Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3 дія

Богдан-Ігор Антонич

1 відслона

Та сама кімната, що в першій відслоні першої дії, тільки без весільного прибрання. Дзвінка й Орфенюк. Він кінчає саме свій звіт.

Орфенюк

Тож пан ватажок заїде сьогодні

під вечір в село й прийде до вас ночувати.

Прощайте, красна молодице!

(Виходить).

Дзвінка

(хвилину стоїть схвильована)

До мене? Довбуш? Сьогодні? Мій Боже!

(по хвилині)

Серцю повірити важко, здається неможливе,

але цей молодий опришок навіщо ж

дурив би мене. І чому я не кличу щаслива:

адже ж мій Лесь, мій Лесик буде в мене.

Пояснити не вмію, зрозуміти не можу.

Днями й ночами ждала, вижидала,

ловила кожну чутку про нього, кожну

найдрібнішу поговірку, кожний шепіт

говорив щось про нього. Здавалось: без нього

зів’яну бадилиною, без нього жити не можна.

Так першої ластівки ждуть по зимі весною,

так серед посухи жде трава роси краплини,

як я вістоньки, вісточки ждала від нього.

Та чому тепер серце захололо,

чому обідніло й зів’яле принишкло

і чому ж я не радію?

(по хвилині)

Як це сталось, що він нагадав собі мене?

Цілий рік, довгий рік не пам’ятав,

ні разу знаку від себе не дав, аж тепер.

І пощо ж він до мене прийде? На ніч?

Знову на ніч? – і відлетить собі, як тоді.

Не мені за ним літати! Немає в мене крил

до цього. Ох, цього дурману любовного

моє серце випило забагато!

І чому, чому мене проклято

цим коханням? За що? Не знаю.

(по хвилині)

І пощо ж він прийде до мене? Чи не на глум мені?

Адже ж усе село гомонить про красну паню,

що захопив її. Сама бачила, як цей його вістун

віз її селом. Де ж мені до неї?! Де ж мені!!

У молоці купана, росою мальована, панська чічка.

Не зумію так милувати, як вона.

І пощо ж він до мене прийде? На глум,

на глум мені.

(по хвилині)

І кохати не можна й забути не можна,

і кохати годі й не кохати годі.

Кажуть, що кохання, коли у серці

переллється, закипить, загусне,

то ядом виллється.

Чи це дійсне: він прийде?

(Мимохіть, без думки, механічно, за якоюсь підсвідомою спонукою починає прибирати хату, згодом приспівує)

Ой, зацвіте червоне зілля,

жар-зілля, зілля-смерть.

У мому серці дурману,

п’янкого дурману ущерть.

Ой, зацвіте червоне зілля,

ой, бідна ж моя голова!

Червоне злучить нас весілля,

кохання, що вбива.

Червоне злучить нас весілля

і будеш завжди, завжди мій!

Ой, зацвіте п’янке жар-зілля

у ночі весняній.

(по хвилині)

А цур! Навісна пісенька!

Мій Боже: червоне весілля?

Відчиняються двері й стає в них Степан. Бурмотить під носом якесь привітання, входить до середини, здіймає капелюх і кидає на стіл, сідає важко на лавку. Дзвінка, наче побудилась, схоплюється, згодом дивиться задумано на Степана й неждано простягає долоні.

Дзвінка

Степане, Степанику, ти звідкіля?

Степан

(здивований)

А звідкіля б? З праці.

Не ширяю попід хмари.

Що ж ти така солодка?

Дзвінка

(з докором)

Степанику!

Степан

Хе-хе.. Ні з цього ні з того

солодушка з неї зробилась!

Дзвінка

Степаночку, єдиний, коханий!

Степан

Дивіться: знечев’я став «коханий».

Дзвінка

Ти голодний?

Степан

Ну, звичайно, праця не розкошування.

Дзвінка йде до печі, але Степан порухом долоні стримує.

Пожди: що нового?

Дзвінка

(заїкується, має якийсь намір, хоче щось виявити, але ще захитується)

Ну… нічого.

Степан

Неправда. Щось сталось.

