Максим Берлинський та його
«Історія міста Києва»

Брайчевський М. Ю.

Максиму Федоровичу Берлинському належить почесне місце серед дослідників київської старовини. Його справедливо називають першим київським археологом, але до цього слід додати, що водночас він був одним з перших археологів України взагалі. Поряд а іменами Зор'яна Доленго-Ходаковського, Івана Стемпковського та Вадима Пасека ім'я Берлинського навічно вписано в історію вітчизняної науки про старожитності.

М.Ф.Берлинський народився 1764 року в с.Новій Слободі, що поблизу Путивля, в родині священнослужителя. Навчався в Київській академії (1776-1786), яка на той час уже хилилася до занепаду, переживаючи останні роки свого існування; головним осередком вищої освіти в Російській імперії другої половини XVIII ст. був Московський університет. Але і в цей час Київська академія давала непогану підготовку. Цікаво навести в цьому зв'язку слова, що належать П.Завадовському – особі, під чиїм керівництвом Берлинському довелося розпочати свою педагогічну діяльність: «Серед всіх надісланих на посади вчительські в комісію для запровадження (народних. – М.Б.) училищ в різні часи і з різних духовних семінарій, – писав він, – найкращими, найздібнішими і паче благонравнішими завжди виявлялися ті, хто навчався в Київській духовній академії» [Киевская старина, 1896, № 12, с. 396]. Серед цих вихованців був і Максим Берлинський.

По завершенню навчання майбутнього археолога було запрошено до Петербургу викладачем щойно заснованої Учительської семінарії (пізніше перетворено на Головний педагогічний інститут). Цей учбовий заклад перебував у віданні Комісії для запровадження народних училищ. Пізніше, на початку XIX ст., ця комісія була реорганізована в Міністерство народної освіти, а начальник П.Завадовський став міністром.

Втім перебування М.Берлинського в Петербурзі було нетривалим. Молодий вчений прагнув повернутися на батьківщину. Нагода трапилася [с. 5] через два роки: в 1788 р. в Києві відкрилося Головне народне училище (в майбутньому – київська гімназія) і він одержав там посаду викладача географії, натуральної та громадянської історії. Широта підготовки Берлинського давала йому можливість успішно працювати в таких, здавалося б, різних галузях знання.

На цій посаді М.Ф.Берлинський перебував до 1834 р. Останній період його педагогічної діяльності був отруєний важкою обстановкою, що настала на Україні після придушення польського повстання 1830 р. Почався активний наступ царату на будь-які прояви свободи та лібералізму. Наляканий виступом декабристів і національно-визвольним рухом на "околицях", Микола І прагнув залізною рукою придушити найменші прояви вільнодумства. Одним з головних завдань проголошується активна русифікація Південно-Західного краю. Цій меті, зокрема, мав прислужитися університет св.Володимира, відкритий в Києві замість ліквідованих Віленського університету та Кременецького ліцею. Почалася перебудова всієї просвіти. Очолював цю справу К. фон Брадтке, який діяв з прямотою та рішучістю солдафона.

До нас дійшов цікавий відгук цього бюрократа миколаївських часів про М.Берлинського, який тоді займав посаду інспектора Київської гімназії:

«Директору та інспектору, разом узятим, було 150 років від роду: перший з них був дуже достойна, але ні здібностями, ані здоров'ям неспроможня людина; другий – абсолютно непридатна, хоча ще жвава… Старого директора я попросив відпочити, і, щоб не засмучувати його, доручив його сину, який був учителем, виконувати мої накази по гімназії. Інспектора ж призначив головою однієї комісії, і таким чином ніхто не заважав мені повести справи зовсім в іншому напрямку» [там же, с. 396].

Звичайно, людина широких поглядів, просвітник і вчений, яким був М.Берлинський, мало підходив на роль гімназіального держиморди. Службова обстановка стала для нього нестерпною і восени 1834 р. (в літо заснування Київського університету) він вийшов у відставку, хоча наукові дослідження не припинив. Помер він 6 січня 1848 р.

Коло наукових інтересів Максима Берлинського було дуже широким. Він займався дослідженнями у галузі природничих наук – ботаніки, мінералогії, метеорології тощо, але найбільший внесок зробив у царині історичного знання. Його перу належить ряд визначних праць, у тому числі «Історія міста Києва», яка нині пропонується увазі читача. Крім того Берлинськнй написав «Короткий опис Києва», виданий 1820 р., – це була епітома (скорочення) попередньої великої праці, але із внесенням змін, пов'язаних з страшною пожежею 1811 р. та наступним переплануванням київського Подолу. Ще у 1800 р. вийшов у світ підручник історії, написаний Берлинським, – «История российская для употребления юношеству».

М.Берлинський опублікував також кільканадцять статей історичного та археологічного змісту в альманахах («У лей», «Украинский жур[с. 6]нал», «Молодик») і часописах. Нині ці статті – бібліографічна рідкість..

На той час на Україні (як і у всій Російській імперії) історична наука перебувала в процесі становлення. М.Берлинський був сучасником А.Шльоцера та М.Карамзіна, яких по справедливості вважаємо основоположниками російської наукової історіографії. Активно розвивалася й польська історична наука, формуванню якої дуже прислужилися праці відомого просвітника Т.Чацького, а особливо молодшого сучасника Берлинського Й.Лелевеля.

На початку XIX ст. працювали видатні українські історика Д.Бантиш-Каменський та М.Маркевич, яким належать перші систематичні курси з історії України. Отож діяльність М.Берлинського становить важливу ланку в загальному ланцюзі формування історичної науки у всіх слов'янських народів.

