Сагайдачний у красному письменстві
Василь Яременко
Ішов десятий місяць Великої Вітчизняної війни. У номері 5 – 6 журналу «Українська література» (тепер «Вітчизна») за березень – квітень 1942 р. було надруковано дві статті про козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Одна належала перу Історика К. Гуслистого («Петро Конашевич-Сагайдачний»), друга – відомому літературознавцеві, досліднику давньоукраїнської літератури С. Маслову («Вірші Кассіана Саковича «на жалосний погреб П. К. Сагайдачного»).
Формальною причиною була «кругла дата» – 320 років від дня смерті видатного козацького полководця. Насправді причина була в іншому. Час вимагав збудити й активізувати історичну пам’ять народу, появити і звеличити героїчні діяння предків, вказати гідні наслідування зразки патріотизму, героїзму, безоглядної самопожертви в ім’я вольності – свободи рідного народу. Поруч із староукраїнськими віршами Касіяна Саковича, написаними ще в квітні 1622 р., в статті С. Маслова було подано в уривках їх переспів, зроблений М. Т. Рильським:
Таж краще голови покласти за отчизну,
Ніж лютим ворогам дістаться в даровизну,
Бо хто за рідний край не хоче помирать,
Із рідним краєм той сам мусить погибать.
Тож Сагайдачний наш волів прийняти рани,
Ніж християнський люд віддати під погани.
Від рани смертної дочасно він сконав,
Та славу мужністю навік завоював…
Як Нестор та Ахілл – у Греції герої,
Як Гектор сміливий прославився у Трої,
В Афінах склалася Періклова хвала
І Фемістоклові гриміли скрізь діла,
Як мужність Курція у Римі всі хвалили
І переможного Помпея божествили,
Хай Сагайдачного ім’я повік-віків
Прославить наша Русь, як приклад для синів,
Щоб про діла його нащадки споминали
І гідним іменем в народах називали…
Вірші 320-літньої давності звучали по-сучасному, злободенно і перегукувалися із висновками вченого-історика К. Гуслистого: «Удалі походи на турецько-татарські володіння і особливо Хотинська перемога поставили Сагайдачного в ряд найвидатніших слов’янських полководців» [Гуслистий К. Петро Конашевич-Сагайдачний. – Українська література – 1942. – № 5 – 6. – С. 222.] і. Так Сагайдачний став нашим сучасником у роки важких збройних випробувань, прикладом воїнської доблесті і безоглядної самопожертви за волю свого народу.
Національний герой України, гетьман запорозького козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний чи не єдиний був одночасно уславлений у народних піснях і в творах красного письменства ще в свій час і, без перебільшень, до сьогодні найчастіше згадується народом. Нема такого українця, щоб не знав пісні «Ой на горі та й женці жнуть», на крилах якої від покоління до покоління лине слава про лицаря, «що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний».
Нам відомий також тогочасний вірш анонімного польського поета, в якому висловлено осуд «Сагайдачнику», що «згубив козаків триста, злий необачник». Факт історичний: із таким загоном, розшукуючи козацький табір під Хотином у 1621 р., гетьман наткнувся на регулярні турецькі війська, був поранений, а козаки, захищаючи і рятуючи гетьмана, майже всі загинули.
Відомий вірш першої половини XVII ст. «Ой Хотине, граде давній» прославляв Сагайдачного і козаків, що на боці польського війська стали супроти турків:
В той час, ляше, моцну руку
Дав козак тобі в поруку…
За гетьмана Сагайдачний,
З ним шмат війська щонайкращий,
Десь сім тижнів ради слави
Не вщухав бій кривавий…
Та найвизначнішим тогочасним твором про Сагайдачного а «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного», написані ректором школи київського Богоявленського братстьа, до якого гетьман записався зі всім кошем запорозьким, Касіяном Саковичем. Ця поетична книга і до сьогодні в основним українським джерелом наших відомостей про життя, військові походи і героїчні подвиги козацького гетьмана. Основним, але еє єдиним. Є численні польські джерела – хроніки, мемуари.
За 320 років, від «Віршів» К. Саковича 1622 р. і до названих публікацій в «Українській літературі» 1942 р., було чимало спроб істориків і письменників відтворити образ Петра Конашевича-Сагайдачного. Серед них популярні романи Д. Мордовця «Сагайдачний» та 3. Тулуб «Людолови», а також історичний роман у п’яти книгах «Сагайдачний» Андрія Чайковського.
Щоправда, дві останні книги цього роману під спільною назвою «Гетьман» на сьогодні вважаються загубленими (не хочеться сказати – втраченими), а перші три книги роману, які автор називав історичними повістями, – «Побратими», «До слави» (ч. 1, 2) – вперше зібрані докупи і пропонуються українському читачеві як викінчений історичний роман «Сагайдачний».
