Огляд творчості А. Чайковського
Василь Яременко
Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857 р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині, закінчив у 1877 р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935 р.
Ще в гімназійні роки захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства «Дружній лихвар», одним із керівників львівської «Просвіти», займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина («Боян», «Надія» тощо).
Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888 р., коли в народовській газеті «Діло» з’явилися його статті про «причини зубожілості наших селян в судівництві» та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського Галичина відзначала у 1928 р.
Все ж А. Чайковський почав писати ще в гімназії під впливом прочитаних книжок, писав драми й оповідання, та, як свідчить О. Маковей, через якийсь час із них «сміявся, а далі й зовсім понехав літературне писане задля недовір’я в себе і невзгодин життя» [Маковей О. Андрій Чайковський. – ЛНВ – 1898. – Т. І. – Кн. 3 – С. 155]. Можемо твердити, що особливості таланту А. Чайковського вимагали життєвого досвіду, живих фактів дійсності, а для історичних повістей – серйозної історичної лектури, систематичних історичних знань. І він надовго замовк.
Важкі обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і походу 1882 р. на придушення повстання в Боснії, а далі адвокатська практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу, спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.
Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав низку творів, що з’являлися окремими виданнями – «Образ гонору» (1895), «Бразілійський гаразд» (1896), «Не піддайся біді» (1908), «Не було виходу» (1927).
Прочитавши «Образ гонору», І. Франко відгукнувся 26 березня 1895 р. до А. Чайковського листом, підтримав і пророкував щасливу письменницьку долю:
«На Ваш «Образ гонору» я дуже цікавий, а не менше і на новелу. Щастибі Вам на писательськім полі! Я думаю, що з тим широким знанням життя і мови люду і з тим талантом обсерваційним, який у Вас є, Вам не може не пощаститися» [Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – С.36].
Письменник знав село, селянську біду, породжену, окрім соціальних обставин, ще й темнотою, легковірністю, дріб’язковістю, незгідливістю, що марнували селянську працю, перекривали шлях до правди, висисали матеріальні статки і живу кров. Він рукою художника-реаліста малює картини соціального розшарування, соціальної і моральної прірви між багатством і бідністю. Біда часом зривала людей із насиджених місць і гнала світ за очі, за море, де їх чекала нова нужда і горе. Це – магістральна тема галицької прози, якій прислужились Франко, Бордуляк, Стефаник, Черемшина, Маковей і багато інших письменників, кому не давало спокою народне лихо.
Як бачимо, через усю творчість А. Чайковського проходить селянська тема. Його селянські типи правдиві: це і бідні сироти, і їх кривдники, що доскочили маєтку, часто не своєю працею, різні п’явки, що користають з довірливості щиросердих, милосердих душ. Його твори – документальні пам’ятники народного життя Галичини другої половини XIX – перших десятиліть XX ст. Матеріали, як уже підкреслювалося, давала адвокатська практика, судові процеси, на яких часом розгорталися живі картини народного життя з маленькими радощами і великим горем, хвилинними втіхами і безконечними гризотами.
Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної повісті «Своїми силами» (1902). Це твір про «шестидеситників» і «семидесятників» 19 століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться і в тритомній повісті «З ласки родини» (1910) та в повісті «Панич» (1926), що подає образ молодого галицького інтелігента, який прагне посісти високе становище, але, уникаючи громадської праці, зводиться на своєрідну «пропащу силу».
Повість «З ласки родини» відредагована І. Франком. Вона мав присвяту: «Батькові новішої української літератури д-рові Іванові Франкові в доказ високої шани». Саме «по-батьківськи» й поставився до письменника І. Франко, висловивши в листі зауваження, що стосуються не тільки повісті «З ласки родини», а й поданого в цьому виданні твору «Сагайдачний»:
«Про зміст повісті не пишу Вам наразі нічого детального; читається вона легко, і предмет зацікавив мене, хоча в деталях я, може, був би одне або друге обробив інакше. Ну, та література – то не муштра, де всі повинні бути уніформ. Більше уваги мав би я зробити щодо язика; він у Вас більше канцелярійний, ніж літературний, але тут уваги не поможуть…» [Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1986 – Т. 50 – С. 255.]
Франкова «школа» давала серйозну програму літературної роботи, зокрема над мовою. Не всі настанови було виконано.
Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої «ходачкової» шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу «Олюнька» (1895) та «В чужім гнізді» (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського. Маковей виніс на широке обговорення висловлені приватно, в листі, погляди письменника на літературну працю. Чайковський у тому листі писав Маковеєві:
«Я рішився в моїх працях не виходити ні кроком поза межі тих обставин, котрі мені добре знакомі. З сфери аристократичної не напишу нічого, бо її зовсім не знаю, хіба з читання, а се мені не вистарчає. Мушу мати вражіне безпосереднє, а не позичане».
Полемізуючи із рецензентом повісті «В чужім гнізді», А. Чайковський писав:
«Беру в повістях річ так, як вона дійсно показується. Стараюся фотографувати образки, котрі бачу; і не моя вина в тім, коли на тій фотографії покажеться таке лице, котрого хтось не хотів би видіти при сонячних променях. Так само, як з людьми в моїх повістях, поступаю собі з фактами. Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так, як вони сталися» [Маковей О. Андрій Чайковський. – ЛНВ. – 1898. – Т. I. – Кн. 3. – С. 156-157].
Зрозуміла річ, І. Франко, О. Маковей не могли поділяти такі погляди на реалізм, на завдання письменника, закликали Чайковського виходити поза сферу конкретного факту, переконували в тому, що «не у всякім же житті треба брати самому участь, щоб його знати». Маковей підказував, що причину можна встановити за наслідками, на основі знання людської логіки і душі, що повістяр – не фотограф, а маляр, і що всупереч деклараціям А. Чайковський часом виступає «лише маляром, що придумує ідею образу і спосіб, якби його найкраще зложити і змалювати», і що, описуючи 40 – 50-і роки, ніяк не міг ні бачити їх, ні фотографувати.
У листі до А. Чайковського від з березня 1896 р. І. Франко вробив цікаве зіставлення:
«Щасливий Ви чоловік, можете писати повісті! Я тепер іноді з тугою згадую ті часи, коли я, не раз голодний і холодний, сидів та «концентрувався в нутрі», пишучи свої оповідання. Тепер ті часи для мене минули. Не те щоб вичерпався, – різні старі концепти, з давніх літ улюблені, та не виконані, так і блукаються по душі і напрошуються на світ божий, та що, нема давньої свободи і безжурності! Та й, правду сказавши, не маю щастя до довших повістей. Руки закороткі, чи що. Ще на новелку вистарчить, а на довше не спроможуся.
У Вас, видно, в тім згляді більший талант. Не мудрствуя лукаво, Ви снуєте нитку свого оповідання, як той добрий пішоход, ведете читача по широкій країні, тут і там спинитеся, полюбуєтеся краєвидом, тут і там вискажете якусь рефлексію – і далі. У мене інша натура. Я мініатюрист і мікроскопіст, я привик знаходити цілий світ у краплі води, тож і не диво, що коли схочу обхопити ширшу сцену, цілий крайобраз, то силуюся обхопити і перенести його в душу читача з усіми безконечними подробицями, а се, звісно, задача над силу мою, бо мій мікроскоп маленький, цілої околиці під нього не положиш» [Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1986. – Т. 50. – С. 74].
Хто з молодих письменників не порадів би такій серйозній розмові з визнаним «метром», яким у середині 1890-х років був І. Франко. Зіставляючи два індивідуальні стилі, власний і свого кореспондента, Франко не тільки вказував на своєрідність кожного, а й підказував, дуже делікатно, «як знаходити цілий світ у краплі води» і як під мікроскоп таланту покласти цілу околицю життя.
Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з життя ходачкової шляхти він створив дві великі трилогії («Олюнька» – 1895, «В чужім гнізді» – 1896, «Малолітній» – 1919; «Своїми силами» – 1902, «З ласки родини» – 1910, «Панич» – 1921).
Письменник сам походив із самбірської «ходачкової шляхти» і відкрив читачам її побут, психологію, виплекану на свідомості свого упривілейованого становища, своєї «шляхетської окремішності», хоча, після скасування в 1848 р. панщини, не змогла вона утриматися на тому становищі 1 «поволі зливалася а мужицькою масою» [Николишин Д. Андрій Чайковський // Ювілейний реферат. – Коломия, 1929. – С. 12].