Треба підкреслити, що основні історичні праці М.Берлинського («Історія міста Києва» та підручник з історії Росії) були написані до появи творів названих вище істориків. Микола Карамзин почав писати «Историю государства Российского» лише в 1803 р. Головні праці Йоахіма Лелевеля були написані в 20-ті роки XIX ст., зокрема, найвизначніша з них – «Dzieje Polski» – в 1829 р. Чотиритомна [насправді – тритомна] «История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського вийшла в світ 1822 р., а п'ятитомна історія Миколи Маркевича навіть у 1842-1848 рр. (правда, до того він надрукував ряд інших, менших за обсягом історичних творів).

Тимчасом «Історія міста Києва» М.Берлинського була підготовлена до друку ще в 1800 р. Пізніші публікації – це, по суті, розгорнуті виїмки або скорочення певних розділів цієї книги.

На період, коли М.Берлинський почав працювати в Київському училищі, старожитності «матері городам руським» були не тільки не досліджені, а й по суті не відомі спеціалістам-історикам. Це було незаймане поле. для допитливого аматора старовини. На кожному кроці дослідника чекали відкриття, тим більше, що на кінець XVIII ст. реконструкція нагорного Києва ще не починалася.

Територія колишнього київського дитинця (кремля) була значною мірою вільна від забудови. Тут розкинулися окремі садиби, городи, сливкові садочки, серед ретельно оброблених грядок височіли руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівського, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Суцільною смугою тяглвся стародавні вали. Земляні роботи давали велику кількість знахідок, але на них ніхто не звертав уваги. М.Берлинський був першим, хто зацікавився київськими старожитноетями серйозно і систематично. Наслідком цього інтересу і стала велика історична праця.

Зміст книги М.Берлинського та її структура були замислені досить широко (особливо, коли брати до уваги тогочасний стан вітчизняної історіографії). Твір складається з двох частин. Перша (більша за обсягом) присвячена історії Києва, що подається на тлі загального розвитку України. Друга (менша) становить собою докладний топографічно-археологічний опис Києва, тим цінніший для нас, що відбиває стан міста на [с. 7] кінець XVIII ст. – до пожежі 1811 р., після якої київський Поділ (на той час головний центр Києва) було кардинально переплановано і перебудовано, та до «конфірмації» генерального плану міста в 1834 р., коли тотальної реконструкції зазнало Нагірне місто.

Джерельна база книги М.Берлинського досить різноманітна. Він використовує стародавні літописи і хроніки, мемуари, архівні документи (особливо в тій частині, що присвячена добі після 1654 р.). Поза сумнівом були в руках дослідника і деякі церковні рукописи (синодики, пом'янники та ін.), що на той час зберігалися в київських церквах, але не дійшли до нас. Та найбільш важливим є те, що об'єктом пильної уваги автора стала археологічна натура. Навіть не проводячи розкопок, Берлинський міг зафіксувати цілий ряд об'єктів, що в наступний час зникли.

Свідчення Берлинського-самовидця, який на власні очі бачив Київ XVIII ст. і описав його більш-менш достовірно, мають для нас особливе значення. Але понад те для сучасного історика дуже важливі ретельні архівні пошуки автора, що дали йому можливість, скажімо, перерахувати всіх київських церковних та державних діячів – митрополитів, воєвод, губернаторів і генерал-губернаторів, комендантів київської фортеці тощо.

Слід при цьому відзначити чесність М.Берлинського як історика. Він нічого не вигадує, повідомляв лише про те, що знаходить в джерелах. Коли якісь відомості відсутні, він так і пише; якщо в наявних документах є протиріччя або непов'язання – відзначає їх; власні припущення подає в модальній формі і т.п. Інша річ – деяка наївність у користуванні джерелами, цілком природня для історика кінця XVIII ст. Буває, що М.Берлинський ставиться занадто довірливо до матеріалів – іноді тенденційних, іноді фальсифікованих. Буває, що він припускав хибні інтерпретації повідомлень, плутає події, явища, об'єкти інформації.

Так, для сучасного історика досить дивно виглядає виклад М.Берлинським. такого визначного вузла подій, як національно-визвольна війна 1648-1654 рр.: автор помиляється в хронології (скажімо, облогу Збаража він відносить до 1651 р.), плутає битву під Зборовим і битву під Берестечком, не розрізняє дві битви під Лоєвим (1649 та 1651 рр.) тощо. Подібних похибок можна чимало знайти у висвітленні різних епох. Але така неточність у подачі фактів пояснюється недовершеністю, а головне нерозробленістю джерелознавчої бази, якою володіла історична наука на кінець XVIII ст. В розпорядженні М.Берлинського, зрозуміло, не було готових опрацювань, присвячених тій же Визвольній війні, відомості доводилось шукати у випадкових (і часом досить специфічних) джерелах, що потребували ретельного дослідження і критичної вивірки. В цих умовах окремі фактичні помилки були просто неминучі.

Не будемо дивуватися й з того, що надійність викладу в монографії М.Берлинського підвищується в міру наближення до часів, сучасних автору. Події другої половини XVII, а особливо XVIII ст. подано ціл[с. 8]ком достовірно: в розпорядженні дослідника було достатньо різних архівних матеріалів, доступних для узагальнення. Недарма тут він так охоче і так щедро посилається на численні рескрипти, укази, розпорядження і т.п. документи, що визначали тогочасну суспільно-політичну обстановку. Не кажемо вже про безпосередню живу традицію людської пам'яті – адже в другій половині XVIII ст. могли ще жити особи, які пам'ятали часи Петра І.

Недовершеністю джерельної бази пояснюється і деяка нерівномірність викладу. Часи Київської Русі, скажімо, описано досить докладно – тут історик міг широко користуватися літописними текстами. Друга половина XII ст. і початок XIII ст. натомість висвітлені скоромовкою; часом на авансцену висуваються другорядні особи та події, а про більш важливі явища не згадується ані словом.

Дуже стисло і неповно викладено епоху XIV-XVI ст. – про неї за часів Берлинського існували надто уривчасті відомості, адже і ретельні дослідження пізньосередньовічних хронік (переважно іноземних), і пошуки Київської архівної комісії, і публікації мемуарів лежали ще попереду. Натомість від часу переходу України під російський протекторат кількість джерел різко збільшується, надійність їх підвищується, і це безпосередньо впливає на виклад.

