Хабаровськ. Смішні й печальні походеньки

Іван Багряний

Туман стояв од морозу. Туман дрібнюсіньких блискучих пилинок іскрився на вранішньому сонці.

П’ятдесятиступневий мороз біг шпарко по пішоходах, по вулицях і рипів-дзвенів, заливався на всі голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи.

Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, тупотіло, хлопало рукавицями і волохатими од інею віями.

Згромаджені на горбах будинки середмістя, підносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усіх димарів, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавів – кораблів фантастичного флоту – згромадились в порту і розпалювали печі, готуючись до вимаршу в невідомі рейси. А чи згубили маршрути, збились в тумані, і згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, і димлять, і хукають в небо. Ні, пливуть, пливуть!.. Похилені стовпи диму злягли в один бік – цілий ліс рухливих димових стовпів, – пливуть!..

І так само диміли коні, люди, пси, випускаючи клубки білої пари, що тут же на них осідала інеєм. Диміло все. І рипіло, чиргикало, квапилось.

Хабаровськ – столиця цілого Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.

Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пішоходами бігли, поховавши носи в ковніри й натискаючись одне на одного, аборигени столиці – службовці, робітники, військові, – росіяни, українці, китайці, корейці… Військові з течками і цивільні з військовими планшетками та шкіряними військовими сумками через плече…

Дудніли авто, ляскаючи ланцюгами, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, – то десь приїхали гольди до столиці. Рогаті миршаві олені й гостровухі миршаві пси та екзотично вбрані низенькі гольдячки, що сиділи на нартах, привертали уваги хабаровців. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цієї столиці, в ній дуже мало старожильців, а все – рухливе населення, постійно змінне. Воно рухається так, як вода в Амурі: припливає і одпливає, – не затримується. Приїздить добровільно і з примусу – за партійними та профспілчанськими зобов’язаннями – і, не витримавши умов суворого краю, утікає геть, ризикуючи з усіх пільг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак хапне екзотики і втікає назад, розповідати там, вдома, “у самовара”, як пікантний додаток до тії ідилії всесоюзного міщанства, – дива про химерний край, про чудеса найчудесніші.

Олені апатично тягли нарти, а разом з ними і юрбу роззяв.

У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного течка і спеціально приладовані бляшані банячки на обід. Не дарма про це місто загадують загадку: “Три гори, три діри і сто тисяч кастрюль та портфелів – що то буде? Хабаровськ!”

Проте Григорієві це місто сподобалось, – воно дуже нагадувало Київ. Скований кригою і вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри гору. Від Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними будинками. Вона була коротка, але європейська. Замалим не Хрещатик. Деякі будинки були дуже гарні, п’яти-шестиповерхові і модерної архітектури. Низка будівель саме будувалась – стояли високі риштовання, що ось-ось розпадуться, розлущаться, і з них, як з горіха, вилупляться імпозантні споруди. Вже з самих риштовань пробивався претензійний розмах будівничого, що замірився на високу скалу.

В місті була, либонь, житлова криза, – на руїнах колишньої церкви стояли величезні брезентові намети, мов колосальні киргизькі юрти, і там жили якісь люди; це там, зразу біля Амуру, і це на 50-ступневому морозі…

Хлопці оглядали розкішні вітрини гастроному з усіма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станіолі і без станіолю. Оглядали вітрини крамниці “Динамо” – спортивного товариства – з усім причандаллям для фізкультури і спорту та для полювання, – прекрасні новенькі дубельтівки, гільзи всіх калібрів, набійниці, біноклі і всяке начиння мисливське – від барклаїв до обжимок включно. Все для полювання! Так ніби тут мали екіпіруватися всі оті аматори екзотики – новітні Пржевальські та Міклухи-Маклаї в дешевому масовому виданні, як ширпотреб.

В крамниці “Госспірту” був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в другім – Карла Маркса. Григорій засміявся:

– І досі не знав, що то були такі пияки! Воїстину буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупинясться!

Так вони знічев’я оглядали місто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрібен був пункт “Дальзаготхутро”. Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собі і роздивлялись… А юрба оглядала їх.

Відколи вони з’явилися на центральній вулиці, екзотичні олені з гольдячками потерпіли поразку, зблідли, – їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височів так романтично на обрію, що про нього розповідають легенди в Хабаровську і що на нім ніхто з хабаровців так і не бував. Особливо вертіли головами дівчата і старші панни. Деякі навіть зачіпали їх, ідучи назустріч а чи минаючи, – та скалила око, а інша говорила зумисне голосно подрузі якісь дурниці на їхню адресу і сміялась.

