Експрес, “которий возіт дрова і лес”
Іван Багряний
Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1” Негорелов – Владивосток, і поштовий “И-41” – Владивосток – Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм – по блату. А так як наші обидва Грицьки були не “відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.
Таких “невідповідальних” було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, “ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”, – як жартував хтось весело і воднораз саркастично.
Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд “Нумер 97” – Владивосток – Москва. Щось подібне може існувати лише тут – в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць “необ’ятної многонаціональної Родіни”:
Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західний Сибір і на цілий СРСР “експрес”.
Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, – підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.
Довжелезний – вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових – всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, “експрес” той гомонів, ні, гудів, як вулик, – зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…
Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах.
Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке враження, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.
– За мною! – спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію та й пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши яких, пропадеш ні за понюшку тютюну.
– За мною, разом!!.
І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група – вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю – кілька осіб – враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, – не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків – згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!
А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж – то було не до переведення, і їх ніхто й ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, – поїзд ішов, як йому здумається: хотів – їхав, хотів – стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім “експресі” можлива була лише в теорії. Квитки були обов’язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж – далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.
Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми – і то завжди, – що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.
У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, – Грицеві, наприклад, не треба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі.
Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, – аж но ребра в людей тріщали, – рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.
З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне враження… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діалектами його – Григорієвої – мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським…
І ще й хтось кричав – “Най би тя шляк трафив”, – нагадуючи про далеке Поділля…
Ба, – тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів – Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах – позагеттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток – Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим – Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”.
Хтось розповідав про Сахалін – “будь він трижди Богом проклятий!” – куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що їздили на “дальстрой – будь він розстопроклятий!” – слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.
Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціалізм! Це вони будують соціалізм!!
“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля – в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”
– Заробили… хоч ти з мосту та в воду!
Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце – нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого. .
В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:
– Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі… Голівка в тебе болить?.. Боже мій! Ну, ластівочко ж… – і враз з люттю божевільною, розпучливою: – Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. – і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:
– І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували – добре співали, м’яко стелили, щедро мастили, а законтрактували – мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!
В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі – чи то з досади, а чи зі смутку:
– Ой, де б я, де б я
Із досадоньки пішла?
Ой, де б я, де б я
Цей деньочок провела?..
Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь бубонінням.
– Ой, та й піду я у вишневий садочок,
Ой, та й зірву я горіховий листочок…
–…І вирвали з коренем… – бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає тишком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. – Отак викинули всіх на сніг – з манюнькими дітками… Боже мій!.. “Куркуль”, – кажуть… Мати на Печорі померла… А нас – п’ятьох синів – по світах позагеттю майнули… Трьох в “Сєвлаг” засадили… Ну, добре!!. – рип-рип зубами…
–… Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… – тяг дівочий голос.
–… В Донбасі працював, – розповідав якийсь юнак зухвало, весело: – Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так – нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкенті був… І всюди те саме – “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!.. – і зітхнув скептично: – Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.
– Що там у нас вдома робиться!? – журилась якась жінка. – Як там наші?..
– А знаєш, – гукнув хтось, мов до глухого: – Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!
– Ба… – хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: – Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..
– Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. – квилила мати.
–…Ой, та й спишу я всю досаду на листу, – журився дівочий голос:
– Ой, та й пошлю я
в славний город Пол-та-ву…
– Пошли, пошли, – насмішкуватий парубоцький голос: – Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники – розкуркулені, то так…
Другий парубоцький понуро, наче про себе:
– І напиши йому привєт… в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. – заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.
Дівчина притихла, а потім насмішкувато:
– А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?
– “З попів, з попів”, – передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:
– Ой, а хто буде той листок читати,
Та той буде всю досадоньку знати…
– Ну цить же, цить, – схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…
Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати – ціла ота трагедія його народу – навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки.
Уся! Уся його Вітчизна ось так – на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.
А журливий голос, як материнка в полі під вітром:
– Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… – гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.
Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах.
На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.
– НКВД!.. – прошелестіло вагоном.
Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.
Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень – виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.
Григорій засміявся про себе: “Раз!..” – цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів – головам сільрад та директорам золотих копалень.
Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, – шукали того, кого їм треба.
Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:
– Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся – трам-тарарам! – і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:
– Ой, Джан, – ой, Джанкої,
Ой, Джанкої – папи мої,
Ой, Джанкой – і – Джан –
Біробіджян!..
Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув.
– Біробіджан – сибірська Палестина, а ішачить там – все наш брат… Ех, ти-и!..
Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив. Хтось наспівував:
– Колима ти, Колима, –
Новая планета:
Двєнадцать мєсяцев зіма,
Астальное – лєто…
А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, – ось-ось погасне… Ось-ось…
Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…
Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.
На станції Красная Речка “експрес” зупинився, десь на грець його зна якій лінії, серед моря товарових вагонів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…
Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч.
У Григорія серце задрижало: крізь загратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до грат… Етап!!!
З другого боку “експресу” стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через “експрес” до другого етапу:
– Здорово земляки!… – і сміявся шибеничним сміхом. – Куди Бог несе?!.
– В “Дальлаг”, а вас?
– В “Сєвлаг”!… Ха-ха-ха!
Людп висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині – ще один етап, тільки без конвоя.
– Глянь глянь… Наші! – прошепотів хтось гаряче в вагоні “експресу”, припадаючи до вікна. – І по той бік і по цей бік!..
– Ото тутешні, – бурчав той, що співав “Джанкоя”. – Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі, – все наш брат, “враг народа”! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші “враги”.
Люди в “експресі” повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до грат обличчя.
– Боже-Боже! – побивалась якась жінка. – І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?!
А земляки махали один одному руками з загратованих віконечок, втискали в грати білі, як смерть, обличчя і пряли очима… І сміялись… Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.
Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.
Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефістофельський сміх стояв, як привид у фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи, і нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший “експрес”, ні, – ковчег горя проклять і сліз материнських.
Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то вистукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?..
Вимучені люди вже спали, похилившись одне на одного. “Експрес” стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревів до них із скреготом, – та вже не в силі був їх розбудити.
Лише ячіло мале дитя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже…
Та не спав ще Григорій – думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву голову.
Надворі помалу сіріло.