1 дія

Богдан-Ігор Антонич

1 відслона

Кімната в хаті Степана. Праворуч стіл і в правій бічній стіні двері до ванькира. Ліворуч у задній стіні двері в хороми, де йдуть гулі. На столі калач з деревцем.

При відкритті сцени в кімнаті батьки Степана й частина весільних гостей. Інші входять крізь хороми, тримаючись за руки. Спершу за сценою гук весільних вистрілів з пістолів, згодом спів хорів.

Степан і Дзвінка входять з хорами.

Хор боярів

(що саме входять у кімнату)

Та відчини, свату, хату,

відчини і сіни!

Ведемо весну крилату,

ясен ранок синій.

Ой, розтвори, свату, хату,

розтвори і ліску,

уведем тобі, як сонце,

молоду невістку

Хор дружок і молодиць

Стелиться хміль по долині –

подушки зелені.

Привели ми ранок синій

до нової нені.

Ой, відчини, ненько, хату,

відчини і ліску!

Ведемо тобі, мов сонце,

молоду невістку.

Частина боярів, дружбів, гостей сідає за стіл. Одночасно співають.

Хор парубків

Увійшла молода у нові двори

та й сплеснула в долоні,

але свекор, мов ніч, чомусь гнівний і злий,

не виходить до доні.

Черлені коралі й черлені зірки

при очах її гаснуть.

Матимеш невістку, мов квітку гірську,

молоденьку й красну.

Ой, закувала зозуля молодій

і молодому тричі.

Вийди, свекре, на порозі не стій,

чуєш: зозуля кличе.

Хор дружок і молодиць

Увійшла молода у нові двори

та й сплеснула в долоні,

але свекор, мов ніч, затьмарився і злий,

не виходить до доні.

Мед налитий у борті по край.

Весно, ранок із мряк розплітай

і вільх зелені коси!

Розхмури, розхмури, свекре, очі свої,

на порозі, мов сонце, невістка стоїть,

дарунком перепросить.

Дзвінка

Увійшла я, батеньки, у ваші двори

та й сплеснула в долоні.

Чому ж, тату, ви гнівні і злі,

не вітаєте доні?

Дзвінка підходить до свекра й перев’язує його шовковою хустиною. За цей час хор співає:

Хор дружок і молодиць

Увійшла молода у нові двори

та й сплеснула в долоні.

Уже свекор, мов день розсвітився ясний,

вийшов, вийшов до доні.

Свекор ламає калач, бере куски з нього й мед і частує гостей.

Свекор

Щоб були ви такі чесні та величні в Бога,

як цей калач,

а життя щоб вам було таке солодке,

як цей мед!

Наступає пропій. Степан бере чарку й приливає до гостей по черзі.

Степан

(до одного з гостей)

Припиваю до вас на здоров’я, на щастя.

Усі хором співають разом, перемовляючись.

Хор дружок і молодиць

Ой, кувала зозулечка

на вишні, на латі.

Як ти будеш пробувати

в свекрушиній хаті?

Свекор лихий, свекор лихий,

свекруха ще гірша.

Бідна ж моя голівочко,

моя мати ліпша.

Хор боярів і парубків

Ой, кувала зозулечка

на вишні, на латі.

Як ти будеш пробувати

в свекрушиній хаті?

Свекор лихий, свекор лихий,

свекруха ще гірша.

Бідна ж твоя голівочка,

твоя мати ліпша.

Степан

(до іншого з гостей)

Припиваю на щастя, на здоров’я.

Перший весільник

(сидить за столом, до сусіда)

Абисте були здорові,

куме Петре! Що чувати?

Другий весільник

(сидить побіч першого)

Тяжкі часи, тяжкі часи…

Перший

Кажуть: страшні розбої…

Другий

Добре так панам!

Перший

Що ви кажете? Хай нас Бог хоронить!

Другий

(до крамаря Пилипа, що сидить недалеко мовчазний, сперши голову на долоні)

Ви в світі бували. Торгуєте в усій

верховині та й у доли заходите.

Розкажіть нам щось нового.

Хор гостей

Про опришків, про опришків!

Перший

Може, якусь нову співанку,

що про них складають.

Ви все знаєте.

Степан

(підходить з пляшкою й чаркою до Пилипа)

Приливаймо до вас на здоров’я, на добрий торг.

Заспівайте нам щось!

Хор гостей

Про Довбуша, про Довбуша!