Розчервонілі на морозі дівочі обличчя пашіли вогнем, молодістю і безжурною сміливістю. І взагалі… Чудні ці хабаровці, – так ніби всі знайомі межи собою, всі запанібрата.

Якесь дівчисько – течка, книжки під пахвою – зупинилося проти хлопців і, витріщивши очі й пританцьовуючи, безцеремонне оглядало їх з ніг до голови, а тоді:

– Хлопці! Скажіть мені на милість, де ви купили і де б я могла собі купити отакі от штуки? – тицьнула туфелькою в галоші в Григорієву волохату ведмежу лапу – в розцяцькований унт. – Бо хай йому чорт, цьому морозові. От у нас, в Одесі!!.

Григорій запропонував свої, сам почуваючи, що ніби він десь знайомий уже з цією “от у нас, в Одесі!”, ніби це вони приїхали сюди разом, чи що.

А та, “в Одесі”, була веселою, балакучою дівчиною. Вона – “хетагуровка”, ентузіастка, що загналась в одніх панчішках просто з благословенної сонячної Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК.

Унтів хлопців не могли продати, лише Гриць домовився з дівчиною, що він конче продасть їй, але вдома, і спеціально дівочі, чудесні унти, хай лишень приїде… І розповів їй кудою йти і як повертати… Дівчина раділа і обіцяла зайти: “Неодмінно, неодмінно! Бо їй так треба отаке-е…” А Григорій сміявся.

Дівчина, що була почала з ними розмову російською мовою та й зразу перейшла на українську, як тільки почула Грицеву мову, що, до речі, не міг втнути російською ні слова правильно, тішилась: “Земляки!.. Боже мій!..” Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, і дівчина обіцяла неодмінно зайти. Аж Григорій з жалем мусив висвітлити справу, як воно стоїть з тією географією. Дівчина зайшла реготом і турнула Гриця в груди:

– Чортів ведмідь!..

– Правильно… Чого це всі дівчата звуть нас ведмедями? – здивувався Гриць до Григорія. – Цебто Наталка, і Марійка, і ось це…

– Тобто яке “це”?

Гриць подивився на дівчину, що стрибала, як горобець на прутику, і засміявся.

А те “це” виявилось інженером-хіміком. Приїхало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозі і сяяло молодістю, здоров’ям, невичерпаною енергією з рожевого обличчя і великих карих очей.

–…Тут нас повен Хабаровськ отаких – тобто приїжджих. Тут всі приїжджі, – “двадцятип’ятитисячники”, “хетагуровки”, Червона Армія, що тут зветься ОКДВА, відряджені, контрактовані, інженери і так службовці… Всі отак мерзнемо, і всі ніби земляки чи знайомі. Смішний народ! Смішне місто!.. Смішний цей край ДВК!..

Дійсно смішний, аж плакать хочеться!

Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі. “І що б було взяти які-небудь дівчачі на всяк випадок!..”), але дівчина стала їм в пригоді, – розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.

На розі Карла Маркса і Плюснінки вони розсталися. Дівчина ще стрибала на розі і показувала рукою, кричала щось, – корегувала їхній маршрут.

Григорій, озирнувшись, помахав рукою і пригадав оте:

“Запорожець, матінко, запорожець,

Вивів мене босую на морозець!..”

Далебі! Та ще на такий морозець! Сміючись, плюнув високо вгору і спостерігав, поки долетіло додолу – готова крижинка. І в той же час не було так холодно, як хтось собі думає. То є дивна річ. В інших краях при багато меншому морозі, але при великій вогкості повітря людина відчуває холод значно прикріше. А тут – тихе і сухе, висушене морозом повітря потребувало лише руху, побільше руху – і все в порядку. Але… Власне, різні люди мають різні погляди на холод, різне до нього ставлення. Одне діло – тайожники, а друге – городяни. Мисливець здібний ходити при такім морозі цілий день по сопках та по засніжених долинах в одній лише легенькій ватяній фуфайці і не тільки не мерзнути, а відчувати себе, як у лазні, сходячи потом, і тільки пропотіла фуфайка зовні біліє, беручись інеєм. Гірша справа з городянами, бо то все народ незвичний, наїжджий з інших країв. Але пристосовується.

