Джордж Бернард Шоу (1856 – 1950)
Зіньчук І.
Видатний англійський драматург, критик, романіст і громадянський діяч, був ще одним представником “нової драми” наприкінці XIX – першої половини XX століття. Створив власний Інтелектуальний проблемний реалістичний театр. Одним з улюблених засобів впливу Шоу на свідомість своїх читачів та глядачів був парадокс. Письменник прагнув змусити людину по-новому неупереджено поглянути на традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів.
Народився у 1856 році в Дубліні, столиці Ірландії, яка тоді була однією з британських колоній. Батько Шоу – комерсантом-невдахою, який дуже пив. Мати була обдарованою жінкою, мала непоганий голос, але відчувала себе нещасливою з чоловіком. Життя родини супроводжували матеріальні нестатки, батьки часто сварилися і не приділяли належної уваги своїм дітям (окрім Бернарда, вони мали ще дві дочки). Майбутній драматург відчував себе покинутим і самотнім. Школи, де він навчався, були поганими, і хлопчик здебільшого добував знання самотужки. Він багато читав, захоплювався музикою. Мати вона почала вивчати музику, потім оселилася у Лондоні, де заробляла на життя приватними уроками співів. А Бернард Шоу якому тоді виповнилось лише 15 років, залишився віч-на-віч із хворим батьком і змушений був дбати про шматок хліба. Він покинув школу і почав працювати, спочатку клерком, а потім головним касиром у земельній конторі.
1876 року Шоу переїхав до Лондона, який назавжди став місцем проживання великого драматурга. Тут він продовжив самоосвіту, збагачувався найрізноманітнішими здобутками в науці, філософії, мистецтві.
Бернард Шоу ввійшов в літературу зрілою людиною. Його першими творами були газетні статті, критичні праці з питань музики, які він підписував псевдонімом Corno di Bassetto, а також театральні резенції, що виходили під ініціалами G. B. S. – Джордж Бернард Шоу. На ниві красного письменства він дебютував п’ятьма романами, які, однак, не принесли йому успіху.
Одним із найвідоміших творів драматурга є п’єса «Пігмаліон», в якій повною мірою проявились принципи, погляди та особливості світогляду автора.
„Пігмаліон”
В основу п’єси покладено давньогрецький міф про царя Кіпру, скульптора Пігмаліона, який цурався жінок та кохання. Боги покарали його за це. Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки статую чудової жінки, якій дав ім’я морської німфи Галатеї. Згодом скульптор закохався у прекрасний витвір власних рук. Богиня Афродіта зглянулася на муки від нерозділеного кохання і ожививши прекрасну Галатею, яка стала дружиною закоханого царя- скульптора. На цьому міф закінчуєтся.
Б. Шоу подає свій варіант цього відомого сюжету. Хіггінс – аристократ, для якого почуття нічого не означають. Він закладається зі своїм другом і береться навчити вуличну квіткарку „джентельменської” мови, „Дайте мені два місяці часу, і я зроблю так, що ця дівчина з успіхом зійде за герцогиню ”. Проте, Еліза, – не просто матеріал, з якого Хіггінс вирізьблює свій твір. У дівчини є характер. Вона розумна, наполеглива, старанна, дотепна, їй притаманне почуття власної гідності. Хіггінс не сприймає Елізу, як цікаву особистість, для нього вона – „Жива лялька, предмет закладу у суперечці, який раптом збунтувався і вирішив продемонструвати власне я”. Б. Шоу проводить думку, що внутрішня культура людини залежить від багатства її внутрішнього світу, а не від її становища у суспільстві чи матеріального забезпечення. Оволодівши вишуканими манерами і вимовою, Еліза вже не може повернутись на вулицю, не може одягти смішний „капелюшок з трьома страусовими перами різних кольорів”, не хоче бути серед таких людей, як її батько. Проте, вона залишається бідною, безправною і нікому не потрібною. Для автора важливо не те, як Хіггінс зробив з „опудала” „герцогиню”, а показ прагнення Елізи зрівнятися зі своїм творцем, усвідомлення того, що вона є самодостатня особистість, показ росту її людської гігності. Вона запитує: „А навіщо я вам потрібна? Тільки для того, щоб подавати вам туфлі і зносити всі ваші капризи, і бути у вас на побігеньках?” Хіггінс – самовдоволений і самовпевнений професор – здивований, вибитий з колії своїх звичних уявлень про життя та людей.
Батько Елізи, Альфред Дулітл – смітяр, хворий на алкоголізм, приходить до Хіггінса, щоб випросити п’ять фунтів. Головна тема його монологів – ставлення до буржуазних цінностей. Дулітл вважає, що блага йому повинні дати задарма ті, хто їх має. За його логікою краще бути негідником, ніж працювати. Коли йому пропонують змінити спосіб життя, покращити матеріальне становище, Альфред Дулітл відповідає, що в цьому випадку, він потрапить у залежність до грошей і втратить особистісну свободу.
Бернард Шоу уникає романтичного фіналу у п’єсі, залишивши, читачу домислити у своїй уяві вирішення проблем головного героя.
Необхідно відзначити, що Б. Шоу був новатором у театральному мистецтві.
Театр для Шоу – засіб виховання свідомості людей, але здійснюється це виховання не розтлуматчення готових істин, а постановкою проблем. П’єса повинна мати “відкриту” кінцівку, спонукати читача до відповідна поставленні запитання.
Персонажів своїх п’єс Шоу поділяв на тих, які визнають і дотримуються загальновизнаних цінностей, і бунтівників, які відмовляються прийняти на віру те, що бездумно повторює більшість.