Максим Берлинський належав до числа ранніх речників буржуазної науки в нашій країні. Змушений так чи інакше повторювати офіційні версії та концепції, вій разом э тим мав свою власну оригінальну думку, свій погляд на речі, виразно відмінний від загальноприйнятого в дворянській історіографії. Готуючи свою праціо до друку, він змушений був робити реверанси в бік казенної ідеології – доводилося рахуватися з цензурою. Тому висловитися повністю і до кінця він, звичайно, не міг.

Але і без того ідеологічне спрямування його історичної праці та соціальні симпатії цілком очевидні. М.Берлинський стоїть на позиціях українського міщанства, корні яких слід шукати у магдебурзькому праві. Його ідеалом є міське самоуправління, економічна незалежність міст у поєднанні з деякою (нехай би і обмеженою) політичною автономією України. Але цікаво, що в тих випадках, коли інтереси міського самоврядування входять в конфлікт з автономічними тенденціями козацької старшини, він неодмінно стає на сторону перших. Звідси – двоїсте ставлення до козацтва як найбільш активної суспільної сили в розвитку України XVI-XVIII ст. І цим ідейна позиція М.Берлинського виразно різниться від позиції тих істориків, що в своїй творчості відбивали старшинську ідеологію (типу автора знаменитої «Історії русіва»).

Дивна для історика XVIII ст. риса: в книзі М.Берлинського дворянство (зокрема, сучасне йому російське дворянство) взагалі відсутнє. Про нього просто не згадується. Мова йде про державну владу, про урядовців і чиновників, полководців і адміністраторів, так чи інакше говориться про козаків і поспільство, а про поміщиків – ані слова. Всю [с. 9] авансцену розповіді виповнено міщанством та ще, хіба, духовенством. Це дуже цікава риса книги. Звичайно, автор її не міг відверто засудити головний панівний клас імперії. Отож, доводилося мовчати, але іноді й мовчання буває дуже красномовним.

Нас не може здивувати лояльна, навіть «вірнопідданська» стилістика книги, поданої до цензурного комітету (в нашому розпорядженні, до речі, є саме цензорський примірник тексту). Готуючи свою працю до друку, М.Берлинський мусив дотримуватися (щонайменше – зовні) загальноприйнятих літературно-бюрократичних норм. Звідси – «велеречива».фразеологія, завданням якої часто-густо є відвернути увагу офіційного читача від досить сумнівного (з -погляду тогочасного начальства) змісту.

Ось кілька характерних прикладів. «Наконец, сей счастливый 1742 год ознаменован обнародованием всерадостного манифеста о назначении наследника всероссийскому престолу, племянника ее императорского величества, Петра Федоровича, герцога Голштейна-Готторпского». Або: «Сие ее величества (Єлізавети Петрівни – М.Б.) путешествие составляет самую торжественную эпоху Малороссии». Вирази, як «его царское пресветлое величество», «облагодетельствованный народ», «высочайшее пребывание», «изъявила знаки своего матернего благоволения» i т.п. зустрічаються в тексті раз у раз і в виявом того зовнішнього вірнопідданства.

Для нас важливіше, що стоїть за цим пишномовством, позбавленим внутрішнього, змісту.

Максим Берлинський не був ані радикалом, ані (тим більше) революціонером. Його аж ніяк не зарахуємо до послідовників ані Радищева, ані Сковороди. Він не належав до числа тих, хто виходив 14 грудня 1825 р. на Сенатську площу, ані до тих, хто піднімав зброю в 1830 р. Це був респектабельний інтелігент консервативно-ліберального толку, шо, (як і тисячі його колег) плекали утопічну ідею про досягнення хоча б відносного благополуччя під скіпетром «просвещенного монарха».

Його наукова творчість яскраво відбиває стан науки XVIII ст. Як уже зазначалось, історична наука тоді ще тільки формувалася; тогочасні історики бачили своє головне завдання в більш-менш зв'язаному, послідовному переказі джерел. При цьому достовірність останніх, як правило, не бралася під сумнів. Навіть кращі представники тодішньої історіографії (як Василь Татіщев або Михайло Ломоносов) дотримувалися цієї традиції. А.Л.Шльоцер був першим, хто свідомо поставив своїм завданням критику джерел, що, однак, не врятувало його від норманістичних уподобань.

М.Берлинський не становить винятку серед колег-сучасників ні щодо ставлення до використовуваних джерел, ні щодо своїх соціальних, політичних та історичних поглядів. Монархічний лад здавався йому (як і переважній більшості сучасників) цілком природнім і не викликав ніяких сумнівів чи критики. Інша річ – оцінка конкретних можновладців: тут головним критерієм виступає загальна соціальна концепція [с. 10] історика, про яку говорилося вище. Неважко побачити, що симпатії чи антипатії М.Берлинського до конкретних осіб визначаються їхнім ставленням до Києва та його міських прав чи привілеїв. Проте відкрито й прямо засуджувати «помазаників Божих» (якщо вони не засуджені офіційно, подібно до Святополка Окаяного) М.Берлинський не наважувався. Він застосовував різну тональність характеристик: одних вихваляв більше, других – менше, а третіх взагалі обходив мовчанням і це – найвища міра осуду. Під шаром загальнополітичної філософії, покликаної примирити її адептів з власним сумлінням; часом виступають зовсім інші мотиви. Дуже цікавими, зокрема, є реальні характеристики декого з конкретних державних діячів, і насамперед вищих можновладців, що взагалі на той чає не підлягали критиці.