Дзвінка

(хвилюючись)

Ні… нічого. –

Степан

Ой, голубко, ти досі мене так не вітала.

Чулих слівець не звик від тебе чути.

Дзвінка

Дивуєшся?

Степан

Коли вертався з полонини, бачив здалеку:

хтось виходив з хати.

Кажи!

Дзвінка

Ні… ніхто.

Степан

Не крути! Кажи!

Дзвінка

(в кінці рішається)

Це… це… вістун від Довбуша.

Степан

(схоплюється)

Від Довбуша?!

Дзвінка

А так! Він сам прийде до нас увечорі.

Степан

(хвилюючись)

Не до «нас», а до тебе, голубко!

Дзвінка

Не знаю.

Степан

(падає знов на лавку, прибитий)

Доля карає мене.

Думав, що накінець заживу спокійно.

Вже цілий рік мене ніхто не чіпав,

вже рік жив мирним життям,

як годиться гідному газді,

аж тут неждано…

(Підноситься схвильований).

Думав, що той любас, той чужоложник,

уже наситився тобою, має тебе досить,

що примари минулого не лякатимуть більше нас,

що благородний мир увійде в нашу хату,

аж тут тобі маєш…

Чого моє минуле, чого опришківство

переслідує мене? Не хочу з ними,

не хочу з тим світом мати нічого спільного.

Я син чесних газдів, син гідної сім’ї,

я тепер чесний газда на свому паю,

і чого від мене хочуть ці палії,

пройдисвіти, шибайголови, волоцюги,

паливоди, нероби, гультяї,

харцизи й злодюги.

Пропадь, маро, розвійся, щезни!

Для вас верхи й ліси безмежні,

а дім мій мирний залишіть!

Хіба прийдеться утікати,

не виставлюсь на людський посміх,

не гомонітиме село за мною:

це чоловік опришкової любки!

Мерщій добро збираймо, винесемо з хати!

Вже час нам заховатись…

Дзвінка

(дивиться на нього з погордою, але перемагає себе)

Степане, не застануть нас,

можуть хату спалити.

Степан розкладає безрадно долоні.

Дзвінка

Адже ти колись ходив з ними.

Наскільки збільшив ти своє майно

за їхні гроші?

А Довбушеві червінці? –

(з іронією)

моє придане!

Степан

Облиш це… Що минуло, те забулось.

Не розумію: раз зарискувати,

але набрався добра, так жий гідно,

а їм вічно хочеться бушувати,

а їм воля, боротьба, незайманість, орлі льоти!

Бездомна наволоч, зводники жінок, мерзота!

Подумай, подумай тільки:

що скажуть люди, коли знов до тебе прийде?

Дзвінка

(зітхнувши)

Ох, ти про це…

Степан

Знаю, моє добре ім’я тобі нізащо.

Дзвінка

(з докором)

Але ж Степане!

(насмішливо)

І знову, знову

опришок прийде з твоєю жінкою ночувати,

а ти гречно славного гостя вітатимеш.

І ти мій чоловік, мій легінь,

і ти хочеш, щоб я тебе кохала…

такого?

Добре, милуватиму, кохатиму, голубитиму,

але не тебе, а того, хто справжній легінь.

Степан дивиться похмуро в землю. Згодом підводиться, йде до стіни, здіймає рушницю з кілка й оглядає її.

Степан

(більш до себе)

Кажуть, що його куля не йметься.

Чари-мари, чари-мари,

але хто зна: може, в цьому щось дійсне…

Дзвінка

Ти віриш?

Степан стенає плечима, не знаючи, що відповісти. Тоді Дзвінка йде до скрині, відчиняє її, перегортає тремтячими руками всякі предмети, а потрапивши на чоловіків сховок пороху й куль, бере першу скраю й тисне її в долоні.

Дзвінка

Це… це священна куля.

Степан дивиться недовірливо.

Дзвінка

Моїми слізьми посвячена,

моїм горем, моєю кривдою,

моїм зламаним коханням…

Степан

(байдуже)

Хай собі! Обережність ніколи не завадить.