Пилип

(підводиться, п’є й починає баладу про Довбуша)

Кожух зелений на ізвори

весна вдягає молода.

Мов сині мури, мрячні гори,

кипить в сто струменях вода.

В груні, де скель і зір колиска,

єдина постіль для опришка,

де місяць, наче вартовий,

на промінь сперся, мов на кий,

і дивиться в таємну глушу

та стереже нічних дітей,

поніс там Довбуш буйну душу

й життя широке й молоде.

Над легінями легінь перший,

найдужчий і найзавзятіший,

на топірець промінний сперся,

мов сонце, черес перевісив.

Незайманий, як і верхів’я,

як вся підхмарна батьківщина,

закоханий в пущ перемови

з ватагою крилатих лине.

Являється, як помста й кара

на всіх, що йдуть у верховину

з жадобою, мов хижа хмара,

мов сарана, до неї линуть.

Ніким не займану займати

не дозволяє він нікому.

В грунях, вертепах його хата

і іншого не знає дому.

Панів і корчмарів неситих,

що в гори сунуть павуками,

червоним із рушниці квітом

вітає він і куль джмелями.

Вода в потоці світлолиця,

мов пір’я зоряне голубки.

Його не причарує любка,

не приворожить молодиця.

Не віск під оком сонця тане,

не мед липкий, що квіти клеїть –

жінки в його долонях в’януть,

як вітром зламані лілеї…

Та ні одну не покохав ще

і серця ні одній не дав.

Гуляти кичерами краще,

впиватись волею галяв.

Про нього кажуть: навіть чорта

у таємничих, диких бортях

поцілив, мов шуліку, раз.

Чорт, мов слимак, убгався в мушлю,

харчав, плював із себе душу,

аж в іскор куряві погас.

Тоді явився янгол білий,

мов блиск сто зір, палали очі:

«Проси дарунків, сину, сміло,

якої нагороди хочеш?»

На це опришок щиро й просто:

«Кинь чар від куль і від отрути!»

Із цього дня ніякий постріл

його не зможе досягнути.

Лиш срібна куля, лита в північ,

поки не кличуть перші півні,

мов зірка кута, гостро стята,

водою з місяця свячена,

сльозами скривджених проклята,

зловіща куля навіжена

зуміє серце ватажкове,

мов клин, надвоє розколоти.

Де не сягає людське слово,

де ліг всесильний чару дотик,

за сьомим грунем, сьомим гаєм,

мов птаха, пісня лет спиняє.

Отаке про Довбуша співають.

Весільники слухають ще деякий час, мов занімілі.

Степан

Дивні речі, дивні речі…

Перший весільник

(нишком до другого, показуючи на Степана)

Наш молодий мав теж якісь справи з ватажком.

Другий

Може й мав. Лишіть це…

Степан іде припивати до інших гостей. Балет. Знагла лоскіт у сінях.

Голос від дверей

Довбуш!!

Хор

Довбуш!!

Довбуш

(стає в дверях)

Так, Довбуш!

Хор

О-о-о…

Довбуш

Боїтесь? Ха-ха-ха… Нема чого.

Голоси, сповнені подиву й ляку, водночас не вмовкають в юрбі.

Хор

Довбуш, о-о-о-о-о…

Довбуш

Прийшли припити на щастя, на здоров’я

княгині й князеві! Боярам чесним,

славним дружбам, дружкам красним…

Степан

(виступає перед Довбуша)

Вітайте, ватажку!

Дзвінка

(до одної з дружок захоплено)

Мій Боже! Це Довбуш!

Це сам Довбуш… сам Довбуш!

Довбуш

Простіть, що непрошені злинули в гості,

мов птахи з гір, коли день гасне.

Степан

Це почесть для мене,

що ви з сторін далеких

потрудились на моє весілля.

Довбуш

Ми чули про княгиню – про сонце ясне,

про квітку гірську, що не в’яне,

день білий і нічку синю.

Прийшли припити на здоров’я,

на щастя княгині!

Княгиню, покажи нам княгиню,

друже Степане!

Степан

І я й моя княгиня вітаємо вас, ватажку!

Не погордуйте, чим Бог дав,

на що хата багата.

Просимо в бояри.

Дзвінка виступає вперед, стає поруч Степана й злегка кланяється Довбушеві.

Степан і Дзвінка

Просимо в бояри.

