвилюють ті зустрічі у піонерському таборі. – Миром живе і дихає все навколо, а тут – евакуйовані. Тож, коли почув, що для чорнобильських енергетиків і їх дітей будуть споруджувати місто, одразу попросився сюди.

Чужого горя не буває. У годину випробування розкривається високий гуманізм радянської людини, її чуйність, безкорисливість. Такий вже характер у нас, радянських: якщо комусь важко – допомогти, підставити і своє плече. Монтажник Володимир Гамаюнов півтора місяця працював на ліквідації наслідків аварії безпосередньо у зоні АЕС. Коли почув, що у тресті набирають добровольців для будівництва Славутича, одним з перших подав заяву. Молодий, з ледь помітним пушком над верхньою губою, Олександр Федосеєв після служби в Афганістані просто відчуває нагальну потребу бути там, де важче. Він не може стояти осторонь великих справ, які вершаться сьогодні. Колишній механік-водій, а нині стропальник Бєлгородського домобудівного комбінату О.Федосєєв знову на передовій. Діє самовіддано.

Життя розкидало братів Мишкай по всій країні. Так трапилося, що чорнобильські події торкнулися долі трьох із п’яти братів. Валерій і Сергій, жителі Актюбинська, працювали безпосередньо у зоні АЕС. А бригадир БМУ-314 тресту «Ленінградспецбуд» Петро Мишкай приїхав будувати нове місто для чорнобильських енергетиків. Свого часу П.Мишкай відбудовував зруйнований землетрусом Ташкент. Об’єднані чуттям єдиної родини, трудилися там водій автокрана з Чернігова Микола Карпенко, тбілісець Євген Опальник. Всі вони будують Славутич.

Виконроб Нукзар Мамаладзе – корінний тбілісець. Всю нашу розмову зводить до розповіді про своїх товаришів, про їх вміння, талант, сміливість. Жодного слова про себе. Високий, чорновусий, вродливий, наче кіноактор, Н.Мамаладзе розповідав про майбутнє місто, про свого товариша Арсена Сулаву, який спорудив цілу вулицю Чаплигіна у Тюмені, а тепер приїхав сюди. Вже потім грузинські будівельники розповіли нам, як Нукзар Геніосович вів у бій свій механізований загін, розчищаючи від завалів дороги у Душетському районі на рідній грузинській землі. Три доби не змикав очей, кожен метр у боротьбі із стихією вимірювався високою мужністю. Допомігши землякам, Н.Мамаладзе відразу поїхав у Славутич.

Українським будівельникам дісталася чи не найважча дільниця. Пливуни. Напевне так і поступають доброзичливі господарі. Найважчу ношу беруть на себе. Заступник керуючого трестом «Чернігівпромбуд», він же начальник комплексу будівельних об’єктів Мінбуду УРСР Юрій Порфирович Василевич небагатослівний, але уважний:

– Без братерської допомоги один одному тут не обійтися. Закон «ти – мені, я – тобі» діє у Славутичі у найкращому розумінні цих слів. Ми, наприклад, ділилися своєю технікою з литовцями. Бєлгородці брали у латишів бульдозер, а потім позичали прибалтійським побратимам ямобур. Коли у тих же белгородців з вини залізниці трапилися перебої з цементом, їм на допомогу прийшли грузинські колеги. Наша сила у нашій здруженості, згуртованості. З такими людьми місто майбутнього – Славутич зведемо своєчасно.

Київська правда, 1987 р., 22.04, № 96 (18881).

[1] Ані вікон нема, ані дверей, навіть даху – а вже рапортують про закінчення.