(Бере кулю, набиває рушницю, але вішає її знов на давнє місце. Проходжується).

Вже знаю.

Маю кращий спосіб.

Навіщо робити це самому?

Навіщо брати на своє сумління

чиєсь життя?

Хто зна: може, по смерті щось і буває…

В усьому будь ти обережний!

Може, колись кажуть здати обрахунок.

Тоді скажеш: не вбив нікого.

Навіщо нести вантаж душі чиєїсь?

Вмиваю руки: хто інший зробить це.

Ну, і завжди безпечніше.

Ну, і нагорода за живого

більша. Їм потрібний

на колесо, на гак, на ялицю,

щоб пострах був, щоб приклад був

для інших. Гей, орле, орле,

високо ти літав, високо залетиш!

За нагороду докупимо

ще полонини.

Знаю, що робити.

Тільки сміло до діла!

(Підходить, пестячись, до Дзвінки).

А ти, голубко, милуватимеш

свого законного чоловіка, ге?

Дзвінка відштовхує його.

Степан

Вже йду!

(Швидко виходить, узявши капелюха).

Дзвінка

(стоїть, наче отупіла. Нагло схоплюється, мов пробудилась із міцного сну. Кидається до вікна)

Степане! Агов! Степане!

Вернись!

(по хвилині)

Вернись!

(по хвилині)

Вже пішов, не чує,

не видно його. Боже мій,

що я накоїла, що вдіяла, нещасна!

По гайдуків пішов.

Лесю, Лесику, соколе ясний,

не дам тебе, не дам тебе!

(Вибігає з кімнати).

Заслона

2 відслона

Майдан серед села. Позаду в деякій віддалі війтів дім. Ліворуч видніється здалеку Степанова хата. Низка інших будівель, порозкиданих нерівно, проходить у вулицю. На майдані гурт селян, спершу не надто великий, згодом з кожною хвилиною більшає. Можна завважити між ними якийсь турботливий неспокій, що теж по деякому часі виразно зростає. Раз-у-раз хтось проходить у тому чи цьому напрямі. Зустрічаються, спиняють, скупчуються в менші або більші гуртки, про щось один одному повідомляють, роздивляються навкруги, гомонять рухливо з жвавими жестами.

Хор селян

Ой, не гаразд, ой, не гаразд,

та й у верховині.

Навис, мов хмара, лютий час

на нашій країні.

Ой, не добро, ой, не добро

по світу гуляє.

Вогонь, повітря, всяке зло,

мов галич, ширяє.

Колись не так, було не так,

жить було прекрасно.

Прийшли тривога, злидні й ляк,

ясне сонце згасло.

Ой, брате, зле, ой, свате, зле

та й несправедливо.

Воно не так повинно, вже ж!

Інакше судилось.

Наш дім не наш, наш лад не наш.

над нами хто інший.

Ой, не гаразд, ой, не гаразд,

та й жити смутніше.

Ой, не гаразд, ой, не гаразд

в верховині славній.

Чи ще зустрінем кращий час?

Чи вернеться давнє?

Голоси з-за сцени

Аго-о-ов!

Селяни

Що там? Що там?

Вбігає новий гурток селян, жваво розповідають.

Один гурт селян

Опришки під селом!

Сам Довбуш!

Сунуть просто до нас!

Другий гурт

Аби тільки не з лихою думкою!

Перший гурт

Довбуш, Довбуш суне!

Другий гурт

Ой, що то буде?

Ой, що то буде?

Від сторони війтового дому надходить Степан. Поволі наближається до юрби. Неспокійний, нерішучий, рухами виявляє вагання й затривоження. Видно: не знає, що робити й хитається перед якоюсь важною постановою. Прислухається хвилину до голосів гурту. Згодом відходить трохи осторонь. В юрбі появляється – виринув, не знати звідкіля – крамар Пилип. Завважує Степана й його неспокій. Підходить ближче.

Пилип

Здорові! Хе-хе… Бачу: щось на серці сіло.

Степан

(відпекується)

Еге… нічого!

Пилип

Не кажіть! Маю очі.

Бачу й розумію.

