2.2. Вплив ринкових тенденцій і макроекономічних факторів на вартість банківського капіталу

Брітченко І.Г.

На вартість банківського капіталу та просування банківських продуктів істотний вплив має емісія (ремісія) грошей, що знаходяться в обігу. Під емісією (ремісією) розуміються механізми створення і випуску в обіг (вилучення з обігу) нових платіжних інструментів, при цьому створені платіжні інструменти можуть не мати реального забезпечення виробленою продукцією або наданими послугами. В умовах ринкової економіки і дворівневої банківської системи існують три емісійних центри (три класичних емісійних механізми):

1. Банківська система в особі Національного (центрального) банку і комерційних банків.

2. Держава в особі центральних органів влади (у першу чергу, Міністерства фінансів) і органів місцевого самоврядування.

3. Підприємства-виробники товарів і послуг.

Банківська система здійснює емісію платіжних інструментів шляхом надання кредитів за рахунок ресурсів, утворених у процесі функціонування кредитного мультиплікатора.

Держава здійснює емісію (ремісію) шляхом прийняття і виконання дефіцитного або профіцитного державного бюджету, а також шляхом емісії або погашення державних боргових зобов’язань (облігацій внутрішньої державної позики, казначейських векселів і т. д.) Регіональні органи місцевого самоврядування можуть коригувати емісійні процеси, що відбуваються на загальнодержавному рівні, шляхом прийняття місцевих бюджетів і розміщення або погашення регіональних боргових зобов’язань.

Підприємства як первинні ланки всіх економічних відносин володіють не менш ефективним емісійним механізмом, заснованим на механізмі обігу простих і переказних векселів. Такий механізм стає особливо актуальним на сучасному етапі розвитку вексельного обігу в Україні, адже фінансові векселі, які є такою ж невід’ємною частиною вексельного обігу, як і товарні, відповідно до Закону України «Про обіг векселів в Україні» досі заборонено. Вексельні технології підприємств є компенсаційним механізмом, що дозволяє підприємствам-виробникам товарів (послуг) захистити себе від можливих надмірних диспропорцій або необгрунтованої емісії з боку банківської системи і держави.

Схематично взаємозв’язок вищевказаних емісійних центрів зображено на рис. 2.3.

Умовні позначення:

1 – уступка (переуступка) вексельних зобов’язань, сплата податків казначейськими векселями; 2 – касове виконання бюджету; 3 – операції банків з векселями; 4 – економічний простір регіону (товарний ринок); 5 – сегмент ринку, що відображає вартість національного капіталу.

В умовах наявності в економіці трьох емісійних центрів важливу роль має облікова ставка Національного банку, що є показником реальної вартості грошей (платіжних інструментів), тобто готівкових і безготівкових платіжних засобів, але не є величиною, що характеризує абсолютну або конкретну прибутковість (вартість) капіталу в часі.

Уточнена (реальна) вартість (прибутковість) національного капіталу дорівнює обліковій ставці центрального банку, скоригованій на індекси (динаміку) котирувань векселів на організованому сегменті фондового ринку і на індекси котирувань державних боргових зобов’язань.

Для аналізу процесів на ринку банківських продуктів важливий взаємозв’язок між обліковою ставкою НБУ й емісійними процесами, а також зв’язок емісійних (ремісійних) процесів з інфляційними (дефляційними) тенденціями.

Інфляційні процеси й облікова ставка Національного (центрального) банку є взаємозалежними категоріями. Збільшення кількості незабезпечених платіжних інструментів приводить до номінального росту облікової ставки, означаючи, що національні платіжні засоби знецінюються в порівнянні з платіжними засобами більш розвинутих країн. Це призводить до реального зниження вартості національного банківського капіталу, що формується в національній грошовій одиниці, і відтоку платіжних інструментів з банківської системи, тому що реальна вартість банківського капіталу дорівнює обліковій ставці, скоригованій на індекс втрат від інфляції.

Складається враження того, що при інфляційних процесах, незважаючи на збільшення номінальної облікової ставки НБУ, реальна вартість банківського капіталу залишається незмінною, тому що вона зростає пропорційно падінню курсу національної валюти.

