Дзвінкова пані

Богдан-Ігор Антонич

В'їжджає віз на третю греблю ночі. Хто нас, вітре, кличе?

Чи скоро вийде нам назустріч білий схід, мов олень з бору?

І ти для мене дивний і я сам для себе таємничий.

Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч.

Дай карти, пані квітня, карти дай і ворожи з долоні!

Я їду в радість дня, я їду в смуток ночі, чуєш серце?

Ех, ти не чуєш, ні! Тож граймо в карти! Заколиш на лоні

бездонної весни! Сип вітер в сни і зорі сип, мов скельця!

Тож граймо в темні карти долі! Хай це може карти смерти.

Приходь, струнка княгине дзвінко й розсуди мене і вітер!

Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.

Хвилину дай, хвилину дай! Дарма при зорях пальці гріти.

Мій дім за третьою зорею. В ньому жде мене кохана.

Заходить ніч увита з клоччя сну, що від проміння тонше,

зір цвяхами прибита до землі, де плещуть аж до рана

останні солов’ї, що миють крила у сходячім сонці.

В зорі рожевих пальцях карта смутку затремтить і в’яне.

Хвилину дай п’яніти! Впитись дай собою до нестями,

а карту смутку – карту злу в криницю вкинь, рожева пані,

і віз мій поведи горою понад всі зрадливі ями!

Долина третіх півнів. Ранній плюскіт щиглів у блакиті.

Роса на сивих квітах – поволока з золотого клею.

Із пелюсток долонь летять слова у молодість сповиті;

кохана, вітер, пані дзвінкова і дім, що за зорею.

13 лютня 1936.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Зелена Євангелія. – Львів: 1938 р., с. 53.