Так-так… Є чого журитись.

Степан

(неохоче)

Лишіть!..

(по хвилині)

Пек вам!

Все відгадаєте.

Пилип

(сміється)

Хто б по вас не пізнав?

Маю очі й розум.

Так-так: Довбуш знов у село суне.

Хе-хе… Може, пригадаємо собі

горілочку з торішнього весілля?

Степан

(кидається, наче вжалений)

Не торкайте!

Пилип

Чому ж? Гаряча ви вода.

Старий друг і розраду дасть,

і пораду…

Ви від війта? Розумію…

Степан

(хитається, чи признатись)

Але його немає.

З тою якоюсь панею

аж до самого кастеляна поїхав..

Дідько її наніс.

(Знову вагається, але Пилип немилосердно дивиться йому в вічі)

Гайдуки знов далеко.

Не добігну на час.

Пилип

А так, вже по гайдуків запізно…

Ну й знов прийматимете

славного гостя, чим хата багата:

хлібом, сіллю й ще чимсь… Хе-хе…

Степан

Чорт його приймав би!

Пилип

Бо можна прийняти й інакше,

можна привітати й інакше,

гей-гей, ще славніше…

Степан

Що ви кажете?

Пилип

Гей-гей, ще славніше!

Поволі, стиха перемовляючись, відходять осторонь у напрямі Степанової хати й никнуть між юрбою. Гурт селян зростає й хвилюється щораз більше. Здалеку чути тупіт копит, гамір їздців, брязкіт зброї.

Один гурт селян

Опришки вже в селі.

Другий гурт

Зсідають з коней на толоці.

Перший гурт

Пускають їх на траву.

Другий гурт

Йдуть сюди.

Перший гурт

Хлопці, як смерічки!

На майдан входить бадьоро й з розмахом ватага. Довбуш, Баюрак і Орфенюк замішані в гурт. Опришки вітають селян, здіймаючи вгору топірці, дехто крисаню. Селяни відповідають.

Опришки

Здорові, чесні люди!

Селяни

Як Бог дасть, легіники!

З чим приходите?

Опришки

Не з лихом.

Селяни

Аби-сте жили сто літ, соколята!

Опришки

Ми в гості до вас!

Селяни

Гостюйте, хорошенькі!

Довбуш виступає попереду своєї ватаги. З усіх усюдів ще збігаються газди, парубоцтво, жінки, дітвора тощо.

Довбуш

Славні газди, ми до вас у гостину,

на розраду. Банно самим

у лісах скитатись без впину.

Наскучилось. Прийшли

розважитись у гіднім товаристві.

Селяни

Вітайте, славний ватажку,

аби не в злу годину!

Довбуш

Як живеться чесній громаді?

Селяни

Ой, не гаразд, ой, не гаразд!

Один гурт селян

Кастелянські гайдуки в нас гостювали.

Другий гурт

Замиряти нас прислали їх.

Перший гурт

Ой, нас замиряти, ой, нас замиряти,

небесна сила їх скарала б!

Другий гурт

Мовляв, ми всі опришки,

коли не по ділу, то по душі.

Перший гурт

Три найгідніші газди погоріли.

Другий гурт

Від вогню… від гайдуків, від наглої

й несподіваної смерті…

Перший гурт

Від вогню, від води, від чужих порядків

Обидва разом

Господи, помилуй!

Опришки

А коли хочемо свої порядки чинити,

нам кажуть: ми опришки…

Перший гурт селян

Кастелянські орендарі шкуру здерли б…

Обидва гурти разом

Ой, не гаразд, ой, не гаразд!

Довбуш

Хай вийдуть уперед погорільці!

Виступають три газди.

Довбуш

(до Баюрака й Орфенюка)

Вирахуйте три рівні паї дукатів!

Три селяни кланяються глибоко Довбушеві і відбирають з рук Баюрака заплати.

А тепер ті, що найбільше потерпіти від гайдуків!

Дєдю Митре, ви найстарший, назначуйте чергу!