Аналіз показує, що це не так: знецінювання національної валюти призводить до відтоку коштів із гривневих рахунків клієнтів і зменшення ресурсної бази банківської системи. Аналіз зміни основних економічних параметрів банківської системи (додатки А, Б, В), величини облікової ставки НБУ за період з 1992 по 2004 роки і зміни курсу національної валюти схематично можна зобразити у вигляді діаграм, як показано на рис. 2.4 і 2.5 [96, с. 46–47].

Для запобігання процесу зменшення ресурсної бази банківської системи, а отже, і її капіталу (додаток В), НБУ може збільшувати облікову ставку трохи більшими темпами, ніж темпи зниження курсу національної валюти для того, аби компенсувати об’єктивне прагнення капіталу конвертуватися в більш стабільну, тобто менш ризиковану, валюту. Схематично це зображено на рис. 2.6.

Залежність від макроекономічних показників розвитку національної економіки справедливо відзначав Суховірський В.І., вказуючи на те, що «найбільш важливими факторами, що визначають інвестиційний клімат і регіональні умови господарювання, є рівень розвитку національної економіки та її стан…» [338, с. 9].

На важливу роль макроекономічного регулювання в забезпеченні стабільного функціонування національної економіки вказує М.І. Савлук: «Насамперед, Україна на практиці довела реальність ідеї державного регулювання маси грошей і валютного курсу як вирішального фактора формування цінності грошей і її підтримки на стабільному рівні. Навіть в умовах катастрофічного спаду суспільного виробництва, надзвичайно низької ефективності економіки, мізерних золотовалютних запасів Українська держава змогла чисто регулятивними методами перебороти гіперінфляцію, стабілізувати ціни і цінність грошей…, без чого неможливо було б припинити деградацію продуктивних сил країни» [344, с. 33].

Розглянемо ситуацію, при якій курс національної валюти залишається незмінним. Така ситуація в більшості випадків повинна бути основним базовим параметром при розрахунку і прогнозуванні інших значень і тенденцій. Це пов’язано з тим, що, з одного боку, відповідно до Закону України «Про Національний банк України» першочерговою й основною задачею НБУ є підтримка курсу національної валюти. З іншого боку, розрахувавши економічні параметри і тенденції при стабільному курсі валюти, їх легко коректувати на поправочний коефіцієнт, що залежить від зміни курсу валюти в часі.

Доцільно досліджувати взаємозв’язок між обліковою ставкою НБУ і курсом національної валюти. Значення облікової ставки при відсутності коливань курсу валюти повинне складати величину, що дорівнює приросту ВВП за даний проміжок часу, а точніше – очікуваному або прогнозованому приросту ВВП за розглянутий проміжок часу. Це пов’язано з тим, що прибутковість і вартість капіталу має своє цифрове значення, причому, якщо значення облікової ставки істотно перевищить розмір приросту ВВП, тобто розмір прибутковості капіталу підприємств усіх галузей економіки, то відбудеться неминучий відтік ресурсів зі сфери виробництва ВВП у банківську систему і, як наслідок цього, відбудеться падіння обсягів ВВП і погіршення всіх макроекономічних показників.

Розмір облікової ставки (ОС ) необхідно розраховувати за формулою (2.1):

При здійсненні емісії державних боргових зобов’язань, так само як і при емісії векселів підприємствами-виробниками товарів (послуг), емітент прогнозує прибутковість капіталу в майбутньому, тобто прогнозування доходу в майбутньому здійснюється, виходячи із сьогоденного розміру прибутковості капіталу й облікової ставки.

В умовах розширеного відтворення прибутковість капіталу в майбутньому повинна постійно збільшуватися, тобто наступна очікувана прибутковість повинна бути трохи вище попередньої, що передбачає певну маржу між коштами, інвестованими в процес виробництва ВВП, і доходами від його виробництва за рівний проміжок часу. Цей процес відбувається аналогічно тому, як банки купують капітали за ціною, що трохи нижче розміру облікової ставки, а продають за ціною, що трохи перевищує її, утворюючи банківську маржу.