Свекор і свекра

(виступають теж уперед)

Вітаємо нових боярів.

Довбуш

Коли просить сама красна княгиня,

хто ж відмовив би?

(звертається до своїх легінів, що входять за ним у кімнату)

Коли нас вітають гречно,

гречно будем і ми гостювати.

Хор опришків

Заходьмо безпечно

до гречного дому!

Слава молодій і молодому,

слава весільній хаті!

Степан

(відступає трохи позад, нишком до свекрів)

Але маємо гостей!

Ще цього треба було.

Свекра

(нишком)

Господи, ще якого лиха нанесуть!

Дзвінка

(до себе)

Довбуш, що про нього пісні складають,

що піснями про нього дітей колишуть, –

повірити важко!

Такий, наче не опришок,

а князь із казки!

Довбуш підходить до стола й бере чарку. Степан наливає.

Степан

Випийте, ватажку!

До вас…

Довбуш

За красу, за молодість, за здоров’я княгині!

Ні, не зайво ми линули побачити диво,

справді, друзі, не перебільшила чутка:

з такою жінкою то кожен день щасливий,

із нею позникають з хати смутки,

мов роси, що спливуть по калині.

За красу, за молодість, за здоров’я княгині!

Степан і Дзвінка

Просимо за стіл.

Ведуть Довбуша за стіл. Довбуш сідає побіч Дзвінки. Хвилина мовчанки.

Дзвінка

Ви звідкіля прийшли до нас, ватажку?

Довбуш

Звідкіля прийшли?.. Молодице!

Для опришка немає хати,

це вітра питати,

звідкіля прилітає.

За сьомим грунем, за сьомим гаєм..

Дзвінка

Так кажуть казки, ватажку.

Довбуш

Ми теж з казки, ми всі з казки,

з правдивої казки.

Дзвінка

Але я боюсь таких казок.

Хор опришків

Питайся вітра, куди літає?

Довбуш

За сьомим грунем, за сьомим гаєм.

Хор опришків

Зорі питайся, куди відлине?

Довбуш

За сьоме море, за море синє.

Хор опришків

Питайся сонця, куди заходить?

Довбуш

За сьомий берег, де чорні води.

Дует

Дзвінка

Але для мене кращий спокій хати.

І коло хати сад квітчатий.

І білі вівці в полонині.

І коло дому шум ліщини,

коли приходить ласка тиші.

Довбуш

Ви не хотіли б так, як я, літати,

похміллям синіх гір впиватись,

де на верхів’ях вечір синій,

і темні ночі верховини,

що сон опришка заколишуть.

Степан

(ниткам до Пилипа, що сидить навпроти Довбуша)

Не знаєте, що до нас привело опришків?

Пилип

(усміхається таємниче)

Може, й знаю…

Степан

Лихо дурно не ходить по людях.

Хіба не схочуть грабувати?

Пилип

Може, й схочуть…

(з усмішкою)

Тільки не те, що ви думаєте.

Довбуш

(крізь стіл)

Егей, що я бачу?

Кум Пилип туж тут!

Що ви там перемовляєтесь, товариство?

Пилип

(підводиться уклінно й вітається)

Крамар усюди заходить.

Скоріше навіть від опришків залітає.

Довбуш

Так, це правда. Крамар заходить

скоріше навіть від опришків,

але опришки на те, щоб згодом

крамарів завертати.

Обидва сміються.

Пилип

Дійсно, крамарі й опришки не один раз

зустрічаються на спільному шляху.

Але на той товар, що тут,

не ласий старий крамар,

хіба легінь молодий.

Обидва підсміхаються до себе.

Довбуш

Не знати, може, й у старому крамарі

горить ще молодий вогонь.

Бо тут таки можна втратити голову…

(Дивиться на Дзвінку).

Пилип

Тільки не мені… Колись бувало, пане ватажку,

колись бувало, але не тепер.

Де мені сьогодні до цього?

Довбуш

(задумливо)

Хто знає, хто знає,

яку свічку чорт світить?

Довбуш повертається зовсім до Дзвінки, але Пилип ще перебиває.

Пилип

А може, буде якийсь торг, пане ватажку?

Довбуш

Чорт би вас усіх! Ви тільки за торг,

тільки за червінці. Довбуш тепер не торгує.

Згодом-згодом. Потрудіться на верховину!

Пилип

(улесливо)

Чудово!