Зумисне звертав увагу на жіночі ноги, і не тому, що така вже хлоп’яча вдача, а з цікавості, як то жінки тут дають собі раду з тим своїм знаряддям зваблювання мужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедія! Елегантні пані і ще елегантніші дівчата ходили в грубезних валянках, в ганчір’яних потворних бурках, що виглядали на ногах, як балони, набиті клоччям і повикривлювані в різні боки, в саморобних ватяних чоботах, взутих в мужеські калоші… Трагедія!

І лише зрідка траплялися чи то змушені лихою годиною, а чи опановані “безумством хоробрих” дівчата, що демонстрували свій протест проти узурпації, лишаючись вірні собі до кінця, – вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фільдеперсових панчішках та в фетрових ботах. Лише бігали прудко, так, ніби за ними хто женеться, і мерщій ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапає за литки, як скажений пес, ніби він поставлений на сторожі старосвітської етики. То є дійсно соцзмагання жіночої революційності з реакційною стихією!

В “Дальзаготхутрі” хлопці здали свою хутрину, поновили контракти, дістали до лиха грошей. Гриць ще мусив підписати якесь з кимсь “змагання”. Він це зробив, поставивши хрестика, так аби не докучали, бо “хто ж з ними, Сірками, взагалі може й сміє змагатися? Смішно!..”

Потім вони пішли виконувати головне завдання, – пішли шукати Державну інспекцію в справах мисливства, а в ній самого головного – старшого охотінспектора на цілий край – Васю Потаюка, доброго приятеля Сіркового.

Цей Вася Потаюк часто гостив у Сірків – приїздив на пантовку та на різні “досліди”; а коли вони бували і місті, – то гостили в нього. Він завжди лагодив їм всі формальності в таких делікатних справах, як дозволи на пантовку, на ловлю єнотів, на різну зброю тощо. Зараз їм ходило про дозвіл на зброю, а саме на трилінійну гвинтівку..

Інспекція містилася в центрі міста, в будинку “ДеВеБанку”, як їх поінформовано. Перейшла із старого місця, де її марно шукав Гриць, в нове. То мав бути “хмародряп”, найвищий і найліпший будинок на головній, із спеціальним написом на фасаді. За цією прикметою хлопці його швидко й відшукали.

В центрі міста, поруч з модерним будинком крайвиконкому, що стояв на одному розі бічної вулиці, на другім розі стояв цей “хмародряп”, гордість Хабаровська, – шестиповерховий сірий будинок американського стилю, на лобовій стіні – великі бетонові рельєфні літери “ДеВеБанк”.

Тут і містилася інспекція.

Потаюк – низенький енергійний хлопець, дуже гостроносий і дуже закоханий в шапочку-кубаночку, в якій так і сидів за бюрком під величезною мапою, обтиканою фігурками різних звірят і птахів, – щиро привітав хлопців. Але щось був дуже чимсь зіритований і насуплений.

Розпитував про старого, про пантовку, про білкування, про всякі тайгові справи, що завжди так цікавили цього енергійного охотінспектора і біолога, а тим часом думав про щось інше. В середині розмови враз нахилився і, ні сіло ні впало, не в силі тримати те, що його гнітило, тихим, розгубленим голосом поінформував:

– Все начальство виарештували… – і назвав імена уповноваженого Наркомату зовнішньої торгівлі, якому підлягала і ця інспекція разом з цілою мисливською галуззю, імена дирекції “Дальзаготхутра” і навіть голівки крайвиконкому та крайкому ВКП(б). – Та й взагалі… – і Вася Потаюк махнув рукою якось безнадійно.

Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І то не тільки тут – в цім краї, – а й по цілій “шостій частині світу”. Та те їх зрештою і не цікавило. Лише було шкода цього, видно, славного хлопця.

Поспівчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й іти геть.

– Гаразд, – згодився Потаюк, вислухавши. – Тільки ж… Бач, яка справа. Тепер нові порядки, все треба через НКВД. Хвилинку…

Зняв рурку з настільного апарата і, викликавши “комутатор НКВД”, назвав номер. З кимсь привітався… З кимсь говорив, викладаючи суть справи:

–…Знаменитий мисливець такий-то (“Знаєш? От і добре!”), має зобов’язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згідно з зарядженням таким-то і таким, мусить мати дозвіл на купівлю зброї і на користання, а через це просить…

В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.