Газди підходять за чергою до міхів з багатством і беруть свої паї від Баюрака й Орфенюка. Старий дядько встановлює порядок. Брязкіт монет. За цей час хор співає.

Хор селян

Дужий Довбуш, славний Довбуш

по всій верховині.

Хай про нього буйна слава

із вітрами лине!

Любий Довбуш, славний Довбуш

за щедрість велику.

Хай про нього кличе слава

аж до суду-віку!

Гідний Довбуш, легінь Довбуш

на всю верховину.

Вість про нього кожен гуцул

перекаже сину.

Хор селянок

Ясен Довбуш, красен Довбуш

в киптарі черленім.

Ім’я його в серцях наших

все носитимемо.

Хор парубків

Довбуш легінь, Довбуш легінь

понад легінями.

Хай для нього верховина

спалахне піснями!

Усі селяни

Дужий Довбуш, славний Довбуш

за мужність завзяту.

Збережем про нього пам’ять

і славу крилату.

В одному моменті Баюрак підходить незавважно до Довбуша й підказує йому.

Баюрак

Пане ватажку, це вже марнотратство.

Що нам лишиться?

На вітер усе багатство?

Довбуш

Ex ти, старий скнаро,

до дна сипте з міхів,

чуєш, до дна!

Хай знає верховина, що Довбуш гуляє!

Баюрак відступає, стенає лихий плечима й повертається до міхів.

Хор

Легінь Довбуш, славний Довбуш

на всю верховину…

Коли черга газдів кінчається, Баюрак, моргаючи значливо в сторону Довбуша, виймає з одного клунка коралі й піднімає їх угору.

Баюрак

А тепер дарунки для челяді…

Жіноцтво схоплюється, одна за одною підбігають, метушаться, хвилюються.

Хор жінок

Матінко Божа, зорі так не сяють,

як Довбушеві коралі!

Баюрак

(з значливим усміхом)

Але не бачу найкращої з красунь…

Довбуш заклопотаний Баюраковим помислом. Жінки перезираються одна на одну, підсміхаються, штовхаються значуче ліктями.

Хор жінок

Це певне за Степанову…

Еге ж?.. Та ось вона!

Саме на майдан вбігає Дзвінка задихана, затривожена й прямує просто до Довбуша.

Дзвінка

Ватажку!.. Довбушу!

Хай віддих зловлю… тікай, тікай!

Довбуш

(схоплюється)

Дзвінко! Що з тобою?

Дзвінка

Тікай з села!.. Скоріш! Хутчіш!..

Гайдуки… він… ну, Степан… мій чоловік веде гайдуків.

Серед юрби помітне збентеження. Всі притихають, мов оглушені, тільки Довбуш не тратить самовпевненості й рівноваги.

Довбуш

Як це?

Дзвінка

А так! Пішов по гайдуків.

Я вибігла за ним, бігла аж на шлях,

але вже не дігнала, зник з очей.

Вже певне з гайдуками

вертається в село.

Довбуш

Ти зайво налякалась.

Хай собі веде, кого хоче,

хоча б чортів з пекла!

Не Довбуша гайдуками полохати!

Зате я щасливий, що тебе бачу.

Дзвінка

Але я боюсь. Я чую:

щось зле скоїться.

Тікай, тікай, Лесю,

не йди долі в зуби!

Хор

Ой, щоб не зла година…

Довбуш

Тож ні, люба,

а щоб не боялась:

(дає знак топірцем)

гей-там, десять легінів,

сховатись за селом біля шляху,

коли б йшли гайдуки, спинити

стрілами, ми прийдемо в поміч.

Змірятись з ворогом завжди готовий!

Відділ опришків виходить з майдану за село.

Хор

(уся юрба)

Славний наш ватажок!

Довбуш

А тепер, любі друзі,

не псуймо собі розваги!

Юрба повертається знов у бадьорий настрій. Хвилюється, майже починає танцювати.

Довбуш

(до Дзвінки)

Зозулечко красна,

накінець при тобі!

Хор

Красний Довбуш, красна Дзвінка.

Сідай-рідай-дана.

Будуть тоті любки славні

зо свого кохання.

