У визначені строки

О.Бригинець, кор. «Київської правди». Баришівський район

Будови дружби і взаємовиручки

Коли Анатолій Будаков приїхав сюди, у Семенівку, на будівництво нового села, то жартома пообіцяв своїм товаришам, що не голитиметься доти, доки не побудує доручених бригаді об’єктів.

І ось 18 квітня, у день комуністичного суботника, земляки-дніпропетровці дізналися, що їх товариш, бригадир будівельно-монтажного поїзда № 724 Придніпровської залізниці, нарешті поголився.

У визначені строки вклався, всю програму виконав. На це пішло чотири місяці. Дивишся і заздриш тим, кому доведеться жити у цих будинках. Кожна деталь – чи то кладка цегли, чи то підлога, чи то кахель на кухні – усе свідчить про старанність і неабияке вміння будівельників.

Дивно інше: Будаков і його бригада знову за роботою. Але вже не на своїх білоцегляних красенях, а на сусідніх.

Цеглина до цеглини. Бригадир, його помічники Альберт Кумакаєв та наймоторніший Микола Добровольський ведуть кладку. Інші – на допоміжних роботах. Начебто й небагато у бригаді людей, а стіни ростуть швидко. Даються взнаки майстерність і досвід. Та й взаємовиручка, дружба, що народилася тут, у далекому від рідного міста селі.

Представники тридцяти п’яти різних організацій Дніпропетровської області приїхали сюди, у Баришівський район, щоб звести сто будинків для людей, які змушені були залишити рідні місця у зв’язку з аварією на Чорнобильській атомній. Приїхали з бажанням допомогти. Ось чому таким гарним виростає нове село. До самих стін його підступає ліс. Білі будиночки на світанку немов перемовляються з величезними осокорами, а вдень посміхаються своїми новенькими вікнами назустріч сонцю.

Приємно тут буде жити. І працювати.

– Чудові місця, – ділиться враженнями тесля Микола Васильович Водянов, нагороджений торік за будівництво села Лукаші медаллю «За трудову доблесть». – І дивитися приємно, як поступово вписується у краєвид село, як воно «прорізується», мов фотографічне зображення на позитиві. Ще кілька тижнів, і нашу роботу зможуть приймати новосели. Могли б впоратися і раніше, якби…

Справді, самовіддано працюють Будаков, Водянов, інші п’ятсот їх земляків, з ранку до вечора кипить робота. Але варто уважніше подивитися на село-будмайданчик і розумієш: не все робиться так, як того хотілося б. Ритм треба прискорити. Дніпропетровці це розуміють, прагнуть вирішувати проблеми.

А от з неповороткістю деяких наших місцевих організацій миритися не можна. Будівельники скаржаться на те, що їм ніде купити свіжу газету. Невже Баришівський райвиконком не може відкрити тимчасово кіоск «Союздруку»?! Дрібниця? Мабуть, ні.

Київська правда, 1987 р., 25.04, № 98 (18883).