– Гаразд! – нарешті повісив рурку злісно і, збивши кубанку на очі, став біля вікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. – Ось… Велять з’явитися самим… Ідіть, Грицю… Я вам напишу заяву, а ви подасте і чекатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти… Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже – потрібен дозвіл на купівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!

Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.

– Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там… (пауза). Потім зайдете до мене. А ні – перекажеш батькові привіт і… хай пильнується. Ех… – потер брови міцно, – дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись…

Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.

“Прекрасний хлопець! – майнула Григорієві думка. – Боже! Теж мечеться людина…” – але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати, та й махнув рукою:

– Ну то й паняйте…

Хлопці пішли. Пішли до НКВД.

Григорій ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик – на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: “Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!.”

НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.

Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, – в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, – зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.

Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.

Так пройшли повз вартових, що стояли закам’янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганності т. зв. “революційної законності”.

У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і – відштовхнув: “Іди геть! Чекай на вулиці”.

“Чортів Гриць!..” – Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, – він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.

Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти слідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: “Іди геть!”

Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.

Минуло з півгодини… Минула година… Опанував неспокій. Він крутився на розі і зрозумів, як то недоречно, і що це може скінчитись дуже зле, – крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається іде до східців і починає підійматися…

Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: “Пішли!” – і попростував собі, ніби й незнайомий.

“Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!”

А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра – ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро… Тигролов!

Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: “Іди збоку. За мною”.

Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в охотінспекцію.

Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:

– Ху-у!.. Відмовили. От.

– Таж… – навіть не здивувався Потаюк. – Ну, і?

– І відмовили. Кажуть: “Не треба! Навіщо?! Полюйте так…”

Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся іронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та:

– Слухай, Грицю… А це хто з тобою?

– Та це ж свояк один тут! Привіз я йому доху й унти. Свій!

– Добре, – і одверю посміхнувся до Григорія. – Так не дають, кажеш?

– А не дають.

– Кажуть, не треба? – заскалив око.

– Авжеж…

– Ну і чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не мені вас з батьком учити. Ясно?.. Привіт всім. Приготуйтесь добре до пантовки в цім літі, приїду комарі годувати.

Все.

Всі справи вирішено.

Попрощавшись і подякувавши за приязнь та перепросивши за клопіт, хлопці пішли.

Ось так вони покінчили всі справи і тільки тепер згадали, що їм хочеться їсти. Де б його пообідати? Мають вони повну торбу грошей, маючи і харчі в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотілося поїсти якось так, особливо смачно і особливо гарно, – не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хіба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!

– Знаю! – враз згадав Гриць. – Ходім до японців! О!

Дорогою Гриць розповідав свої пригоди в НКВД.

І вони пішли до японців. Десь на передмістя.

– Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх понасходилось там чоловіка з десять – почули, що з тайги, що “Сірченко – знаменитий охотник”, син “ще знаменитішого Сірка”. Чортові сини! Звідкіля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кіні показували. Це вони один одному: “А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! – І до мене: “Чи то все правда?”

Я удаю на цвіту прибитого і: “Еге… Так… Не знаю”… А вони: “Бач, дикий зовсім. Дійсно – ні тобі культури, ні тобі газет, ні театрів. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!”

– Так…

– А скажи, чи не заходив хто до вас?

– Ні…

– А подумай, згадай.

– Ага, заходив…

– Хто? – і аж поприсідали, хто на столі, хто на стільцях.

– Міліціонер із “Союззолота”, торік…

– Ні, а тепер? Цього літа, або восени, або оце взимку? Подумай.

Я подумав: “Бурундуки ви дурні, смугасті задерихвости”.

– Ні, не було нікого.

– Маладєц!

– Авжеж… Так дуже просимо про дозвіл…

– А в лісі кого стрічали, на промислі?

– Та, крім звіра, нікого…

Ідолові душі! Що їх так цікавить?

Ось так вони гомоніли зі мною з годину. Інтересно. Та все навчали:

– Як десь когось стрінеш – розпитуй, хто він і що він, і пам’ятай. А як підозрілий – повідомляй начальство.

“Яке?” – хотів я в них спитати, але не спитав, лише притакнув.

– Ну, от і маладєц! Ти куриш?

– Ні…

– А горілку п’єш?

– П’ю…

Почастували мене горілкою – якийсь квасок бабський, та все навчали бути пильним, уважним, плели про “гражданський обов’язок” та про нагороди за щиру працю.