При визначенні прибутковості капіталу підприємств у майбутньому, емісії векселів підприємств і інших боргових зобов’язань до уваги приймається облікова ставка НБУ, тобто величина трохи більша, ніж реальна ціна покупки капіталів банківською системою. Це може призвести до значного відтоку капіталів з банківської системи, що надалі, безумовно, негативно позначиться на інших макроекономічних показниках. Тому в умовах розширеного відтворення для підтримки паритету прибутковості для інвестиційного капіталу доцільним представляється незначний розмір (2–4 %) контрольованого знецінювання національної валюти (інфляції).

Незначні інфляційні тенденції неминучі і при складанні державних і місцевих бюджетів, що передбачають ріст ВВП. І навпаки, ріст ВВП припускає наявність незначних інфляційних процесів. Розмір облікової ставки, необхідної для забезпечення розширеного відтворення і збільшення ВВП, можна знайти за формулою (2.2):

Крім зазначених факторів на реальну вартість банківського капіталу істотний вплив має зовнішня торгівля. У випадку перевищення експорту над імпортом відбувається збільшення прибутковості регіонального капіталу, що, у свою чергу, призводить до збільшення його вартості. Збільшення вартості капіталу спричиняє приплив до нього додаткових ресурсів. При перевищенні обсягів експорту над імпортом виникає об’єктивна необхідність додаткового управління обліковою ставкою в сторону її зменшення і, навпаки, у випадку переважання імпортних тенденцій виникає необхідність збільшення облікової ставки Національного банку. Це означає, що експортні тенденції врівноважують (компенсують) знецінювання національної валюти. Падіння курсу національної валюти і зниження обсягів експорту призводить до збільшення облікової ставки НБУ. Це відбувається внаслідок того, що реальний розмір оборотних і інших коштів підприємств, що виробляють ВВП, скорочується, що збільшує попит на банківський капітал при незмінному обсязі його пропозиції. Зміна курсу національної валюти й обсягу експорту може істотно збільшити або зменшити вартість банківського капіталу, або, компенсувавши свій вплив, залишити його незмінним.

Остаточну формулу (3.1) вартості банківського капіталу, що відображається розміром облікової ставки, можна представити в такий спосіб:

де ОС – облікова ставка Національного банку;

П – очікуваний приріст ВВП;

ΔК – різниця курсу національної валюти (девальвація національної валюти призводить до росту облікової ставки, тому величина зниження курсу національної валюти додається, а величина росту – вираховується);

ΔВ – різниця між часткою експорту й імпорту у ВВП (оскільки, як відзначалося вище, зниження обсягів експорту призводить до росту облікової ставки, то позитивне сальдо експортно-імпортних операцій вираховується з отриманого результату).

Розрахунок за вказаною вище формулою на основі звітних (фактичних) даних про розвиток економіки країни в 1998–2004 рр. дозволяє нам одержати наступні результати оптимального розміру облікової ставки НБУ (розрахунок наведено у додатку Д):

1998 р. – 79,28 % (середньозважена облікова ставка в 1998 р. складала 61,6%);

1999 р. – 50,96 % (середньозважена облікова ставка в 1999 р. складала 50,0%);

2000 р. – 9,32 % (середньозважена облікова ставка в 2000 р. складала 30,6 %);

2001 р. – 6,40 % (середньозважена облікова ставка в 2001 р. складала 19,7 %);

2002 р. – 4,98 % (середньозважена облікова ставка в 2002 р. складала 9,5 %);

2003 р. – 9,10 % (середньозважена облікова ставка в 2003 р. складала 7,0%);

2004 р. – 10,55 % (середньозважена облікова ставка в 2004 р. складала 7,5 %).

Якщо провести кореляційно-регресійний аналіз отриманих результатів (відповідності оптимального значення облікової ставки НБУ, розрахованого на основі наведеної формули (2.3), і фактичної обл.кової ставки, що діяла в ті ж періоди часу), то одержимо коефіцієнт кореляції на рівні 0,92 (методику розрахунку показника представлено в додатку Д). Таким чином, можна говорити про високий ступінь зв’язку між науково-обгрунтованими теоретичними й емпіричними даними і про адекватне відображення об’єктивної макроекономічної дійсності за допомогою наведеної вище формули.