М.Берлинський, наприклад, є єдиним дореволюційним істориком, який дав належну характеристику Юрію Довгорукому. Консервативність загальної позиції не дозволила йому приділити належну увагу народним рухам і повстанням, які він не міг схвалити. Отож дані про ці події або взагалі відсутні в його книзі, або про них говориться дуже коротко, мимохіть. Немає жодної згадки, скажімо, про київські повстання домонгольської доби (1068-1069, 1113, 1146-1147 рр. та ін.), хоча йдеться про.деякі їх наслідки. Але для повстання 1157 р., яке ознаменувало смерть Юрія Довгорукого, зроблено виняток і це дуже симптоматично.

Поряд з тим читач знайде в книзі захоплені дифірамби на адресу сина Юрія – Андрія Боголюбського, що здається дивною несподіванкою – адже «залізній волі» того предтечі самодержавства Київ завдячує чи не найжахливішою трагедією в своїй. історії. Але дивина ця знаходить цілком реальне пояснення: в часи міського самоврядування київський натріціат та деякі монастирі здужали сфальсифікувати ряд бенефіціальних документів на права, нібито даровані ще в домонгольські часи. Ці підробки чомусь особливо охоче приписувалися саме Андрієві. Беручи ці фальсифікати за чисту монету, автор, природно, мусив відчути великий пієтет до князя-мецената.

Досить стримано оцінює М.Берливський постать Петра І. Реформи, які той провадив задля врятування прогнилого наскрізь феодального ладу, в книзі взагалі відсутні. Не викликають у автора особливого захоплення й гучні військові перемоги, якими були позначено петрівські часи, переважна більшість з яих теж лишилася поза сторінками книги. Зв'язаний цензурними лабетами, історик не міг адекватно викласти свій погляд – довкола імені царя-реформатора в катерининські часи було створено справжній культ схиляння, що задав тон усій російськй історіографії на багато десятиліть вперед. Цього пієтету не здолав навіть автор «Арапа Петра Великого» та «Мідного вершника».

Але жахливі репресії, яким Петро 1 піддав Україну після подій 1708-1709 рр., М.Берлинський, звісно, подарувати не міг. [Простою мовою – у нас нема ніяких підстав твердити, що М.Берлінський засуджував Петра 1, але нам хочеться щоб було саме так].

Так само двоїстою є оцінка М.Берлинським постаті Івана Мазепи. В Росії це ім'я було піддане анафемі та прокльонам; переступити через [с. 11] це не було жодної можливості. Зрештою і репрезентанти автономічної концепції на Україні не могли вибачити йому дискредитації ідеї національно-визвольного руху, який після Полтави та Переволочної різко пішов на спад.

Ала конструктивна діяльність гетьмана, зокрема широкий розмах міського будівництва (насамперед в Києві) не могла не імпонувати історику. Отож з'являється цікавий пасаж: «Последнее десятилетие сего века отличает период сей построением многих в Киеве церквей, и поныне существующих, и всеобновлением некоторых монастырей, что по большей части на счет угасшей памяти гетмана Мазепы было производимо. Нет опаснейшей, ненавистнейшей в общежитии твари той, которая умеет стыдные свои пороки или властолюбивые происки скрывать под завесою доброжелательства, благовидной пышности и ревностного благочестия. Дело сего лицемера было» (с.129). Далі йде довгий список будівель та архітектурних споруд, створених коштом І.Мазепи.

Проте соціальна політика того гетьмана, спрямована на відновлення і зміцнення феодальних порядків (і зокрема – на обмеження міських прав), знаходить у М.Берлинського цілком недвозначне і щире засудження.

Як зазначалося, конкретні зверхники та їх діяльність оцінюються в книзі насамперед крізь призму їх ставлення до міста і міського самоврядування. Цим, наприклад, пояснюється особлива симпатія М.Берлинського до Єлізавети Петрівни. Справді, вступивши на російський престоя внаслідок палацового перевороту після лихої пам'яті Ганни та її клевретів на кшталт Бірона чи Мініха, Петрова донька здійснила ряд заходів, що у порівнянні з попереднім врядуванням здавалися ліберальними. Якоюсь мірою це стосувалося й України. Було відновлено хоча б якусь тінь колишньої автономії, гетьманом став високоосвічений президент Академії наук граф Кирило Розумовський, що висунув широкі плани щодо розвитку економіки й культури України. Деякі реверанси було зроблено на адресу міської буржуазії. Київ дістав підтвердження магдебурзького права.

Аналогічні підвалини пієтету історика до сучасного йому імператора Павла І, що вступив на престол після Катериви II. Суперечлива постать цього зверхника ще не знайшла належної характеристики в історичній літературі. Людина неабияких розумових здібностей, Павле водночас відзначався хворобливою психікою, до того ж травмованою вихованням та ненормальною обстановкою дитячих років (щоденне очікування фізичної розправи). Діставши владу в досить солідному віці, він продемонстрував дивовижне поєднання гарних задумів з самодурством і безглуздою жорстокістю. Серед його починань було чимало таких, що спрямовувалися на деяке оздоровлення соціальної обстановки в країні. Він обмежив панщину трьома днями, забороняв продавати кріпаків без землі, прагнув серйозно обмежити права дворянства і т.д., чим пояснюється зненависть до Павла з боку придворних кіл та й самий переворот 1801 р. [с. 12]

В ряду не дуже послідовно здійснюваних заходів Павла І були й акти повернення або підтверджений прав деяких міст, в тому числі Києва. Отож М.Берлинський та його однодумці в кінці 90-х років могли чекати від новою царювання бажаних для них змін.