А заяву так і повернули назад: “Не можна!..”. Чортові віслюки! І хто б це їх справді всерйоз просив про дозвіл! Та ми вік прожили тут – в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї…

Розмовляючи, Гриць розмахував руками та підвищував голос, забуваючи, що він не в лісі. Аж Григорій мусив його отямлювати, те ще й брати під руку, – Гриць-бо не вмів ходити по пішоходах і не визнавав ніяких правил вуличного руху, – пер через вулицю наскіс і, якби не Григорій, мусив би не раз за те поплатитися десь під колесами тягарівок, що снували вулицями, як навіжені, ляскаючи ланцюгами.

Так вони добрались до японців – цебто до японської ресторації, аж геть на передмісті, що звалось Українською Слободкою.

Та Українська Слободка існувала тут з давен-давен, відколи існує сам Хабаровськ. Ціла ця історична Слободка і історична її назва відповідають як національному складові тих піонерів, її засновників, так і національному обличчю її основних мешканців. Весь час тут мешкали (спочатку виключно, а потім переважно) українці.

З того краю, що ближче до центру міста, стояла пошукувана ресторація. Хлопці вломилися в неї опановані вовчим голодом і окрилені надією всмак, та ще й екзотичними забаганками наїстися. Навіть той примітив, що вдарив їм у очі зразу при вступі, не збавив настрою. Ресторація виглядала надто вбого й примітивно, – ніби десь в хаті у найбіднішого старовіра! – Дерев’яні, немазані і небілені стіни випиналися ребрами колод, межи колодами натикано моху та клоччя. Прості лави попід стінами і прості дерев’яні суцільні столи, нічим не покриті і такі, як в касарні.

Біля дверей в другу кімнату – японець. Тільки й екзотики, що цей косоокий японець у білім халаті.

Напітнілі шиби сльозилися буйно, аж клапотіло з лонок.

Хлопці замовили в японця все, що є в нього ліпшого.

По якімсь часі вбігло китайча і поставило перед ними дві великі череп’яні миски. В них, ніби повісма білих ниток, лежали густо змотані тоненькі білі макарони суцільним сувоєм, залиті юшкою. До тії страви їм не дано ні ложок, ні виделець, ані ножів. Лише дві тонюньких довгих палички.

Хлопці вертіли палички, дивились один на одного і в миски і не знали, з чого початії та й як до діла приступити. Григорій попробував був узяти тими паличками той білий моток, але він вислизнув і плюхнув назад у юшку. Знову – ізнову те саме. Гриць вирішив, що він має більше сприту, але… результати вийшли однакові.

– От чорт! Та ми ж тут були, і такого нам не давали… – бубонів він безпорадно.

Мавши скажений голод, хлопці сиділи в розпачі, дивлючись на ті білі сувої і не знаючи, як з ними повестися. Ану ж той япошка буде сміятися, вражий син, скаже: “От дикуни!..”

Тим часом зайшло двоє китайців і сіли біля другого столу, насупроти. Щось поджеркотіли між собою, а тоді з японцем. І от так само подано таких конопель в юшці (далебі японець іншої страви й не мав). Хлопці нишком, але пильно дивились, що з того буде, тим часом розмовляючи собі.

Китайці повелися дуже просто і дуже швидко: надлившись над мискою і орудуючи паличками одною рукою, мов би удовженими пальцями, взяли ними за один край той білий моток і, піднісши його трішки до уст, одним духом втягли всю ту мороку в себе. Тільки кавкнуло. Так собі глитнули, ніби чапля жабу. А тоді швидко-швидко вертячи паличками, зробили з юшки водограй і втягували його в себе… Все. Решту висьорбнули, перехиливши миски.

Підбадьорені прикладом, хлопці зробили з макаронами те саме. Вийшло несподівано просто і швидко. Але з водограєм їм не велося.

– Е-е, Грицю! То ж треба тисячолітньої культури до цього водограю! Ба!

Нарешті, спотівши, хлопці покидали палички і випили юшку навхильки. Китайча подало зелений чай у манюньких порцелянових горнятках, без цукру і безкоштовно. Але хлопці не стали пить його. Розквитались і вийшли.

Це коштувало всього лише… по п’ятдесят карбованців!

– Теля!.. Теля можна купить!! – реготався Гриць, аж присідав на вулиці.

Григорієві теж було весело з такої пригоди. Екзотика! А за екзотику платять! Ті палички щось коштують!