На відміну від інших інструментів економічного регулювання банківської системи центральним банком, таких як норма резервування й операції на відкритому валютному ринку, облікова ставка є скоріше індикативним інструментом, ніж інструментом, що регулює вартість банківського капіталу. Вартість банківського капіталу в ринкових умовах може формуватися переважно під впливом попиту та пропозиції на нього. Облікова ставка регулює не стільки вартість капіталу банківської системи, скільки вартість оборотного капіталу в інших галузях економіки, виступаючи для них основним індикатором при розрахунку і плануванні. На відміну від норми резервування, облікова ставка може розходитися з реальними значеннями в банківській системі, тому що вона носить рекомендаційний характер. Істотне відхилення облікової ставки від реальних параметрів свідчить про серйозні диспропорції у фінансовій інфраструктурі і про неефективне управління банківською системою з боку центрального банку. Разом із тим, роль і значення облікової ставки у формуванні, регулюванні й управлінні банківською системою і вартістю капіталу важко переоцінити.

Взаємозв’язок і вплив основних макроекономічних факторів на курс національної валюти схематично зображено на рис. 2.7. Керуючись нижчеподаною схемою (рис. 2.7.), визначимо кількісні характериcтики зв’язку між зазначеними факторами і курсом національної валюти. Величина коефіцієнта кореляції між курсом національної валюти і найбільш вагомими макроекономічними показниками в 1997–2004 рр. склала (додаток Д):

– для облікової ставки НБУ – мінус 0,34, що свідчить про негативний зв’язок (протилежну спрямованість факторів) середньої сили;

– для валового внутрішнього продукту країни – 0,65, що говорить про позитивний зв’язок (однакову спрямованість факторів) середньої сили;

– для реальних доходів населення – 0,55 (середня сила зв’язку);

– для доходів державного бюджету – 0,63 (середня сила зв’язку);

– грошова маса (грошовий агрегат М3, що включає гроші поза банками (грошовий агрегат М0), кошти на розрахункових і поточних рахунках у національній валюті (грошовий агрегат М1), строкові кошти у національній валюті та валютні кошти (грошовий агрегат М2), кошти клієнтів за трастовими операціями банків) – 0,55 (середня сила зв’язку);

– грошовий мультиплікатор, розрахований як відношення сукупної грошової маси (грошовий агрегат М3) до грошової бази – 0,58 (середня сила зв’язку);

рівень інфляції – мінус 0,06 (дуже слабкий зв’язок – рівень інфляції в Україні робить лише коригуючий вплив на валютний курс через відсутність таргетування (орієнтації) валютного курсу на індекси рівня цін);

– сальдо торговельного балансу – 0,81 (сильний зв’язок);

– емісія державних цінних паперів – мінус 0,92 (дуже сильний негативний зв’язок, що свідчить про те, що ринок державних цінних паперів має визначальний вплив на стан валютного ринку, оскільки значна частина емісій облігацій внутрішньої державної позики, зокрема п’ятирічні облігації з відшкодування заборгованості бюджету перед платниками за податком на додану вартість, викуповувалася нерезидентами України через високий рівень прибутковості (на рівні 120 % середньозваженої облікової ставки НБУ) і щорічного погашення 20 % номінальної вартості за даними цінними паперами);

– індекс Першої фондової торговельної системи (індекс ПФТС) як інтегральний показник активності на фондовому ринку країни, що розраховується з 1997 року – 0,16 (слабкий зв’язок, обумовлений незначним впливом недостатньо розвинутого фондового ринку країни (за винятком ринку державних цінних паперів) на макроекономічні процеси, що відбуваються).

Збільшення емісії вексельних платіжних інструментів підприємствами-виробниками товарів і послуг призводить до зменшення вартості банківського капіталу. Збільшення емісії державних зобов’язань так само призводить до зменшення емісії банківського капіталу. Вплив основних макроекономічних факторів на вартість банківського капіталу в регіоні схематично зображено на рис. 2.8.