Довбуш

Дзвінко, Дзвіночко,

не запросиш до своєї хати?

Прийшли гості гостювати.

Дзвінка

(відступає)

Не мені тепер

гостей приймати!

Довбуш

Дзвінко, Дзвіночко,

що це тобі?

Так підем самі!

Огей! За наше кохання!

Хоче її обняти за стан, але Дзвінка виплигує з-під його рук і повертається до своєї хати. Довбуш, здоганяючи її, швидко йде за нею.

Хор

Сідай-рідай, сідай-рідай,

сідай-рідай-дана!

Юрба на майдані переливається, мов прибої й відбої хвиль, метушиться, кружляє. Опришки розкидають з міхів на всі сторони останні залишки золота та іншого добра. Дзенькіт і брязкіт. Звідкілясь появляються чарки. Вирування, загальна гульня. Підводячи Довбуша, приспівують.

Хор

Славна Дзвінка, славний Довбуш

з юнацької вдачі.

Ой, такого легіника

світ іще не бачив.

Заслона

3 відслона

Сіни в Степановій хаті. Праворуч дебелі входові двері. Позаду всередині двері в світлицю. Ліворуч міцна драбина, що нею входять на горище. Угорі над нею видніється вхід на горище. Густий сутінок, тут і там промережаний нитками проміння, що впадає крізь шпарини. Передвечірній час.

Коли відкривається сцена, входить в подвір’я Степан, тривожно роздивляється, жваво заходить у світлицю й за мить вертається в сіни з рушницею в руках, ще раз підозріло оглядається, швидко підіймається щаблями драбини вгору й зникає в пролазі горища. За ввесь час долітають знадвору голоси юрби, заблукані уривки пісень, сильніші, то слабші приливи гамору, окремі вигуки тощо.

За мить хвиля голосів ударяє сильніше, наближається й спиняється в деякій віддалі. Відокремлюється відгомін чиїхось кроків, виразніше, вже ось під дверима. Тоді Степан вихиляється з горища й висовує перед себе цівку рушниці. Двері відчиняються й стає в них… Дзвінка.

Дзвінка переходить поріг, не бачить у сутінках причаєного Степана, робить декілька кроків у сіни й повертається обличчям до дверей, плечима до горища. В дверях появляється Довбуш.

Степан робить розпачливий порух рукою, мовби хотів зігнати Дзвінку, що заслонює йому Довбуша: бачить, що даремно, й швидко ховається вглиб горища.

Довбуш

(з докором)

Дзвінко,

ти так мене приймаєш,

ти так мене вітаєш,

а я до тебе линув,

наче крила виросли б мені.

Дзвінка

(з іронією)

Дійсно,

такого рідкого й славного гостя

треба б медом-вином частувати,

так що ж, чоловіка немає в хаті,

а ці крила виросли вам, ватажку,

либонь, трохи пізно.

Довбуш

Дзвінко, не пізнаю тебе.

Невже ж це ти?

Тамта Дзвінка була така інша,

така неподібна до цеї,

зозулька ночі весняної,

що зіркою на мить засяла.

Дзвінка

Це гаразд, що мене не пізнаєш.

Не було коли мене пізнати

за одну ніч, одну коротку ніч.

І я тебе запізно пізнала.

Запізно пізнала й зарано покохала.

Довбуш

Пташко,

що тобі на гадку спало,

що з тобою сталось?

Я знову твій,

чого ж мені ти докоряєш?

Дзвінка

Не докоряю і нічого не хочу,

і не спиняю більш.

Усе пройшло. Облиш!

Давніше плакала. Тепер вже ні.

Ти не мій, і не мені

в’язать своє життя з твоїм.

Пощо ж до мене ти тепер прийшов?

Щоб повторити знов,

чого не можна повторити?

Довбуш

Дзвінко, я може зле колись зробив,

проте я зовсім не перестав тебе кохати,

я саме аж тепер тебе насправді полюбив,

коли пізнав, що ніхто інший мені тебе не зможе заступити,

що ти одна, одна на всьому світі.

Дзвінка

Уже даремно!

Було задовго ждати.