Довбуш

(до Дзвінки)

Коли гірський беркут побачить здобич,

не надумується. Догляне зайця,

що тріпочеться листком у траві,

і шубовсть стрілою згори на сірого!

Дзвінка

Але я не хотіла б бути цим зайцем.

Довбуш

Чи справді не хотіли б? Чи справді боїтесь?

Дивиться визивно в Дзвінчині очі, а ця закриває їх віями й опускає вниз. Хвилину клопітлива мовчанка. Згодом Дзвінка підсуває Довбушеві миски з стравами та й знесхочу бере яблуко з короваю і подає ватажкові.

Дзвінка

Це найкраще з мого короваю.

Довбуш бере, сміючись. Степан здалеку кидає на нього похмурий погляд.

Довбуш

Наша прабаба теж подала

прадідові яблуко.

Пилип

(докидає крізь стіл, як дотеп)

І від нього згинув!

Довбуш

(сміючись до Пилипа)

Але оце червоне яблуко

зам’яке на Довбушеве серце.

Пилип

Проте є й інші яблука, пане ватажку,

твердіші, тверді яблука з олива.

Довбуш

(нагло насуплюючись)

І цих не боїться моє серце,

і ці для нього зам’які.

Пилип

Коли олив’яні яблука зам’які,

то можуть знайтися ще інші.

Довбуш

(грізно)

Які, які це, куме Пилипе?

Пилип уриває переляканий і змовкає, ніяковіє, наче корчився б.

Довбуш

(до Дзвінки)

Не бійтесь, красна молодице!

То тільки цей арідний крамар нам

своїми словами, мов грішми, забряжчав.

(по хвилині)

Хай оце червоне яблуко від вас

стане доброю зіркою над моїм життям!

Дзвінка

(усміхаючись привітно)

Щоб тільки стало нею!

Степан, що ввесь час кружляв занепокоєний і нетерпеливий, прочуваючи щось злого, підходить до свекри.

Степан

Мамо, вже час кінчати набуватись,

вже час заводини робити.

Свекра

(виступає наперед)

Ой, дружечки-подруженьки,

попрощайтесь із княгинею!

Дружби виводять Дзвінку з-за стола. Довбуш усміхається.

Хор дружок і подруг

Ой, світе ж мій світе,

як маковий цвіте!

Коли б була знала,

що жде доля зла,

була б дівувала,

рожею цвіла.

Дзвінка

Та я собі молоденька,

плакати не буду,

бо я свого дівування

таки не забуду.

Хор дружок і подруг

Ой, світе ж мій, світе,

як маковий цвіте!

Коли б була знала,

що жде доля зла,

була б дівувала,

рожею цвіла.

Довбуш моргає на своїх легінів, виступає вперед і ловить Дзвінку одною рукою за плече. Дзвінка ховає обличчя в долоні, пручається й тріпочеться в ватажковій руці, мов злякана птаха.

Довбуш

(визивно)

У комору красну Дзвінку поведу – я!

Дзвінка

Матінко моя!

Хор усіх

А-а-а-а-а…

Довбуш

(до Степана, що кидається перед нього)

Будеш рік набуватись, камрате,

будеш двадцять, будеш сорок,

будуть мліти вам від розкоші ночі,

але сьогодні світ до Довбуша належить,

а світ то Дзвінчині очі…

Степан

(похмуро)

Не зробите цього, ватажку!

Довбуш підсовує йому топірець перед очі, з різних кутів бурмотять грізно опришки.

Довбуш

Понюхай бартку, камрате!

Поблід, ну що?

Сьогодні у Довбуша свято,

Довбуша не спинить ніхто!

Степан опускає безпомічно голову й руки. Довбуш виймає з-за пояса калитку.

Довбуш

Малярські таляри, молдавські червінці

на дорозі не лежать.

Дає Степанові. Цей бере, спершу хитається, оглядається довкола, вкінці відступає від Довбуша й кидає йому калитку під ноги. Брязкіт розсипаних монет.

Довбуш

(іронічно)

Як бачу, ти відважний, друже.

Але не таких відважних я гнув,

мов крихку лозу. В цих пальцях, бачиш?

Здоров, друже!

Бере Дзвінку на руки й несе її рішучим кроком до комори.

Хор усіх

О-о-о-о-о…

Усі звертаються в сторону дверей до ванькира, що в них зникає Довбуш із Дзвінкою. Степан, оглянувшись і побачивши, що ніхто не дивиться, схиляється до землі й збирає поспішно розсипані гроші.