Натомість «дворянська матінка» Катерина користується особливою відразою історика. І цілком заслужено: жоден інший зверхник, мабуть, не завдав Україні стільки лиха, як ця, за виразом народної пісні, «вража баба». Саме їй належить сумнівна честь повної ліквідації політичної автономної України, зруйнування Запорозької Січі, знищення міського самоврядування, остаточного закріпачення селянства, розгрому української культури та інших подібних заходів. [На користь Катерини мушу сказати тільки, що вона з нічого створила сучасну Україну, об'єднавши 3/4 її сучасної території під своєю владою]

М.Берлинский не міг дати відверто негативну характеристику «вражій бабі» – жодна цензура не пропустила б такого. Тому й тут він апелює до мовчання, принципово уникаючи навіть згадки її імені. Дивна річ: ім'я імператриці, чиє правління так істотно відбилося в усіх сторонах тодішнього життя, майже відсутнє на сторінках історичного трактату – всі події, що сталися за періоду її правління, відбуваються ніби без її участі. Ця «змова мовчання» дуже симптоматична. «De mortibus aut bene aut nihil», – казали давні римляни. Не бажаючи говорити добре про недавно померлу царицю, Берлинський воліє радше мовчати.

Втім є один епізод, де обійти ім'я Катерини було неможливо. Це – відвідини нею Києва в 1787 р., під час знаменитої мандрівки до Криму. Занадто багато було зв'язано з тими відвідинами, в тому числі затвердження нового плану тотальної перебудови міста (запланованого знищення київського Подолу). Але називаючи в цьому епізоді Катерину на ім'я, М.Берлинський робить це дуже сухо, без властивого йому в подібних випадках пишномовства: «В начале 1787 года ее величество императрица Екатерина II Алексиевна при путешествии своем в южные краи изволила чрез Чернигов и Козелец прибыть 29 числа генваря месяца в Киев, где до 22 апреля имела свое пребывание, жительствуя в обыкновенном государевом дворце» (с.162). Далі говориться про спорудження тріумфальних воріт для зустрічі цариці, про її відвідини Лаври та іншю, монастирів, академії та магістрату і від'їзд з міста галерами по Дніпру.

Цікаво порідняти цю коротку довідку э тим, як описується гостювання в Києві Павла, тоді ще спадкоємця престолу, та його дружини: «Одиннадцатого числа октября месяца счастливый Киев имел вожделенный жребий удостоиться посещения их императорских высочеств благоверного государя наследника всероссийского престола и великого князя Павла Петровича и супруги его благоверной государыни великой княгини Марии Федоровны, которые тогда через сей город под названием северных князей иаволили путешествовать в чужие края. Всеобщее усердие и восхитительная радость, засвидетельствованная от всего народа, производит и поныне о сем достопамятном происшествии в сердцах приятное воспоминание того времени» (с.167). Далі йде докладна розповідь про те, де побували гості і як їх там приймали. І закінчується [с. 13] цей епізод словами: «На пятый день в сопровождении многочисленного народа изволили отправиться в путь, оставив в его скорбных сердцах незабвенное воепоминание вожделенного сего посещения» (с.157-158). [Захоплення Павлом і замовчування Катерини має значно простіше пояснення : Павло на той час був правлячим імператором, і свою матір він ненавидів. Тенденційність Берлінського точно відповідає урядовому курсу, і все].

Навіть приїзд до Киева австрійського імператора Йосифа II – осеби вже зовсім байдужої для автора, людини, яка не лишила ніякого сліду в історії Києва, – в книзі М.Берлинського описано і тепліше і докладніше, ніж візит Катерини. Отже, в даному разі дифірамби на адресу Павла та Йосифа мають своєю контрастністю підкреслити негативне ставлення автора до ненависної йому Катерини.

У відтворенні М.Берлинським історичного процесу маємо відзначити цілий ряд досить цікавих моментів. Варта уваги, зокрема, періодизація, запропонована в його книзі. З нашої точки зору, вона точніша, ніж у творах його сучасників – навіть такого видатного, як Микола Карамзін.

Насамперед цінним є те, що М.Берлинський здійснив періодизацію саме історії України. Весь історичний процес в Україні Берлинський поділяє на вісім періодів, кожний з яких відповідав цілком реальному етапу в розвитку країни; 1) від найдавніших часів до 882 р.; 2) 882- 1093 рр.; 3) 1093-1157 рр.; 4) 1157-1240 рр.; 5) 1240-1320 рр.; 6) 1320-1471 рр.; 7) 1471-1654 рр.; 8) від 1654 р. до часів, еамовидцем яких був М.Ф.Берлинський.

Серед хронологічних рубежів, визначених істориком, бачимо як традиційні (нашестя Батия або Переяславська рада), так і оригінальні, запропоновані ним вперше. Але всі вони так чи інакше мають глибокий історичний вміст.

Перший період присвячений найдавнішим часам – до утворення Київської держави. За хронологічний рубіж тут взято 882 р. – час захоплення Києва Олегом. Цю дату приймають і багато сучасних авторів: адже йдеться не лише про заміну на київському престолі однієї династії (Києвичів) другою (Рюриковичами). Йдеться по-перше про об'єднання південної Русі (Київської) з північною (Ладозькою чи Новгородською), а по-друге – про початок язичеської реакції після вбивства Аскольда, що відкинула Русь на цілий етап назад.

Другий період охоплює часи існування відносно єдиної Русі – до початку періоду феодального роздроблення. Верхня хронологічна межа на перший погляд виглядає несподівано – вступ на престол князя Святонолка Ізяславича в 1093 р., але вона історично обгрунтована: Святополк, звичайно, не був якоюсь визначною постаттю на політичному обрії Русі кінця XI – початку XII ст. Тому історики здебільшого беруть інші дати, інші події (політичний заповіт Ярослава Мудрого 1054 р., або ж смерть Мстислава Великого в 1132 р.). Але не можемо не рахуватися з тим, що саме князювання Святополка було часом, коли відцентрові тенденції почали виявляти себе так активно і з такими трагічними наслідками (усобиці 1096 та 1097-1100 рр.).

Третій період у М.Берлинського триває до 1157 р. – теж дуже цікавий хронологічний репер. Мається на увазі смерть Юрія Довгоруко[с. 14]го, але внутрішній зміст дати розкритий самим автором: поділ Русі на два великі княжіння. Отже, проблема переростає суто хронологічні рамки: йдеться про зовсім нову й оригінальну концепцію розвитку давньоруської держави.