Кохання це така квітка,

що її так легко,

так легко розтоптати.

Я теж маю свою гордість.

Знаю: не перша я й не остання.

Пощо ж у піжмурки нам гратись?

Довбуш

Що було, не важно.

Так марнотратно, так легковажно

згасити зірку, що нам спільно сяла?

Що раз зв’язалось, не розв’язати,

що доля скувала, не розкувати

і не порвати нам!

Дзвінка

Ми інші вже, не ті, що нас життя звело.

Не зрозуміємось ніколи.

В сльозах кохання і скорботи

зів’яла наша квітка долі.

Довбуш

Не кажи так мені!

Не зів’яла, о ні!

Дзвінка

Я вже не та, не та, не та,

що ночі-ранки виглядала,

я вже не та, не та, не та,

що квіткою з кохання в’яла,

я вже не та, не та, не та,

що зір молила таємничих,

щоб любого дали обличчя

побачить хоч ще раз.

І я не та, і ти не той,

зустрілись ми запізно,

не зрозуміємось ніколи,

бо наші душі різні.

І ти не той,

про кого мріяла колись я,

і я не та,

яку хотів ти мати б,

тож краще нам розстатись,

розстатись рано, коханий!

Довбуш

Дзвіночко! Не може бути!

Для мене це день

нового народження!

Для мене це початок кохання!

Дзвінка

Для мене це початок кінця.

Я вже не годна, не можу, не зумію.

В мені все вигоріло, випалилось, вихололо.

Не можу ні кохати, ні ненавидіти.

Подумай: чим було б тепер наше кохання.

Послухай: наше кохання – це пісня без мелодії.

Послухай: наше кохання – це скрипка, що не грає.

Подумай: наше кохання – це квітка без запаху й барви.

Іди собі!

Щасливий будь і славний!

Довбуш

Без тебе не буду ні щасливий, ні славний!

Гей, зозулечко, я не звик відходити ні з чим.

Беру сам, коли не хочуть дати.

Ти оце послухай:

Ти пригорни ще раз,

ти приголуб ще раз,

може, коротка ця мить

давнім похміллям сп’янить.

Тож обійми ще раз,

тож приворож ще раз,

може, хвилина одна

й вернеться перша весна.

Так пригорни ще раз,

так приголуб ще раз,

може, хвилина оця

замирить навіки серця.

Дзвінка

Навіки замирить аж смерть!

Ні, поцілунок мого щастя не верне,

поцілунок моєї кривди не зітре!

Довбуш поступає кілька кроків уперед, хоче обняти Дзвінку, але вона відскакує вбік і таким чином відслонює Довбуша від горища. Степан, що ждав нетерпеливо такої хвилини, зненацька стріляє.

Довбуш поцілений захитується й хватає себе одною долонею за груди. Степан жваво сходить з горища вниз і на драбині вигукує, махаючи рушницею, що ще димить.

Степан

Але куля зітре!

Це куля від неї!

Даруночок від любки!

Гу-гу!

Дзвінка

Боже, що я вдіяла!

Я не знала, що він тут…

Я цього не хотіла,

Лесю!

На відгук пострілу прибігають опришки, перші Орфенюк і Баюрак, за опришками суне вся юрба, спиняється в дверях, видно, як хвилюється й переливається бурхливо. Кілька опришків хватають Довбуша й піддержують його.

Орфенюк

Ради Бога, ватажку, що вам?

Баюрак

(піднявши вгору топірець)

Це напевне через цю суку!

Я казав, що баба це погуба.

Що лихо завжди через бабу…

Довбуш

(спиняє його порухом долоні)

Облиш її!..

Лишіть цю хату в спокої!

Не чиніть лиха!

Вже, вже по всьому…

Легіники, друзі, братіки!..

Знайте… я… я… бажав добра…

все пропало… це за мою слабість…

запізно… не можна йти крізь зло до добра.

Орфенюк, ватажківська бартка в твої руки

(Подає Орфенюкові свій топірець).

Будь гідніший від мене!..

А-а-а-а… темно…

Кінець


Примітки

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 388 – 415.