Заслона

2 відслона

Комора (ванькир) в хаті Степана, праворуч постіль, ліворуч на західній стіні вікно в сад. Збоку двері. Стільці.

Трохи пізніше. Продовження дії з попередньої відслони. Пошлюбна ніч. Спершу сцена в темряві. (Музика). За сценою весільники й опришки кінчають набуватись. Раз-у-раз долітають відгомони весінньої ночі й останків весільної гульби. Згодом з темряви виринає ясніше віконце в сад. Починає світати. За ввесь час тривання цієї відслони поволі й ступнево прояснюється. Біля вікна виступає з сутінків постать Довбуша, що саме кінчає зодягатись.

Перепоясується, закладає черес і вкладає пістолі за пояс. Голос Дзвінки від постелі, що ще тоне в тіні.

Дзвінка

Оле! Чому так скоро?

(Мовчанка).

Оле! Чому не відповідаєш?

Довбуш

Вже час ладнатись

у дорогу. Бачиш: з-за гаю

світ прозирає. За мить над бором

викотить сонце, мов червоний кіш,

що з нього сиплються звої проміння.

Годі! Опришки тільки тоді кохаються в сонці,

коли безпечні на своїх царинах.

Дзвінка

Ти боїшся, Оле! Чого?

Довбуш

Я не боюсь, але зайво

виставляти хлопців під кулі погоні,

мов хорт, витровить нас сонячне сяйво.

Ми вже майже день на одному місці, і то в селі.

Чутка про нас, певно, рознеслась на сто конях,

опришок ніде не гостює довше.

З сутінків виринає Дзвінка й, підійшовши, закидає Довбушеві руки на шию.

Дзвінка

Ні, не лишай мене, Оле! Ле!

Не пущу… ще не підеш, не підеш!

Довбуш

Годі, любочко, годі. Час іде. Не можу.

Може, ще колись навідаюсь. Дарунків принесу.

Дзвінка

Дарунків не хочу. Тебе хочу.

Довбуш

Вже мала мене. Опришка не можна довше мати.

(Підходить ближче до вікна й дивиться в нього. Світло довкола обличчя. Щораз більше дня… за хвилину буде його повна хата).

Дзвінка

(захоплено простягнувши долоні)

Мій князь!

Матінко, чи це мені снилося?

Довбуш

(усміхаючись)

Ні, не снилось.

Дзвінка

А мені повірити важко.

Цей день і ця ніч, мов не дійсність, а сон.

Було моє весілля, скрипка грала,

мене кудись вели, заводили й відводили,

а потім явився князь із казки

і поніс мене у свій полон.

Довбуш

Тож хай буде, що це казка, що це тільки казка.

Гаразд, казок забувають легше.

Дзвінка

Але я цієї казки не забуду.

Ніколи не забуду, ні!

Я тебе давно знала, про тебе говорили всі люди,

я тебе давно вже бачила у сні.

Про тебе всі розказували, що ти тут, що ти там,

що на місто з хмарою легінів,

що вчора в верховині, мов орел, сам,

про тебе складали пісень,

і не минав один день,

щоб від тебе нових чуток не приносили.

Я цих пісень напам’ять училась,

…що дужий, відважний, гарний,

що долонею кулі, мов галузкою джмелів,

і кулі, мов білі ласочки, йому до ніг відганяє,

і пани його ловлять з сторін усіх,

але їхні заходи намарне,

… що всі жінки за ним пропадають,

і кохають, і тужать, і в’януть за ним.

Я це знала напевне: він прийде,

він явиться, він стане на порозі

і скаже: я Довбуш, я по тебе прийшов,

Дзвінко, – і візьме мене на руки,

і приголубить, і понесе до гір,

де вільний вітер і де хижий звір,

і буде при мені ввесь час,

мій князь!

Довбуш

Але там, за стіною, жде другий князь

і певне тисне зуби.

Дзвінка

Я його не знаю, він мені не любий,

ні я йому не люба, він мені чужий, ні добрий, ні злий.

Матінка казали: господарський син,

батько казали: дужий багатир,

маєтків, скільки серце прагне,

полонини в нього здовж і вшир,

скільки оком сягнеш,

люди казали: він колись з опришками кумався,

добра в них насотав,

самого Довбуша знав,

дужий багатир, гідний багатир,

славний багатир.