Як відомо, великодержавна російська історіографія приймала іншу дату – 1169 р.: рік розгрому Києва військами Андрія Боголюбського (до якого, як вже говорилося, М. Берлинеький ставиться а великим пієтетом). Вважалося, що ця подія знаменує перенесення столиці з. Києва до Володимира-на-Клязьмі, після чого місто на Дніпрі втрачає своє політичне значення і опускається до рівня заурядного уділу. М.Берлинський, пропонуючи нову дату, як бачимо, виповнює її зовсім іншим змістом: йдеться не про пересунення столиці «єдиної та неподільної», а про виникнення нової столиці, окремо і поряд з Києвом. Цим фіксується факт оформлення нової держави на північному сході Русі.

І хоча автор в самому викладі припускається непослідовності і рецидивів великодержавної офіційщини (говорячи, наприклад, про удавану залежність Києва від Володимира, або стверджуючи право спадкоємців Андрія Боголюбського на київський престол), але сам факт появи нового погляду на політичний розвиток Русі в XII ст. заслуговує на увагу.

Четвертий період традиційно доведений до Батиєвої навали, що спричинилася до остаточного розпаду Русі.

П'ятий – охоплює час від монгольського погрому до захоплення Наддніпрянщини Литвою. Цей період характеризується соціальною деструкцією, подиктованою і обумовленою ворожим нашестям. Кінцева дата його, однак, визначена хибно, хоча винуватити в цьому автора навряд чи варто. Як і більшість його сучасників, він приймав захоплення Києва Гедиміном у 1320 р. за початок литовської зверхності. Сучасна ж наука вважає, що ця зверхність була встановлена лише за часів сина Гедиміиа – Ольгерда (Київ був здобутий цим князем у 1362 р.).

Шостий період збігається з часом існування Київського князівства у складі Литовської держави. Закінчується він разом із смертю останнього київського князя Симеона Олельковича і призначенням у Київ першого воєводи Мартина Гаштовта. Ця подія відбулася досить бурхливо – методом збройного захоплення міста – і знаменує собою ліквідацію політичної автономії України. Отже і в цьому випадку хронологічний рубіж вибрано дуже точно.

Сьомий і восьмий періоди М. Верлинський поділяє на «відділи», тобто етапи.

В сьомому маємо два етапи, а яких один охоплює час до початку XVII ст., а другий – до Переяславської ради і переходу України під російську зверхність. Отже в сукупності це – час повного польсько-литовського панування над Україною та активної боротьби народу проти іноземного поневолення. Спеціального коментування цей період, вважаємо, не потребує. [с. 15]

Восьмий період охоплює час, коли Україна входила до складу Російської держави. Його поділено на чотири етапи: 1) від 1654 р. до початку XVIII ст., тобто від Переяславської ради до петрівських реформ, що, поза сумнівом, відбилися і на стані України; 2) від початку XVIII ст. до 1734 р. (відновлення гетьманщини); 3) аід 1734 р. до вступу на престол Петра III (не бажаючи згадувати Катерину II, М.Берлинський застосовув своєрідний історичний евфемізм, називаючи ім'я її безталанного чоловіка, який пробув на престолі лише півроку і був убитий не без участі власної жінки). Нарешті, четвертий етап в основному збігається з катерининськимн часами, що мали такі істотні наслідки щодо соціального становища в Україні.

Політична історія XVIII ст. особливо грунтовно описана М.Берлинським. Нескінченні пертурбації в управлінні «Малоросією», перехід Київського магістрату та інших адміністративних органів з одного підпорядкування в інші; дивовижний хаос у субординації і стосунках між різними інституціями (центральні імперські установи в Петербурзі, гетьманська канцелярія або Малоросійська колегія в Глухові, воєвода або губернатор у Києві, магістрат, поліційна управа, комендант Печерської фортеці або військовий генерал-губернатор тощо – все це яскраво відбивав дезорганізацію політичного життя в країні, що став наслідком боротьби двох тенденцій – автономічної, речником якої виступала верхівка козацької республіки, і великодержавної, що виходила з Петербургу

Ненормальність обстановки випливав і з того, що тривалий час Київ був поділений на дві частини, які підлягали різному управлінню. Так званий Києвоподіл лишався під орудою старого магістрату, а на противагу йому прискореними темпами створювався власне Київ (в межах Нагірного міста і особливо Печерська, що мав сильну фортецю), який підлягав загальноімперській адміністрації.

У книзі М.Берлинського грунтовно показаний Київ як адміністративний, політичний та військовий центр, особливо в другій половині XVII та у XVIII ст. Це дуже цінна риса твору, бо саме ці аспекти найменш привертали увагу інших дослідників. Оскільки в розпорядженні автора були численні архівні документи, він зміг не лише майже вичерпно викласти цю тему, відзначити (з посиланням на відповідні акти, укази, рескрипти, розпорядження і т.д.) всі, навіть найменші зміни чи повороти в сфері адміністративно-політичного та військового врядування у місті, а й дати перелік усіх воєвод, губернаторів, комендантів Київської фортеці та інших вищих урядовців з точним позначенням часу їхнього перебування на посту. Можна твердити, що під цим кутом зору книга М.Берлинського є унікальним зведенням, яким може сміливо користуватися й сучасний дослідник.

Так само докладно показує М.Берлинський і релігійне життя Києва. Правда, і тут певною мірою виявилася ідейна обмеженість авторської позиції, притаманна історику XVIII ст. Йдучи за загально прийнятими на той час поглядами, він подекуди переоцінює роль релігії та [с. 16] церкви в історичному процесі, безпідставио вииосячи на передній план релігійні мотиви й колізії, іноді він прагне пояснити ними такі явища й події, які насправді мають набагато глибший соціально-економічний, політичний або й етнічний зміст. Властивою для кінця XVIII ст. рисою було, наприклад, змішування понять конфесійного та національного, що дало підстави Берлинському називати українців «православною», а поляків «католицькою» нацією.

Але поряд з тим не можна забувати й того, що Київ у ті часи справді був найзначнішим релігійним центром не лише для України. а й для всієї східної слов'янщини. Треба мати на увазі й те, що за доби феодалізму релігія та церква відігравали величезну роль в суспільному житті, і багато явищ, які по суті не мали культового змісту, часто-густо набирали конфесійного забарвлення. Не можімо, наприклад, ігнорувати того факту, що за часів Київської Русі просвіта й культура концентрувалися переважно в монастирях, що в ході національно-визвольної боротьби другої половини XVI-XVII ст. православ'я відігравало активну позитивну роль, що в 17-18 ст. київське духовенство чимало прислужилося розвиткові освіти, книгодрукування, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва тощо. Досить згадати такі імена, як Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Інокеитій Гізель, Феофан Прокопович та багато інших.

У висвітленні релігійного життя в Києві протягом всієї його історії М.Берлинський виявляв таку ж ретельність, як і в змалюванні адміністративно-політичного устрою. Він перераховує всіх київських митрополитів, подаючи водночас відомості про умови і наслідки їх діяльності. Ці епізоди теж містять величезний фактичний матеріал, що має для нас неабияке значення – серед заходів, здійснюваних вищим київським духовенством, чимало таких, що лишили помітний слід в культурному розвитку міста, та й цілої країни (піклування про створення та функціонування навчальних закладів, розвиток книжкової справи, будівництво – як церковне, так і побутове тощо).

Отже, розповідаючи про діяльність церковних ієрархів, М.Берлинський водночас подав важливий матеріал, що стосується культурного життя давнього Києва, його топографії та містобудівельної історії.

Для сучасного читача книга М.Берлинського цінна насамперед фактичним матеріалом, яким вона насичена дуже густо. Ця обставина має різну природу і, відповідно до цього, вимагає різної оцінки. Достовірність матеріала помітно підвищубтьея в міру наближення до часу, коли жив автор. Не всі документи, використані в книзі, дійшли до нас. Архів магістрату постраждав під час пожежі 1811 р., певних втрат зазнали й інші архіви, матеріалами яких користувався Берлинський (монастирські тощо).

Отже відомості, наведені в книзі (здебільшого з точним посиланням на джерела інформації) мають не лише історіографічну, а й джерелознавчу цінність. Не менш важливими є й матеріали археологічно-топографічного характеру. Для дослідника історичної топографії міста [с. 17] книга М.Берлинського мае першорядне значення: вона містить безліч подробиць (щодо розташування тих або інших об'єктів, зокрема будівель, часу їх побудування і т.д.), яких не знайдемо в інших джерелах.

Книга М.Берлинського присвячена історії Киева. Але фактично вона є водночас історією України. Суто київські події автор розглядає і додає на широкому тлі національної історії, що спеціально підкреслено в.заголовку: «с присовокуплением при том бывших событий в Малороссии или других странах». До того ж М.Берлинський вміє дуже точно емансипувати свій виклад від тих явищ, подій та процесів, що не мали до України прямого відношення. Для історика кінця XVIII – початку XIX ст. ця риса не звичайна.

Відповідно до лексикону свого часу М.Берлинський вживав назву «Росія» в тому поширеному значенні, яке було надано їй за петрівських часів. «Росія» для нашого автора-все одно, що «Русь» (останнє ім'я. до речі, в книзі відсутнє). Це – вся східна слов'янщина: і Великоросія, і Україна, і Білорусь. Київська держава у нього – теж Росія, як і Україна в складі Литовського князівства, і православні землі Речі Посполитої.

Як і всі його сучасники, М.Берлинський розглядав східних слов'ян як одну націю – росіян, що поділяється на три народності або племені – великоросів (тобто власне росіян), малоросів (українці) та білорусів. Одночасно він переконаний в царині історичної та етнографічної реальності України, що треба мати на увазі, аби правильно розуміти автора. В дуже багатьох випадках терміни «Росія», «російський» в його застосуванні мають значення «Україна», «український».

Щодо усвідомлення України (яку він іноді називає своїм іменем, а іноді тогочасним офіційним терміном «Малоросія») як окремого національного організму, то М.Берлинський виявляє неабияку проникливість і послідовність, називаючи, наприклад, Данила Галицького або його сина Лева «київськими князями» [надто Льва, який у Києві ніколи не бував]. В цьому відношенні він значно ближче підійшов до істини, аніж навіть історіографія XIX – початку XX ст.

Книга М.Берлинського була написана на переломі XVIII-XIX ст, Це був час великих сподівань: вступ на російський престол мальтійського кавалера Павла Петровича замість щойно померлої Катерини II, яка мертвою хваткою душила країну, породжували мрії щодо широкої програми ліберальних реформ і навіть щодо повернення Україні status quo до 1762 р.

Всі ці сподівання виявилися фата морганою. Павло І, що насмілився занести руку на дворянські права, був усунутий. Палацовий переворот 12 березня 1801 р. поставив при владі Олександра І – людину теж неврівноважеиої психіки, містика і марновіра, але незрівняно слухнянішого і смирнішого від свого батька. Новий поворот не міг бути реалізований під реакційними чи навіть консервативними гаслами, отож за ліберальною фразою молодий цар навіть перевершив небіжчика. Але весь той лібералізм лишився на словах: ніяких перетворень в країні не відбулося. Більше того, реакція на. Французьку революцію лише тепер знайшла [с. 18] найрішучіший і найпослідовніший вияв у поході на Париж після успішного завершення Вітчизняної війни 1812 р.