Говорячи про вплив макроекономічних показників на діяльність комерційних банків, слід розглянути зв’язок, що існує між рівнем монетизації економіки країни та кредитною активністю комерційних банків.

Значні диспропорції у структурі кредитного портфеля комерційних банків, пов’язані з неадекватним реальним потребам економіки спрямуванням кредитних ресурсів, мають негативні наслідки не тільки для мікроекономічного рівня (недостатнє забезпечення певних суб’єктів ринку грошовими ресурсами, потрібними як для розширеного відтворення, так і для задоволення споживчих потреб). На макроекономічному рівні кредитна пасивність комерційних банків впливає на процес формування грошової маси. Отже, багато з аналітиків і вчених-економістів вважають низький рівень монетизації економіки країни та пов’язані з цим проблеми неплатежів між суб’єктами національної економіки результатом дії саме цього недоліку в роботі банківської системи.

Обсяг платіжних засобів у грошовому обігу повинен бути адекватним рівню розвитку економіки. Цю залежність, зокрема, відображає формула І. Фішера, що дозволяє підрахувати оптимальний розмір грошової маси як відношення вартості товарів за ринковими цінами до швидкості обігу грошей. Надлишкова пропозиція грошової маси матиме наслідком збільшення сукупного попиту і зростання цін, що відображається у зниженні купівельної спроможності національної грошової одиниці та, як наслідок, її курсу стосовно валют інших країн. Нестача грошової маси веде до зниження ділової активності в економіці країни, спричиняючи спад виробництва, кризу неплатежів, активізацію бартерних відносин тощо.

Рис. 2.8. Вплив макроекономічних факторів розвитку економіки на вартість банківського капіталу в регіоні

Таким чином, коефіцієнт монетизації, розрахований як відношення сукупної грошової маси, що відповідає грошовому агрегату М3, до ВВП країни, є своєрідним орієнтиром рівня розвитку ринкових відносин в економіці країни з позицій забезпечення її сталого зростання в довгостроковому періоді. Ця думка підтверджується тим, шо в перехідних країнах рівень монетизації господарського обігу дійсно нижче за рівень розвинутих країн. Зокрема, якщо в розвинутих країнах його значення знаходиться на рівні 0,7–1,2, то в Україні динаміка показника монетизації мала наступний вигляд: у 1999 р. – 0,17; у 2000 р. – 0,19; у 2001 р. – 0,22; у 2002 р. – 0,29; у 2003 р. – 0,35; у 2004 р. – 0,36. Для порівняння: у 1991 р. рівень монетизації економіки України становив 0,80 [96, с. 46–47].

Вказуючи на надзвичайно низьке значення коефіцієнта монетизації економіки України, слід відзначити деякі особливості, що впливають на його рівень у розвинутих країнах і об’єктивно збільшують потреби економіки в значному обсязі платіжних засобів, а саме:

– розвинуті країни мають величезні за обсягами операцій фінансові ринки, операції на яких поглинають значну частину грошової маси в обігу. Так, кошти в іноземній валюті, що обертаються на валютному ринку, можуть і не потрапити до реального сектора економіки, адже використовуються суб’єктами ринку переважно для проведення операцій спекулятивного характеру, а не для кредитування національної економіки. До того ж, наявність ефективних механізмів стерилізації грошової маси за рахунок операцій центральних банків на відкритому ринку, що полягають у вилученні частини грошової маси за рахунок продажу державних цінних паперів комерційним банкам, дозволяє уникнути зв’язку валютної складової фінансового ринку з кредитною сферою. Значну частину грошової маси в обігу останнім часом поглинає фондовий ринок, але в Україні він знаходиться в стадії розвитку і порівнювати рівень його капіталізації з рівнем капіталізації ринків розвинутих країн недоцільно. Зрозіміло, що менший за обсягами операцій і рівнем капіталізації фінансовий ринок потребує меншого розміру грошової маси;

– ринки об’єктів нерухомості та землі, які також потребують значних коштів для проведення операцій на них, теж знаходяться в стадії формування;