В українській історіографії вважається встановленим, що Петро Конашевич-Сагайдачний походить із дрібної шляхти з-під Самбора в Галичині. Справді, навчався в Острозькій академії, потім, десь у 90-х роках XVI ст., пристав до Запорозького війська і брав участь у військових походах на Молдавію і Лівонію (1600 – 1601). Та про цей період його діяльності відомостей мало.
Широкої слави зажив Сагайдачний морськими походами, в яких йому незмінно таланило, – поруйнував кілька великих турецьких міст в Європі й Азії, попалив околиці Константинополя і при тому здобув славу чоловіка великого духа, який не уникав небезпеки, не раз легковажив життям, у битву йшов першим, відходив останнім, у таборі був сторожким, мало спав, не пив сам і стримував від пиятики козаків, а під час походів забороняв пити горілку під загрозою кари на горло, тобто смертю.
Таким змальовує Сагайдачного його сучасник поляк Я. Собеський, який знав козацького ватажка особисто і бував з ним у походах. А ще він зазначав, що на нарадах Сагайдачний був обережний і в будь-яких суперечках маломовний, супроти козацького своєвілля бував дуже суворий і карав смертю за провини. Сагайдачний реорганізував Запорожжя як військову силу і партизанські, за суттю, ватаги перетворив у регулярне військо, яке при потребі досягало сорока тисяч і мало залізну дисципліну. Козаччина за Сагайдачного перетворилася в окремий стан, що посів важливе місце посеред людності цілої України, а особливо на Наддніпрянщині.
Великою заслугою Сагайдачного стало поєднання козацької політики із прагненням всього народу і, зокрема, з тодішніми міщансько-духовними освіченими колами. Очевидно, під впливом панівних настроїв Острозької академії він сприйняв задуми й ідеї тогочасних організаторів української культури і сам ввійшов у найтісніший зв’язок із київськими культурно-освітніми діячами.
З метою посилення ролі Київського братства він вписався в його члени з усім Запорозьким військом і в такий спосіб узяв цей культурний центр під свій протекторат. Він активно формував єдність міщанства, духовенства й козаччини. У 1620-х роках під опікою Сагайдачного і Запорозького війська була відновлена православна ієрархія, і нововисвячені владики вітали Запорозьке військо спеціальним маніфестом 1621 р. і в таких словах:
«Це ж бо те плем’я славного народу руського [тобто – українського; в XVI – XVII ст. назва Русь і Україна вживалися як синоніми. – В. Я.], з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах [човнах. – В. Я.] по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македовію, Ілірік. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від константинопольської церкви приймали».
Оця сув’язь традиції Київської Русі в Запорозьким військом надзвичайно піднесла авторитет останнього і забезпечила йому провідне місце в національному житті України.
Петро Сагайдачний був тонким політиком. Він дбав про добрі взаємини з Польщею, бо реально зважував на її силу. Водночас постійно зіштовхував її то з Туреччиною, то з Московією, щоб у такий спосіб ослабити Польщу і вибороти собі державну незалежність. Він усвідомлював, що на це потрібні роки. Власне, про це і йдеться в історичному романі «Сагайдачний». Тим дивніше читати після його завершення пізніший висновок автора:
«Сагайдачний до кінця свого життя вислугувався Польщі в найкритичніших для неї моментах (московська війна, хотинська справа), а про самостійність України не думав» [Чайковський А. Чорні рядки. – Львів, 1930. – С. 109].
Врешті, питання про співвідношення історичної і художньої правди перед письменником стояло постійно, і розв’язував він його і в теоретичному осмисленні, і в художній практиці все своє творче життя.
Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу «Літературно-науковий вісник», що постав замість народовської «Зорі» та Франкового журналу «Житє і слово» і почав у 1898 р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу «літературно-критичну студію» Осипа Маковея «Андрій Чайковський».
Тритомна антологія «Вік» (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біобібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті «Олюнька». Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.
«З усіх моїх письменницьких праць, – писав А. Чайковський 1930 р. у «Передмові до третього видання» повісті, – «Олюнька» для мене найлюбіша. Це тому, що в цій повісті більше правди, ніж фантазії, бо я її знав, ще як я був дітваком, та й ще тому, що це моя перша поважніша письменницька праця, котра завела мене відразу між українських письменників. Це мене підбадьорило і примусило писати далі, бо до того часу я не вірив, щоб з мене вийшов письменник».
Все ж трапилося так, що після возз’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958 р. після тривалої перерви львівське видавництво «Каменяр» видало збірку творів А. Чайковського «За сестрою» з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966 р. «Каменяр» здійснив нове видання творів під назвою «Олюнька». І от через 23 роки – нова зустріч українського читача з письменником. Із його «Сагайдачним».