Цю ресторацію Григорій охрестив “Таверна Дохлої Кішки”.

Одначе голод – є голод. Та ще тайговий, вовчий. Проблема наїстися лишилася нерозв’язаною.

Хлопці заходили ще до якогось буфету, – теж таверна. Там було повно, як у вулику. Але людей, а не їжі. З їжі був якийсь вінегрет, горілка “Анісовка” та слизяві цукерки. Хлопці взяли вінегрету, по чарці анісовки й по порції цукерок. Завідуючий буфетом – либонь, запопадливий збігця з Біробіджану – сам подавав великим панам.

Хлопці випили анісовку, понюхали прокислий вінегрет і покидали геть під столи слизяві, ніби помащені соплями цукерки. Бр-р-р-р! Заплатили втридорога й розлючені вийшли на мороз.

Григорій подивився на вивіску, насунув папаху на носа й довго не міг підібрати відповідної назви. Врешті назвав цю таверну “Таверна імені ЛАВРЕНТІЄВА”. Гриць поцікавився чому так, і що то за Лаврентієв, але Григорій не схотів поясняти. Піди поясни цьому вірнопідданому, що не знає, хто в нього король, – та хіба він збагне, цей Гриць! І нащо йому те потрібне. Хай собі Лаврентієв керує крайкомом ВКП(б), – цей новітній Муравйов-Амурський, – яке до того діло Грицеві. Гриць є пан й бог нетрів, а Лаврентієв… затичка. Гриць його не знав, не знає й не потребує знати.

В розпачі хлопці зайшли до голярні й поголилися, напудрувалися, посміялися, дивлячись на себе в люстро – “ясно, чого ті дівчиська очі луплять!..”

Потім пішли і натрапили на гастроном, який вже були бачили вранці, але забули. А в нім – на казкові речі: на багатющі поклади вина, горілки, кав’яру й шинки, шоколади, цукерок й… Боже мій! – Хлопці набили тим усім повен рюкзак. Один і другий, той, що був у запасі, десь на споді першого.

Так нав’ючились, як верблюди, і вийшли на вулицю. На вулиці завечоріло. Туман стояв од морозу, а в тумані зацвіли ліхтарі, як кульбаби, оточені морозяними німбами. В тумані хтось кудись біг, квапився, – сніг верещав, скреготів під ногами… Тепер йде про те, де б їм прилаштуватися, щоб до тих накуплених розкошів причаститися.

В голову вдарила випита анісовка, було так безтурботно й легко. Насупроти – через вулицю – щось грало, бряжчало, ухало… Насупроти був ресторан, сяяв освітленими вікнами, гудів, як гніздо шершнів.

– Ходім!!! – скомандував Гриць, збивши папаху набік.

На вечоровій вулиці було сизо й непривітно, а там тепло, ясно і затишно. Гулять так гулять! Хлопці пошелепкались до ресторану.

При вході стояв – генерал не генерал – розцяцькований начальник. Оглянув хлопців і запопадливо розчинив перед ними двері. Хлопці ледве пролізли в них, як ведмеді, чіпляючись дохами та рюкзаками за одвірки.

А за дверима ще більший начальник! З золотими лампасами й позументами, з золотими гудзиками, а борода, як у Скобелева. І де та борода зберігалася двадцять років!? Забрав у хлопців торби.

– А тут пиво є?

“Генерал” подивився на хлопців, пустив усмішку в бороду й відповів їм їхньою власною мовою:

– Є, є, хлопці! І пиво, й горілка, й баби… Давайте ваші ризи. Господи прости, оце кожухи!!!

Почепив “ризи” на гак і видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти.

Не генерал, а, можна сказати, дід мороз в генеральськім мундирі.

– Звідки, діду? – не втерпів Григорій, причісуючись. Дід хитро заскалив око й нічого не сказав, – широко відкрив перед хлопцями двері. І хлопці ввійшли. Ні, впливли…

Все, що було в ресторані – танцювало, пило, курило, грало, – все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.

Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, – дивився примруженим оком понад головами – шукав, де побігло…

Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все пожвавішало, але ніхто не танцював, – ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли очима своїх партнерів і одвели їх швиденько – зрівняли… Хтось з мужчин, під’юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся… А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в лісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю. “У, ведмеді!”

Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:

– Чув?.. То либонь про тебе… І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?

Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго…

Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:

– Вина карафку!.. Горілку двічі!.. Кав’яр двічі… Оселедець з оцетом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п’ять яєць з салом двічі!.. – не спитав, скомандував.

Гарсон вилупив очі:

– Все подавати зразу?

– Будь ласка, все зразу!

– Єсть!.. – подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: “Вина карафку… горілку двічі… біфштекс двічі… двічі… двічі…” !

Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, – “ї-і-с-ти!”. Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев’я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після – “Стерлядь в марінадє” та “Омлет по вєнгерскі” писали – “Лошадь в яблоках”, “Гієна огненная со льдом”” і так далі…

Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!

Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв…

І загуляли хлопці… Випили по чарці – й налягли! Дійсно, як два ведмеді.

А вже як втишили голод – світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне – чого то вони так ходять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? “Дрочаться…” – вирішив він по простоті душевній.

Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих губів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів…

Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав тромбон, ніби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистіло, щось видзвонювало…

Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке враження, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала підметками… Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі, тручись одне об одного.

Григорій дивився – й дедалі більше супив брови, – на нього насувалась чорна хмара.

Підлетів гарсон – хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили… Замовляли ще якісь страви… Хміль ударив у голову.

Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельових підставках горіло синє полум’я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць чудувався: “От смішно!.. Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни – на таці вогонь продають”.

Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп’ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, – хлопці не помічали зовсім. Друга – навіть очка не строїла, – дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.

Інших дівчат – всіх, які були в цій залі – хтось запрошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків – їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь виходили… й поверталися ще блідіші.

Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони собі пили й замовляли всякі витребеньки, як от консервовані абрикоси або краби… Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміявся, одкинувшись на кріслі, як не знати який пан:

– От цирк!.. От би це до нас туди, у ліс, усе, га!?

Йому вже двоїлося у віччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима й сміявся. Сам не знав чого. Смішно!..

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп’янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце… Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик… Байдуже.

Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору – і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м’яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища… Володарі…

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси – личковані командири, й якісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб’єкти – все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з’їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом…

В джазовім вихорі вчувавсь Заливай… Гавкав радісно, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками озивався дівочий голос… Наталка! Стояла на сонячній кладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було – то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…

Оркестра увірвала і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.

– Маестро! фокстрот!! – гукав хтось на всю залу. Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігала до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами… Григорій лише глянув на неї, потім на Гриця: “Піди, Грицю”. Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от – його напав сміх.

– Ні, ні… – буркнув, стусонувши Григорія під столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його очима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі… Нарешті не витримала і втекла, струснувши плечима, як од морозу.

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись – одна радісно, вголос, друга – про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев’я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна – бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга – смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики – вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна – в хлоп’ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.

Раптом Григорій уловив фразу… І враз зринув у пам’яті ешелон, набитий дитячим плачем і материнським розпачем, і ті етапи… і та пісня про “горіховий листочок”, вся та нужда на колесах…

Дівчата говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:

– Та це ж вони!!! – дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, – рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…

Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього привітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими… Лише в одної – смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої – очі горять хворобливим блиском.

Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:

– Вино! Двічі кав’яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!

Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався, мандруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі…

Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли, знов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них похмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий холод надворі і десь “вдома”. Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і в очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться… Кава стигла.

Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…

І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.

Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:

– Вечеряйте… – і додав: – Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючії всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.

Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! – поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи… Порозганяти все геть… В очах йому потемніло від нелюдського напруження, – тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним рухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров…

І гуготіла зала… Крутилась вихорем… ішла перекидя… десь кигкотіли гобої… Ревів водоспад… Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай…

Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першій годині ночі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов кінь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не пам’ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того благословенного стану.

Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він підкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно кивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.

“Як здаватиметься вісім – замовлю вісім”, – думав, посміхаючись, Григорій. На душі зробилось легко… А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось сказати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і забороняв:

“Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи”.

Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, – стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:

– Стоп!

Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій…

Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались міцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.

– Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?

Ясно… Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.

Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно – ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.

В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, – в дверях стали і ні сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера… “Шпали” на ковнірі… Синьоверхий кашкет… О, аж два!.. Двоносе…

Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима – ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме… Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився – ну-ну! – і заціпив щелепи:

– Хто став на дорозі!?! Галло!..

Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід…

На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками із усіма пожитками. Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки – хай хміль вийде, – і пішли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли перехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами…