Наукова та громадська діяльність Павла Жолтовського
Анатолій Трембіцький
Про кожну видатну особистість найкраще говорять його праці, однак далеко не кожній такій особі, що має прижиттєве визнання, доводиться мати таку ж популярність й після смерти. Своєрідне життя у своїх працях можуть мати лише правдиво талановиті люди, які завжди прагнули не зраджувати собі, для яких робота була завжди рівноцінна покликанню. До числа таких знаних особистостей належить видатний український вчений-мистецтвознавець Павло Жолтовський. Без його фундаментальних мистецтвознавчих праць з історії українського народного образотворчого та прикладного мистецтва XІV – XVIII ст. неможливо собі уявити вітчизняну мистецтвознавчу науку. Опубліковані праці вченого-мистецтвознавця стали хрестоматійними вже за його життя, й так само не втратили свого наукового значення і понині [Скоп Л. Павло Миколайович Жолтовський (спомин сучасника) // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2004 рік. Книга ІІ. – Львів, 2004. – С. 528.].
В українській історіографії ХХ – початку ХІХ ст., лише за роки незалежности України, проявився інтерес до життєвих і творчих шляхів одного з відомих українських мистецтвознавців Павла Жолтовського, однак він обмежувався оприлюдненням О. Нестулею (1991) [Нестуля О. О. Дослідник народного мистецтва (С. А. Таранушенко) // Репресоване краєзнавство 20 – 30 рр. / Передм. П. Т. Тронька; Художник Л. І. Корінь. – К., 1991. – С. 173 – 177.], Є. Назаренком (1995, 1998, 2004) [Назаренко Є. Д. Павло Жолтовський // Південо-Східна Волинь: наука, освіта, культура. Мат. регіон. наук. краєзн. конф. – Хмельницький – Шепетівка, 1995. – С. 12 – 14. Назаренко Є. Віч-на-віч з пам’ятками мистецтва // Проскурів (Хмельницький). – 1998. – № 54. – 3 липня. – С. 7. Назаренко Є. Д. Павло Жолтовський з Мислятина. До століття від дня народження // Подільські вісті. – 2004. – № 179. – 28 грудня. – С. 3.], Л. Скопом (2004) [Трембіцький А. Матеріали відомого музеєзнавця Євфимія Сіцінського у фондах Хмельницького обласного краєзнавчого музею – цінне джерело народознавчого вивчення Поділля // Упоряд. А. Селюк. Волинський музей: історія і сучасність. Наук. зб. Вип. 3. Мат. ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф., Луцьк – Колодяжне. – Луцьк, 2004. – С. 227.] та іншими (2004, 2005) [Трембіцький А. М. Наукова та громадська діяльність Євфимія Йосиповича Сіцінського (70-ті рр. ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. – Історія України. – Кам’янець-Подільський державний університет. – Кам’янець-Подільський, 2005. – 284 c. Трембіцький А. Євфимій Сіцінський і Стефан Таранушенко (До історії співпраці на ґрунті дослідження народного мистецтва Поділля) // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2005. – Т. 5: Матеріали круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у VXIII – на початку XXI ст.». – с. 146 – 154; Матеріали V Буковинської міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 130-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. У двох томах. Том 1: Історія України. Краєзнавство. – Чернівці, 2005. – С. 122 – 126. Жолтовський Павло Миколайович // Митці України: Енцикл. довід. Упор.: М. Г. Лобатинський, В. С. Мурза. За ред. А. В. Кудрицького. – К, 1992. – С. 848.], лише декількох переважно стислих згадок та біографічних розвідок, у яких розкрито певні аспекти його життєвих шляхів та науково-громадської діяльности. Коротенькі гасла про нього було подано й у енциклопедичному довіднику «Митці України» (1992) [Жолтовський Павло Миколайович // Мистецтво України. Біографічний довідник. Упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський: За ред. А. В. Кудрицького. – К., 1997. – С. 242.] та біографічному довіднику «Мистецтво України» (1997) [Автобіографія Євфимія Осиповича Сіцінського. Ориґінал. – Родинний архів А. Трембіцького. – 2 арк.]. Тому нами в рамках дослідної програми Центру дослідження історії Поділля та Південно-Східної Волині Інституту історії України НАНУ, на підставі нових виявлених матеріялів, подаються факти біографії, науково-дослідницької, мистецтвознавчої, громадсько-просвітницької та педагогічної діяльности Павла Жолтовського.
Портрет П.Жолтовського
Є люди, до яких визнання приходить пізно, однак вони живуть довго й мабуть, для того, щоб діждатися свого визнання людьми та державою, а можливо для того, щоб попрацювати досхочу на благо свойого народу. Саме до таких людей відноситься добре знаний, однак лише серед науковців, але майже невідомий пересічним українцям, український мистецтвознавець Павло Жолтовський. Він народився 8 грудня (25 листопада за ст. ст.) 1904 р. в сім’ї священика у селі Мислятин Волинської губернії (нині Ізяславського району Хмельницької области). У цьому ж селі, яке розкинулося на берегах річки Горинь й перша згадка про яке в документах датується 1534 р., пройшли його дитячі роки, тут він отримав середню освіту. Після закінчення школи у 17 років пішов працювати вчителем початкової школи в село поблизу міста Шепетівки (до 1925 р. Шепетівка входила до складу Волинської губернії).
Працюючи вчителем, свій вільний час присвячував мандрам по навколишніх селах. Захопившись історико-краєзнавчими дослідженнями, встановив зв’язки з Житомирським краєзнавчим музеєм і розпочав надсилати працівникам музею етнографічні матеріяли, записи фольклору, твори народного мистецтва, повідомляв про місцезнаходження археологічних пам’яток, зокрема курганів. І досі археологи користуються цими описами курганів, які молодий вчитель-дослідник зробив ще у 1925-х рр.
Ця робота дуже захопила Павла Жолтовського і він у 1925 р. за рекомендацією та при сприянні керівництва Житомирського музею став науковим співробітником Харківського художнього музею. Під керівництвом досвідченого вченого Стефана Таранушенка (1889 – 1976) брав активну участь у щорічних експедиціях щодо вивчення монументальних дерев’яних храмових споруд, житлових та інших будівель на Лівобережній Україні, Поліссі [Див.: Назаренко Є. Д. Цит. праці.]. Стефан Андрійович, який надавав значну допомогу молодому досліднику, це один з тієї когорти української інтеліґенції, яка, сприйнявши бурхливі події революційного 1917 р. як початок відродження самобутньої української культури, повністю віддала себе служінню його високим ідеалам [Нестуля О. О. Дослідник народного мистецтва (С. А. Таранушенко) // Репресоване краєзнавство 20 – 30 рр. / Передм. П. Т. Тронька; Художник Л. І. Корінь. – К., 1991. – С. 173. ]. Павло Жолтовський швидко здобував досвід науковця, виявивши при цьому й неабиякий хист журналіста-нарисиста. Спочатку надсилав короткі замітки в журнали і газети, а потім навіть нариси про історико-краєзнавчі та музейні експедиції [Див.: Назаренко Є. Д. Цит. праці.].
Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. в історико-краєзнавчих виданнях з’явилося ряд повідомлень про значну ролю у дослідженнях народного мистецтва України знаного історика Євфимія Сіцінського і відомих мистецтвознавців Стефана Таранушенка і Павла Жолтовського. У них стверджується, що саме зусиллями цих подвижників, на ниві дослідження українського народнього мистецтва було здобуто досить цінний матеріял про різноплянове мистецьке життя населення України. Певне фраґментарне висвітлення їхнього внеску у вивчення народного мистецтва України і Поділля зокрема зробив О. Нестуля [Нестуля О. О. Дослідник народного мистецтва …], хоча до історії українського мистецтва, вчені зверталися неодноразово, підтвердженням цьому є десятки їхніх мистецтвознавчих праць. Подільський край зі своєю складною історією зіграв велику ролю у творчости Євфимія Сіцінського, Стефана Таранушенка і Павла Жолтовського, зайняв значну частку їхнього життя, а багаторічна дружба, неодноразові арешти та переслідування владою, спільна праця в 1925 – 1933 рр. на ниві дослідження українського народного мистецтва та у Всеукраїнському Музейному городку (Лаврському музеї) стала взірцем наукових стосунків, сприяла їхньому духовному збагаченню на ниві історії України [Трембіцький А. М. Наукова та громадська діяльність… ].
Сучасні дослідники, не маючи переконливих документальних свідчень, тільки здогадувалися про дружні та наукові зв’язки між собою цих кольоритних діячів, але й близько не могли уявити всю глибину їхніх взаємин, хоча ще у 1929 р. Євфимій Сіцінський писав, що «зі знайомих листуюся з тими, з якими я зв’язуюся науковими інтересами по спеціальностях історії… Багато хто з таких наукових трудящих звертаються до мене з листами по наукових запитах і я їм відповідаю…» [Автобіографія Євфимія …]. Недавно виявлені в приватній колекції поштові листівки і листи українських дослідників Стефана Таранушенка [Лист С. Таранушенка до Є. Сіцінського від 25 травня 1929 р. Ориґінал. – Родинний архів А. Трембіцького. – 1 арк.] і Павла Жолтовського [Поштова листівка П. Жолтовського до Є. Сіцінського від 27 грудня 1927 р. Ориґінал. – Родинний архів А. Трембіцького. – 1 арк. (Лист подається в повному обсязі вперше із збереженням мови ориґіналу).] до Євфимія Сіцінського [Трембіцький А. М. Наукова та громадська діяльність…], підтвердили здогади дослідників про їхні тісні взаємовідносини. Ця епістолярна спадщина відображає широку палітру взаємних симпатій, допомоги, наукових консультацій, порад і просто життєвих ситуацій. Вона дозволяє нам краще пізнати їхні біографічні аспекти, процес їхніх творчих стосунків на ниві досліджень українського народного мистецтва України і Подільського реґіону зокрема.
Сьогодні, з утвердженням незалежної України, значно зріс інтерес науковців і громадськости до першоджерел. Відчувається потреба українського суспільства у переосмисленні минулого, в об’єктивному всебічному відтворенні тодішніх подій, у визначенні ролі й місця окремих українських діячів у суспільно-політичному і культурному русі першої половини ХХ ст. У зв’язку з цим цінним та актуальним джерелом до вивчення досить значного творчого доробку Євфимія Сіцінського, Стефана Таранушенка і Павла Жолтовського є дослідження недавно виявленої епістолярної спадщини, яка найбільш повно віддзеркалює їхні думки та характер. Адже листи вчених, це найбільш «живе» та «повнокровне» джерело до вивчення та з’ясування маловідомих сторінок їхнього життя, творчости, наукових і дружніх стосунків. Вони містять інформацію про мистецтвознавчу науку в Україні, дослідження та унікальні знахідки зразків українського народного мистецтва.
Так, за рекомендацією Стефана Таранушенка до Євфимія Сіцінського за допомогою звернувся Павло Жолтовський, який у своєму листі від 27 грудня 1927 р. писав: «Вельмишановний Євфимій Йосипович! Я працюю 2 роки в Музеї Укр[аїнського] Мистецтва у С. А. Таранушенко. Вас позаочно знаю і по словам Ст[ефана] Андр[ійовича] і по Вашим роботам. Через те і насмілююсь вдатись до Вас з проханням такого характеру: я зараз розробляю одну тему про українські войни. Отже прошу Вас сповістити мене, які датовані войни є у Вашому музеї, які є портретні войни, а також войни з заслуговуючими увагу написами. В основу моєї роботи лягли волинські войни найстаріші з приступних мені (є знімок з войни 2 ї полов[ини] 16 віку). Гадаю, що на Поділлі також можуть бути дуже старі зразки. За всі Ваші відомості буду дуже вдячний. З глибоким побажанням П. Жолтовський Харків, вул. Вільної Академії 6/8 Музей Укр[аїнського] Мистецтва». І Євфимій Йосипович не забарився з допомогою молодому досліднику, про що свідчить зроблений його рукою запис на поштовій листівці П. Жолтовського: «15/ІV написав що в музеї Кам[‘янецькому] войн нема. Можу передати 3 арк., фотографію» [Поштова листівка П. Жолтовського до …].
Свої життєві шляхи Євфимій Сіцінський, Стефан Таранушенко і Павло Жолтовський, пов’язали із вивченням історії та культури, ставши провідними музеєзнавчими діячами. Однак, починаючи вже з 1929 р. за звинуваченнями у «контрреволюції» в Україні були репресовані тисячі науковців і дослідників історії та культури України, сподвижників і організаторів музейної справи, що позначило історичний шлях українського музеєзнавства, в якому тісно переплелися здобутки і трагічні долі Євфимія Сіцінського, Стефана Таранушенка, Павла Жолтовського та їхніх однодумців. У роки сталінщини, під час репресій проти інтеліґенції України, вони були заарештовані за сфабрикованими справами [Трембіцький А. Євфимій Сіцінський і Стефан Таранушенко …].
Український мистецтвознавець Стефан Таранушенко, будучи директором у 1926 – 1933 рр. музею українського мистецтва, організував десятки науково-дослідних експедицій по вивченню історико-культурної спадщини минулого подільського краю, відвідавши особисто Кам’янеччину (1924, 1930) та Вінниччину (1924). Стефан Таранушенко, очолюючи музей, одночасно з 1921 р. співробітник науково-дослідної катедри історії української культури в Харкові, а в 1924 – 1929 рр. – професор Харківського художнього інституту. Перетворення історико-краєзнавчого руху на масове явище не вписувалося в пляни сталінського режиму, і в період політичних репресій історико-мистецтвознавча наука зазнала непоправних втрат [Нестуля О. О. Дослідник народного мистецтва … – С. 176.].
Павло Жолтовський, будучи науковим співробітником Харківського художнього музею, друкував свої подорожні нотатки «На Поліссі» у журналі «Всесвіт» (1929), а також нариси про життя українців у Ферґані, де він у 1929 р. проводив свою відпустку. Одночасно навчався в Київському художньому інституті, який закінчив у 1932 р. В умовах тоталітарного атеїзму співробітники Харківського художнього музею в 1932 р., за участю Павла Жолтовського, організували виставку ікон, врятованих ними із закритих, або зруйнованих церков. Цю безцінну мистецтвознавчу виставку нарком освіти Затонський назвав ідеологічною диверсією [Назаренко Є. Д. Павло Жолтовський з Мислятина. …]. Життя вносило свої корективи і 14 жовтня 1933 р. директор музею Стефан Таранушенко був заарештований органами ДПУ за надуманими звинуваченнями у контрреволюційній антирадянській діяльності в справі «російсько-українського фашистського бльоку». Молодого мистецтвознавця Павла Жолтовського також не оминуло сталінське лихоліття, його, як учня Стефана Таранушенка, звинуватили в націоналізмі [Нестуля О. О. Дослідник народного мистецтва … – С. 176.] й він опинився серед заарештованих «диверсантів». А потім – тривале ув’язнення в таборах, роки заслання в Приураллі і Татарстані, де у складі геологічних партій розвідував нафтові родовища [Назаренко Є. Д. Павло Жолтовський з Мислятина. …].
Лише після закінчення Другої світової війни, в 1946 р. Павло Жолтовський повернувся до улюбленої професії й влаштувався у Львівський Державний музей етнографії та художнього промислу. Спочатку науковим співробітником, завідувачем відділу, а потім заступником директора з наукової роботи. Він щорічно очолював пошукові експедиції науковців і музейних працівників по виявленню, вивченню та збереженню пам’яток українського народного мистецтва на Гуцульщині, Поліссі і навіть на далеких Соловках.
Лише у віці 54 років йому вдалося надрукувати свою першу монографію «Визвольна боротьба українського народу в пам’ятках мистецтва ХVІ – ХVІІ ст.» (1958), хоча до цього він протягом 35 років постійно друкувався в наукових і періодичних виданнях. Ця його перша монографія стала книгою, яка й досі не втратила свого наукового значення. Його сучасник, професор В. Овсійчук свідчив, що Павло Жолтовський все своє життя завжди дотримувався раз і назавжди прийнятого принципу: мистецтво вивчати лише на ориґіналах творів, віч-на-віч з пам’яткою, де б вона не знаходилася. Саме тому він так глибоко знав українське народне мистецтво в широкому комплексі його найрізноманітніших явищ. Досліджуючи і пропаґуючи мистецтво українського народу, Павло Жолтовський у співавторстві з П. Мусієнко видав працю «Українське декоративне мистецтво» (1963). У ній висвітлено походження народного декоративного мистецтва, його місце серед інших мистецтв і виховне значення, показано основні види народного декоративного мистецтва та розквіт цього виду мистецтва в Україні, охарактеризовано найвидатніших українських народних майстрів. Пізніше він опублікував «Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» (1969). Значний внесок зробив мистецтвознавець й у створення «Історії українського мистецтва» (1967 – 1970, Т. 2 і 4). Членам авторського колективу, в т. ч. і Павлові Жолтовському в 1971 р. за створення цієї фундаментальної шеститомної праці було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка [Див.: Назаренко Є. Д. Цит. праці.].
Саме після цього вчений зміг узагальнити зібрані впродовж усього свого життя матеріяли й видати окремими книгами такі наукові праці, як «Художній метал. Історичний нарис» (1972), «Художнє життя на Україні XIV – XVIII ст.» (1973), «Український живопис ХVІІ – ХVІІІ ст.» (1978). Вже 77-літньому Павлу Жолтовському в 1981 р. було присвоєно вчений ступінь доктора мистецтвознавства. Після цього він видав ще дві свої значні монографії «Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні» (1982) та «Художнє життя на Україні ХVІ – ХVІІІ ст.» (1983). У рік свого 80-річчя доктор мистецтвознавства Павло Жолтовський був удостоєний премії Академії наук України імени Івана Франка. Однак, не зважаючи на вік, вчений продовжував брати активну участь в експедиціях Львівського музею.
Особлива принциповість Павла Жолтовського, без будь-яких егоїстичних амбіцій, завжди була головною рисою в усіх проблемах, котрі він вирішував. Не зважаючи на свою популярність серед науковців, до «вченого завжди можна було підійти будь-коли з власними розвідками, і він, ознайомившись з ними, давав свої поради. Так було і зі мною, – згадує його учень Л. Скоп, – у 1985 р., написавши одну з перших своїх невеликих мистецтвознавчих праць із питань українського іконопису, я звертався до різних відомих тоді львівських науковців, що займались цими проблемами. Було прикро, але відмовили всі, притім із різними побажаннями, щоб я цим не займався з огляду на складність проблеми. І лише Жолтовський, останній, до якого я пішов, без емоцій взяв рукопис і сказав, коли мені прийти. А потім була ціла низка розмов, сидячи на лавці між поверхами у приміщенні етнографічного музею. Врахувавши поради вченого, відредаґований текст опублікував досить поважний московський академічний річник. Підтримка Павла Миколайовича тут була неоціненна» [Скоп Л. Павло Миколайович Жолтовський … – С. 528 – 529.].
Добре розуміючи відповідальність експедиційної справи, Павло Жолтовський завжди з особливою ретельністю досліджував кожну закриту у ті часи святиню, адже храмові споруди, особливо римо-католицькі та греко-католицькі костьоли були в дуже жахливому стані. Часто просто на підлозі храмів лежали розкидані десятки цінних сакрально-мистецьких творів або стародруків [Там само. – С. 530.]. Павло Жолтовський дуже любив їздити в експедиції, адже саме там він «зібрав і фактично врятував велику кількість мистецьких творів», які зберігаються у багатьох провідних музеях України.
«Дуже багато вражень залишилось у мене про вченого, – відзначає Л. Скоп, – після поїздок наприкінці весни 1986 р. з ним в експедицію по Тернопільщині, організовану Тернопільським краєзнавчим музеєм. Ця, багата на віднайдені пам’ятки експедиція, на превеликий жаль, була останньою в житті вченого. Через три місяці знаного мистецтвознавця не стало» [Там само. – С. 529.]. Під час цієї експедиції обстеження були розпочаті зі старого костьолу в Збаражі, де розміщувався заводський склад. Храмова споруда та її інтер’єр були у дуже жахливому стані, усі вівтарі костьолу повністю розбиті, фраґменти їхньої різьби та скульптури розкидані на підлозі. Павло Жолтовський на правах старшого скерував членів експедиції в підвал, де «ми побачили понад тридцять різного розміру барокових та рококових скульптур. Деякі з них сягали двох метрів. Звісно, стан їх, з огляду на збереження у вологому підвалі, був украй незадовільний. Крім цього, у підвалі було виявлено також і церковні речі, очевидно, привезені з довколишніх церков після їх закриття». Експедиційний автобус тричі відвозив до музею зібрані членами експедиції пам’ятки мистецтва та кращі речі. На жаль, все те, що члени експедиції не мали змоги забрати і залишили в костьолі, було назавжди втрачено. Однак, не всі члени експедиції були там з любови до справи, тому часто виникали з різних причин абсолютно не зрозумілі проблеми. Так, один із членів експедиції, музейний працівник, навіть сказав, що все те, що роблять члени експедиції, необхідне тільки Павлу Жолтовському для його нової книжки. Часто виникали перебої з транспортом, через що члени експедиції не мали змоги своєчасно вивезти певні цінні твори сакрального і храмового мистецтва. Серед них великий іконостас XVIII ст. з головної церкви міста Збаража, який був скинутий на підлогу і лежав лицевою стороною донизу. Подальше його місцезнаходження досі не відоме, адже у цьому храмі комуністична влада плянувала розмістити експозицію районного музею атеїзму. За два тижні експедиція під керівництвом Павла Жолтовського об’їхала храми різних сіл та міст Збаражчини. Неоднозначною була реакція місцевих громад на діяльність експедиції щодо вивчення і збереження творів різних жанрів сакрального та храмового мистецтва, церковних стародруків. Вони деколи навіть із закритої церкви не дозволяли нічого забирати до музею на збереження. Так, у Теребовлі в центральній церкві на шафі в захристії знаходилася унікальна ікона Богородиця Одигітрія XVI ст., в якої повністю була пошкоджена шашелем дерев’яна основа. Цю ікону ще можна було реставрувати, та, незважаючи на її тодішній стан, місцеві жителі все ж не віддали її членам експедиції для відновлення, і ця пам’ятка була втрачена для історії [Там само. – С. 530.].
Мало сучасних мистецтвознавців вдаються до роботи в експедиції, адже необхідно мати дуже велике бажання і покликання обстежувати горища церков і костьолів, «лазити» по дзвіницях або підвалах, щоб віднайти там пам’ятку сакрального або храмового мистецтва і передати її в музей. Л. Скоп у своїх спогадах пише, що великою радістю для Павла Жолтовського і членів експедиції було «їхати в автобусі, наповненому експонатами». Саме під час однієї із таких поїздок Павло Жолтовський якось жартома сказав Л. Скопу, що «за участю у музейних експедиціях він є «переможець соціалістичної праці» [Там само. – С. 529.]. Смерть його вдома так і не застала, він помер у Москві 30 серпня 1986 р., перебуваючи в науковій експедиції, де якраз завершив збирання матеріялів з історії сакрального мистецтва Підмосков’я. Остання праця Павла Жолтовського «Монументальний живопис на Україні XVII – ХVІІІ ст.» (1988), на жаль, вийшла лише через два роки після його смерти. У книзі подано величезний фактичний матеріял про мистецькі шедеври, багато з яких не збереглося і про них ми маємо змогу дізнатися лише з описів і світлин, зроблених дослідником ще під час історико-мистецьких експедицій 30 – 40 рр. ХХ ст., адже він жив і творив для українського народу [Див.: Назаренко Є. Д. Цит. праці.].
Павло Жолтовський помер у Москві, але похований у Львові, де жив і працював 40 років [Жолтовський Павло Миколайович // Митці України … – С. 848. Жолтовський Павло Миколайович // Мистецтво України … – С. 242.]. На жаль, таких науковців як Жолтовський вже нема, не кажучи про його ідеальний приклад клясичного музейника.
Його учень Л. Скоп, згадуючи Павла Жолтовського, так описав останні дні його життя: «За місяць до смерті Павло Миколайович декілька разів телефонував до мене – він готував до друку книжку про монументальний живопис. Я заходив до нього і приносив різні фотографії зі стінопису, частина яких увійшли до цієї праці. Тож якось вчений подзвонив мені і сказав, щоб я подивився рукопис цієї книжки. Я, звісно, мав страшне хвилювання, адже до мене звертається така величина. Ну хто б із сьогоднішніх так вчинив? А Жолтовський сказав, що оскільки я працював над реставрацією дерев’яних церков Закарпаття, а також дрогобицьких дерев’яних церков і костелу, то я знаю краще за нього ці святині. І попросив мене зробити у рукописі корективи. Такої честі я не чекав, а найбільше схвилювало те, що мені просто вірили. Вчений всі мої корективи врахував і показав рукопис, де на початку була подяка. Та комусь із людей, котрі готували цю працю після його смерті до друку, це (очевидно, «з комплексу ревнощів») не сподобалось і ця подяка була усунута. Невідомо кому від того стало краще, але Жолтовському, який десь там далеко, від цього було прикро. Я завжди сприймав його Вчителем. Своїми працями він, рівноцінно як і Михайло Драган, становлять основу нашої національної мистецтвознавчої науки. Яка обов’язково допоможе творенню сучасного українського мистецтвознавства» [Скоп Л. Павло Миколайович Жолтовський … – С. 531.].
Павло Жолтовський дуже полюбляв обстежувати старі церковні кладовища, де ще збереглися різьблені кам’яні скульптури. Вчений не був багатослівний, але час від часу розповідав про своє минуле, тісно переплетене з рятуванням творів культури, за що у 30-ті рр. був репресований. Він також залишив своїм послідовникам унікальний рукопис «Автобіографія», який, не довіряючи львів’янам, заповів передати на зберігання до Харківського художнього музею. Причини таких дій знаного дослідника невідомі, можливо, життєвий досвід підказував йому, як вчинити із своїми рукописами [Там само. – С. 530.].
Коротко висвітлюючи значний внесок Павла Жолтовського у вивчення народного мистецтва українського народу, варто звернути увагу й на те, що, на жаль, до цього часу відсутня всебічна аналіза його мистецтвознавчих досліджень українського народного мистецтва. Цією статтею нами відкривається ще одна сторінка про цього неординарного українського вченого, а матеріяли, більшість з яких вперше були введені в науковий обіг при написані дисертації [Трембіцький А. М. Наукова та громадська діяльність…], нададуть можливість історикам і краєзнавцям використовувати їх у своїх подальших дослідженнях. Таким чином, повернення Україні імени Павла Жолтовського неможливо без вивчення й аналізи всієї багатогранної спадщини вченого-мистецтвознавця і громадсько-просвітницького діяча, виявлення й ґрунтовного опрацювання чималого масиву бібліографічних та архівних документів, осмислення його науково-мистецтвознавчої, педагогічної, культурно-освітньої діяльности. Життєві шляхи, науково-суспільна діяльність та мистецтвознавча спадщина Павла Жолтовського, одного із славних синів Заславщини, ще, на превеликий жаль, й досі чекає своїх сучасних українських дослідників. Можливо нам необхідно прислухатися до думок Л. Скопа і перевидати праці Павла Жолтовського, видати його рукописи, включаючи неоцінену рукописну «Автобіографію», у якій описано походження багатьох хрестоматійних ікон. А також, на нашу думку, необхідно видати окремою книгою спогади його сучасників про нього. Сьогоднішні молоді українські музейники і мистецтвознавці мають знати його життєві шляхи і творчі здобутки, наслідувати їх [Скоп Л. Павло Миколайович Жолтовський … – С. 531.].
Коротка бібліографія праць Павла Жолтовського
1. Автобіографія. Рукопис // Фонди Харківського художнього музею.
2. Визвольна боротьба українського народу в пам’ятках мистецтва XVI – XVII ст., 1958.
3. Історії українського мистецтва. В 6-ти томах. – К., 1967. – Т. 2.
4. Історії українського мистецтва. В 6-ти томах. – К., 1970. – Т. 4. – Кн. 2.
5. Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні: Альбом-каталог. – К.: Наук. думка, 1982. – 287 с.
6. Монументальний живопис на Україні XVII – XVIII ст. / АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Ф. Рильського, Львів. відділення. – К.: Наук. думка, 1988. – 159 с., іл.
7. На Поліссі // Всесвіт. – К., 1929.
8. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. – К., 1969.
9. Українське декоративне мистецтво. – К., 1963. – 35 [10] с., іл. (у співавторстві з П. Н. Мусієнко).
10. Український живопис XVII – XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1978. – 327 с., іл.
11. Художнє життя на Україні XIV – XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1973. – 132 с., іл.
12. Художнє життя на Україні XVI – XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1983. – 179 с., іл.; 25 см.
13. Художній метал. Історичний нарис. – К.: Мистецтво, 1972. – 114 с.