Не можемо твердити, що загальнополітична тенденція мала якийсь вплив на долю Максима Берлинського. Людина поміркованих поглядів, породження доби просвітництва, він більш-менш спокійно сприймав несподівані віражі історії. Але велика праця його так і лишилася неопублікованаю. Звичайно, після перевороту 1801 р. цитовані вище дифирамби на адресу Павла І не могли не відіграти фатальної ролі.

Протягом тривалого часу книга М.Берлинського – головна справа його життя – вважалася втраченою безповоротно. Правда, кілька уривків з неї було вміщено ще за життя автора в альманасі «Молодик», виданому 1844 р. (на той час історику було вже 80 рокіа). Але після смерті М.Берлинського сліди його рукопису загубилися.

Але в 1970 р. Л.А.Пономаренко пощастило розшукати цензорський примірник втраченої книги в бібліотеці ім.Салтикова-Щедріна в Ленінграді. Вважаю приємним обов'язком висловити Лідії Антонівні щиру подяку за надану можливість публікації. Перша частина твору була надрукована в 1-у томі відродженої було «Київської старовини» [Київська старовина. – К., 1972, с. 74-201]. Друга частина була в 1972 р. набрана і зверстана у складі 2-го тому щорічника, але той випуск так і не побачив світу.

Рукопис «Истории города Киева» мае 269 сторінок, переписаних набіло кількома писцями, почерком, характерним для кінця XVIII ст. (звертаємо увагу, зокрема, на передачу йотації «а» за допомогою надрядкового знака (â), що виступає поряд із загальновживаним російським «я»). Рукопис, як згадано вище, складається з двох частин: власне історії Києва і топографічного опису міста. Основний текст супроводжується великою кількістю авторських коментарів у вигляді підрядкових приміток, позначених літерами латинського алфавіту (після літери «z» автор знову повертається до літери «а»). На полях рукопису проставлені дати (перша частина) або смислові «ліхтарики» (друга частина), покликані орієнтувати читача в хронології та змісті викладу. Рукопис не мав точної дати, але час його написання не викликав жодних сумнівіd. Книгу було написано до 1802 р. (на той час існування твору вже зафіксовано джерелами). Але сам зміст дав можливість цілком певних уточнень.

У заголовку книги значиться «История города Киева от основания его до настоящего времени». Так само в заголовку останнього, четвертого, відділу восьмого періоду: «От вступления на престол всепресветлейшего государя императора Петра III Федоровича до настоящего времени». Звідси випливав, що автор довів виклад до самого дня написання свого твору і що він аж ніяк не прагнув до збереження хронологічної дистанції. Виклад закінчується 1798 р., отже, не може бути сумніву, що принаймні перша частина книги писалася 1799 р.

У другій частині, присвяченій топографічному опису Києва, теж знаходимо деякі хронологічні репери. Так про старий контрактовий бу[с. 19]динок (по вул. Покровській) сказано : строимый близ Покровской церкви на месте бывшего шелковичного сада для собрания приезжающих на контракты поляков большой о каменных погребах деревянный дом» (с.248). Цей будинок (перший поверх його був мурований, другий дерев'яний) збудовано в 1799 р. і це свідчить, що книгу М.Берлинського написано не пізніше і не раніше.

В описі відсутній будинок Назарія Сухоти (як на той час, одна з найімпозантніших споруд Подолу, що навряд чи пройшла б поза увагою історика). Цей будинок збудовано близько 1800 р. Так само не згадується пам'ятник магдебурзького права, споруджений за проектам Андрія Меленського в 1801-1802 рр. Взагалі всі відзначені в книзі факти чи події датуються часом не пізніше 1798-1799 рр., причому події 1798 р. описуються в доконаному вигляді, а події 1799 р. – в процесі їх становлення. Додамо, що про Павла І М.Берлинський говорить як про живого зверхника. Нагадаймо, що вбито його було в березні 1801 р. Таким чином; цілком очевидно, що книга яка пропонується увазі читача, була підготовлена протягом двох років – 1799-1800.

Рукопис написано російською дітературною мовою кінця XVIII ст. (допушкінської доби), яка на той час вважалася загальновживаною літературною мовою не лише в Росії, а й в Україні та Білорусії. Слід відзначити наявність великої кількості українізмів, як наприклад, слово «місто», послідовно вживане замість російського «город»; такі терміни, як «рынь», «лист» («письмо»), «загатина», «байдаки» (з поясненням «барки»), «черемха», «тополя», «рокових» («годовых»), «справы» («дела»), «повет» («уезд»), «обов'язался», «коштует», «остаючись» тощо.

При відтворенні тексту авторська мова збережена повністю, але приведена до норм сучасної російської орфографії. Внесені такі зміни:

1. Усунуті знаки, відсутні в сучасному російському алфавіті («і» послідовно замінено на «и», «ять»-на «е», «Θ» на «ф». Ліквідований «ъ» в кінці слів після твердого приголосного).

2. Модернізовано флексії в непрямих відмінках («аго», «яго» в родовому відмінку однини чоловічих прикметників замінено на «ого», «его». Флексія жіночих прикметників та займенників множини на «я» замінена на «е» і т.д.).

3. Упорядковане написання приголосних в префіксах (зокрема «зъ» – «с») відповідно до сучасної орфографії, а також корінного «ы» – «и».

4. До певної міри упорядковано пунктуацію. При цьому авторський синтаксис залишений без змін.

5. Послідовно застосоване написання, великої літери після крапки.

6. Виправлено цілком очевидні механічні помилки переписувачів («Клещеево» – «Плещеево», «поздо» – «поздно», «стокостию» – «стойкостию», «манифактур-коллегия» – «мануфактур-коллегия», «весту» – «версту», «аменская» – «арменская» та ін.). Натомість авторська ономастика збережена повністю, в тому числі і в тих випадках, коли вживані написання відрізняються від сучасних (типу «Виговский» – «Выговский», «Тахтамиш» – «Тохтамыш» і т.д.). [с. 20]