– в економіках розвинутих країн спостерігається стале економічне зростання, отже, грошова маса обслуговує переважно довготривалі виробничі циклі у реальному секторі. Внаслідок нестабільності економіки України і значних темпів інфляції протягом тривалого періоду її розвитку кошти вкладалися переважно у сферу торгівлі та послуг, харчову промисловість тощо, які забезпечували високу швидкість обертання та повернення авансованих ресурсів. Як результат, швидкість обігу грошової маси в Україні значно перевищує аналогічний показник за розвинутими країнами, отже, економіка України потребуватиме меншого обсягу платіжних засобів порівняно з іншими країнами. Пріоритетність розвитку реального сектора економіки країни матиме наслідком зменшення швидкості обігу грошової маси і потребу в зростанні сукупної грошової пропозиції. Так, якщо в 1999 р. швидкість обігу грошової маси в Україні становила 6,91 разів, то з початком економічного зростання вона суттєво знизилась, а саме: у 2000 р. – 6,26; у 2001 р. – 5,24; у 2002 р. – 3,99; у 2003 р. – 3,34; у 2004 р. – 3,13 [96, с. 46–47];

– через посилення тенденцій глобалізації бізнесу та інтернаціоналізації господарських зв’язків у світі грошова маса провідних країн світу обслуговує не лише внутрішній господарський обіг, а й товарообмінні та фінансові операції за межами країни.

Виходячи з вищевикладеного, рівень монетизації економіки країни слід розглядати не з позицій закордонного досвіду, а враховуючи специфічні особливості розвитку національної економіки. Разом із тим, незначне зростання коефіцієнта монетизації протягом останніх п’яти років викликає занепокоєння перспективами розвитку банківської системи України.

Прийнято вважати, що причина низької монетизації національної економіки пов’язана з рестрикційною грошово-кредитною політикою Національного банку України, зокрема, через неадекватну потребам реальної економіки емісію грошової маси. Проте, уявлення про здатність впливати на розмір грошової маси винятково за рахунок адміністративних методів, що використовується державними установами в особі Національного банку України чи Міністерства фінансів України, хибне.

Як вже відзначалось нами, в економіці країни існує три класичних емісійних центри, причому емісійні механізми, що застосовує держава, найбільш прості й небезпечні для розвитку країни в цілому. Окремо слід відзначити наступні особливості емісійної діяльності держави:

– держава в особі Національного банку України володіє монополією лише на емісію готівкової частини грошової маси, емісія безготівкових коштів здійснюється комерційними банками шляхом кредитування;

– основними кредиторами економіки країни виступають комерційні банки, адже безпосередньо кредитувати підприємства держава не може (за виключенням коштів, що виділяються державним бюджетом окремим міністерствам для фінансування діяльності певних державних підприємств), вона може лише впливати на кредитну активність в економіці країни за рахунок ринкових методів чи встановлюючи обов’язкові нормативи для комерційних банків;

– результатом готівкової емісії грошової маси, що здійснює держава з метою фінансування певних бюджетних витрат, є зростання темпів інфляції, що призводить до значного зростання номінального ВВП країни, отже, рівень монетизації може знизитись;

Національний банк України може впливати лише на частину грошової маси, а саме – грошову базу. Різниця між цими двома поняттями може бути значною за умови достатньої кредитної активності комерційних банків.

Таким чином, ми дішли висновку, що причина низького рівня монетизації економіки України криється в кредитній пасивності комерційних банків. Як вже відзначалось, максимальні кредитні можливості комерційних банків обмежено нормою обов’язкового резервування, що встановлюється Національним банком України. Якщо порівняти нормативний грошовий мультиплікатор, розрахований як відношення одиниці до нормативу обов’язкового резервування, і фактичний грошовий мультиплікатор як відношення грошової маси (грошовий агрегат М3) до грошової бази, то причини низького рівня розвитку економіки країни стануть очевидні. Так, у 1999 р. значення нормативного та фактичного мультиплікатора становили 5,88 і 1,84 відповідно; у 2000 р. – 6,67 і 1,92; у 2001 р. – 7,14 і 1,98; у 2002 р. – 8,33 і 2,11; у 2003 р. – 8,33 і 2,37; у 2004 р. – 14,29 і 2,34 відповідно [96, с. 46–47]. Рівень нормативного значення мультиплікатора останнім часом більш, ніж у 6 разів перевищує фактичне його значення. Отже, незважаючи на зниження Національним банком України нормативу обов’язкового резервування майже в 2,5 рази протягом 199–2004 рр. (з 17 % до 7 %), фактичний мультиплікатор зріс лише на 27,17 % (з 1,84 до 2,34), тобто на кредитну активність комерційних банків не вплинули не тільки сприятливі умови розвитку економіки країни, а й зміна найважливішого параметра функціонування дворівневої банківської системи.

