Стяги в куряві

Богдан-Ігор Антонич

Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.

Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.

Порожні, сині площі в мряці золотистій

колишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.

Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,

в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,

здригаються, як промінь сонця в око жалить,

долонями взиваючи останню тінь.

Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,

гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.

Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,

піднявшися з прогалин думки, з серця дна.

Аж сонце, що промінням чеше гриви левів

й оливою мастить їм вигнуті хребти,

відвернеться. Так око неба коралеве

подивиться тривожно, чи й кудою йти.

Знечев’я бризне постріл перший, другий, третій…

і сонце – крапля ртуті в неба синім склі –

сполохане хитнеться й, тремтячи у леті,

униз покотиться в подертий стяг землі.

Розприснеться й гарячим лоєм на обличчях

холоне, як людьми закрутить наглий вир

і сивим клоччям диму куряться рушниці,

випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.

Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.

Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!

І тепле оливо в левиних пащах стигне,

аж продереться день – розрізане шатро.

Вирують вулиці – скажені каруселі

і юшка олива в котлах димучих площ

булькоче і кипить, немов смола пекельна,

завернутий

з землі у небо

смаглий дощ.

Коли стає густа заслона мряки тонша,

мов нетлі, виринають постаті з димів

і виплюті з землі угору кусні сонця

вплітаються

у дальній

клекіт

літаків.

Принишкли, наче листя, люди занімілі,

мов клин, в куль тьму впоровся навіжений марш,

аж площі закрутилися,

зірвались,

полетіли

у небо!

Бачиш:

наші йдуть,

це

прапор наш!

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева.–Львів: 1936 р., с. 60–61.