Ні про що не думала, нічого не знала,

барвінок рвали, вінок плели

й мене у церкву повели,

і повінчали.

Але тепер для мене тільки ти!

Довбуш

Заспокійся, ну заспокійся!

Дзвінка

Хіба не хочеш ти моєї згуби?

Візьми мене з собою, любий!

Я віддана тобі, лишень тобі,

і більш нікому.

Довбуш

Немає в мене дому.

Дзвінка

З тобою я усюди щаслива,

у бур колисці ночуватиму,

під зорями й вітрами спатиму,

щоб тільки із тобою.

Довбуш

Я не дозволю, щоб каралась ти

по грунях, вертепах та ізворах.

Дзвінка

Так кинь гори!

У тебе золота, наче снігу.

Забери скарби, і з підхмарних лігов

перенесемось в доли, униз,

далеко на південь або на північ,

де тебе ніхто не знає.

Де заживемо, як пани,

де панам станемо рівня.

Довбуш

Ха, ха, ха… Спокуснице! Це ти хотіла б,

щоб я опришківство кинув?

Дивись, яка чудова рада!

Так знай, голубко:

Довбуш не зрадить своєї долі, не зрадить.

Що раз писане йому, писано назавжди.

Дзвінка

І ти писаний мені назавжди.

Довбуш

Неправда!

Я опришок

і вільний птах.

Облиш заходи, голубко!

Розійдемось, моя любко,

не зловиш птаха,

дарма!

Дзвінка мовкне, мов приголомшена. З саду долітає пташиний спів. Довбуш нагло задумується, лагідніє, голубить Дзвінку й просить м’яко:

Довбуш

Дзвінка, Дзвіночка!

Скажи, заспівай що на прощання!

Дзвінка

(по хвилині надуми)

Соловейку – князю ночі,

не дзвони в діброві!

Ніч нам з карт виворожила:

не тривать любові.

Соловейку – князю ночі,

не клич із ліщини!

Зірки наші розлучились,

одна з них відлине.

Соловейку – князю ночі,

не співай на терні!

Ніч закрила карти долі,

щастя не поверне.

Соловейку – князю ночі,

не мани із лугу!

Від’їжджає мій коханий,

може, знайде другу.

Лиха зоре, невідома,

долі нам не плутай!

Від’їжджає мій єдиний,

залишивши смуток.

Соловейку – князю ночі,

не співай на вільсі!

Стежки наші розійшлися,

не зійдуться більше.

Дует

Дзвінка

Соловейку – князю ночі,

вже рожевий ранок.

Куди, куди від’їжджаєш

і по що, коханий?

Довбуш

Соловейку – князю ночі,

вже рожевий ранок.

Уже, уже від’їжджаю,

час не жде, кохана!

Дзвінка й Довбуш

Соловейку – князю ночі,

не клич із долини!

Стежки наші відділились,

мов гілки ліщини.

Дзвінка

Соловейку – князю ночі,

не співай! День білий.

Від’їжджає мій єдиний,

серце обідніло.

Довбуш

Соловейку – князю ночі,

не співай! День білий.

Від’їжджаю вже, єдина,

зорі відзоріли.

Дзвінка й Довбуш

Соловейку – князю ночі,

не п’яній на вільсі!

Стежки наші розійшлися,

не зійдуться більше.

Дзвінка

Ні, це неправда!

Ти ще вернешся до мене,

мусиш вернутись,

конче, конче, конче!..

Це неправду каже

ця пісенька сумна.

Мені свого серця не збагнути,

але воно вірить, шалене,

що доля писана нам одна

і зведе стежки наші знов.

Від вікна б’є жмут проміння.

Довбуш

Вже зійшло сонце.

Час, час мені…

Голоси опришків з-за сцени

Пане ватажку! Ого-о-ов!

Довбуш

Прощай! Ну добре, добре,

вернусь, вернусь, напевне,

з дарунками багатими.

Вернусь, гаразд!

Коралі пришлю,

вісточку пішлю

від себе не раз.

Дзвінка

Тільки довго ждати не дай!

(Кидається йому на шию).

Ні, ні, не пущу, єдиний,

ще хвилину, хвилиночку,

ще трохи, трішки…

Довбуш

Вже й так надто довго

забарився.

(Вирвавшись, іде до дверей).

Здорова! Прощай!

(Виходить).

Заслона

Примітки

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 331 – 358.