Слід зазначити, що комерційні банки на практиці обмежені щодо збільшення грошової пропозиції низкою факторів, серед яких такі:

– загальні потреби економіки України в збільшенні обсягів інвестування;

– обсяг залучених комерційним банком кредитних ресурсів, адже окремий комерційний банк може видати кредити на суму, що не перевищує обсяг залучених ресурсів за мінусом обов’язкового резервування, у той час як система комерційних банків може видати кредити, що у кілька разів перевищують обсяг залучених кредитних ресурсів;

– частка виданих банками кредитів надходить у грошовий обіг, отже, втрачається можливість мультиплікації вказаних ресурсів. У даному випадку грошовий мультиплікатор набуває наступного вигляду:

(2.4)

де m – модифікований грошовий мультиплікатор;

d – відношення готівки до депозитів (як строкових, так і на вимогу) в економіці;

r – норматив обов’язкового резервування;

– створення надлишкових резервів комерційними банками призводить до зменшення мультиплікаційного ефекту.

Очевидно, що причина низької кредитної активності комерційних банків, яка виявляється в неадекватних макроекономічних показниках, полягає не в суб’єктивному небажанні банків кредитувати економіку, а носить об’єктивний характер, оскільки діючі механізми кредитування підприємств призводять до незадовільної структури кредитного портфеля через відсутність достатньої кількості надійних позичальників, здатних своєчасно і в повному обсязі обслуговувати позику.

Нестача грошових коштів в економіці призводить до платіжної кризи, як наслідок, збільшення дебіторсько-кредиторської заборгованості підприємств, що істотно знижує їх фінансову спроможність. З іншого боку, негативна динаміка, демонструюча зростання заборгованості, викликана дією й інших факторів, а саме:

– відсутність у країні досконалих механізмів і прозорих процедур банкрутства неефективних підприємств, сприяння держави у даному напрямі, що в цілому перешкоджає становленню ринкових відносин у країні;

– покриття збитків неплатоспроможних підприємств через накопичення заборгованості;

– стимулювання державними субсидіями небажання більшості суб’єктів державної власності адаптуватись до ринкових змін у навколишньому середовищі;

– відсутність ефективного власника на підприємствах внаслідок їх розпродажу значно нижче ринкової вартості;

– відсутність майнової відповідальності за невиконання боргових зобов’язань і непрозорість критеріїв фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства.

Оскільки вищеперелічені аспекти стосується діяльності органів державної влади, переважно її законодавчої гілки, то банківська система вплинути на них не здатна. Отже, єдиним виходом з ситуації, що склалася, є запровадження комерційними банками принципово нових механізмів і підходів до формування та реалізації кредитної політики на всіх рівнях взаємодії з потенційними позичальниками.

Можна погодитися з визначенням ролі комерційних банків у формуванні макроекономічного середовища, зробленим Стеченко Д. М.: «Комерційні банки, що є складовою інфраструктури регіонального ринку, повинні забезпечувати: стимулювання розвитку підприємств торгівлі, запровадження прогресивних форм кредитування, фінансування розрахунків, що сприяють прискоренню обігу оборотних коштів, підвищенню рентабельності продукції, зміцненню розрахункової дисципліни» [335, с. 208]. Значне підвищення ролі комерційних банків як регуляторів економічних процесів і гарантів забезпечення рівноправних взаємин підприємств і організацій різних форм власності в перехідний період відзначали й інші українські вчені [158, с. 299-300].