Твори А. Чайковського на історичну тему
Василь Яременко
Із цієї зубожілої шляхти вийшов і «зацний рицер» Запорозького війська славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний – герой історичного роману А. Чайковського. Вся попередня творчість була ніби підготовчою роботою до завершення справи всього життя – створення великої історичної епопеї про одного з найславетніших діячів української історії – Сагайдачного. Відповідаючи на анкету газети «Новий час», письменник писав:
«Я поклав за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі здебільшого нашу історію з козацького періоду і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато ТРУДУ і студій, а далеко легше фантазувати на теми буденні з життя» [Там же. – С. 26].
І справді, один за одним з’являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: «Козацька помста» (1910), «Віддячився» (1913), «За сестрою» (1914), «На уходах» (1921), «З татарської неволі» (1921), «Олексій Корнієнко», ч. І – III (1926 – 1929), «Украдений син» (1939), «Сонце заходить» (1930), «Богданко» (1934), «Полковник Михайло Кричевський» (1935) та багато інших.
Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя «ходачкової шляхти», а й численні твори на історичну тематику були підготовчою роботою до написання історичного роману «Сагайдачний». Було написано ще кілька творів і після «Сагайдачного», але вони вже значно поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба що додають відомостей про джерела історичної прози письменника.
Осягаючи спадщину А. Чайковського, яка складає добрий десяток томів, треба мати на оці, що письменник, як відзначала критика ще за його життя, «виточив собі мету, що виходила поза межі чистої літератури». Він прагнув виховати у читачів суспільно-громадську активність, національну свідомість, історичну пам’ять, дати читачеві знання національної історії, на рівні тодішніх здобутків історичної науки окреслити образи провідних діячів, змалювати історичний побут, явити провідні ідеї, що будоражили людську свідомість у ту чи іншу епоху, і спроектувати їх у свій час, донести до свідомості своїх сучасників.
Його історична проза будила (й будитиме далі!) любов до книжки, до історії свого народу та його козацької слави, до завзяття і відваги, побратимства, безоглядної самопожертви, але самопожертви розумної, виваженої любов’ю до своєї землі й народу. Маючи добру джерельну основу, його твори і сьогодні мають емоційно-виховний вплив на читача, хоча маємо пам’ятати, в яких конкретно-історичних умовах постала проза А. Чайковського і що він сам, як син свого часу, сповідував суспільні ідеї, що не зовсім суголосні нашому часові.
У передмові до першої частини історичної повісті «Олексій Корнієнко» (1924) Андрій Чайковський пояснює власний інтерес до історичної тематики, зумовлений суб’єктивними і об’єктивними моментами культурно-історичного життя Галичини 1920 – 30-х років, вказує на наукові джерела своєї історичної освіченості, декларує власні художньо-методологічні принципи висвітлення української історії. Студії над українською історією А. Чайковський розпочав ще 1872 р. учнем третього класу гімназії.
Москвофільська газета «Слово» в літературному додатку «Галичанин» друкувала «Історію Русі» Іловайського, де були фрагменти й української історії. Письменник згадує, що, прочитавши ще тоді історію повстання Хмельницького, він «став на вершку гетьманських діл і довго з того вершка не сходив, а за той час впевнився, що ми мусимо побідити, що велике діло славного гетьмана перепинилось, але не скінчилось та що та ідея відживатиме ще не раз, аж поки український народ буде паном на своїй великій батьківській землі. Ця тверда віра не покидає мене донині, до сивої голови. А крайугольним каменем у тій будівлі моєї твердої віри була і є наша історія».
Тут маємо кілька цікавих свідчень А. Чайковського, важливих для розуміння ідеологічної і художньої концепції роману «Сагайдачний», окремі книги якого на час написання «Олексія Корнієнка» були вже закінчені, а над іншими письменник продовжував роботу.
По-перше, з «вершка гетьманських діл» Сагайдачного він розглядає всі факти української історії кінця XVI – початку XVII ст. Він ніби перевтілюється в Сагайдачного сам і хоч ніде не збивається на розповідь від першої особи («Я – Сагайдачний»), але «з того вершка» гетьманського становища ніде не сходить.
По-друге, свої юнацькі захоплення національною історією А. Чайковський проектує з середини 70-х років XIX ст. в 20 – 30-і роки XX ст., бачить, що його тодішні почування заволоділи вже нинішньою молоддю і що «вона підбадьорюється світлими моментами нашої бувальщини і живе надією на сповнення наших самостійницьких ідеалів».
Не забуваймо, що в 1920 – 30-х роках Галичина лишалася під польсько-шляхетським пануванням і «самостійницькі ідеали» формувалися під впливом національно-визвольної боротьби проти польсько-шляхетського панування за возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі. Це питання досить важливе, щоб скласти правильну наукову оцінку значення всієї історичної прози письменника, визначити, кому і чому вона служила.
Зрозуміла річ, не всі думки, приписувані Сагайдачному, історично вмотивовані, є багато пересадів, своєрідної дані ідеологічній моді, ідеологічним панівним настроям української громадськості, розбурханої, роз’єднаної, розколиханої суспільно-політичними обставинами Галичини. Чайковський як громадянин, патріот, син свого народу, вболіваючи за майбутнє, виписував ідеологічні рецепти. Сучасна ідеологічна «медицина», очевидячки, прагне перепровірити і правильність діагнозу, і систему лікування й профілактики духовного здоров’я, і визначені в рецепті ліки, й кінцеві наслідки. Правильно буде все ж дивитись на письменника з погляду його епохи, а саму епоху оцінювати з сьогоднішнього становища.
По-третє, інтерес до української історії не був самоціллю А. Чайковського. Він шукав такі художні форми, які б оживляли народну традицію, живо й, емоційно подавали «зразкові моменти, зразкові одиниці» і заохочували молодь до наслідування. Отож історична проза А. Чайковського була якнайтісніше пов’язана зі своїм часом. Такою художньою формою, що давала б змогу ефективно розв’язувати поставлені завдання, була історична повість. Жанрового визначення роману не було, ним у 20 – 30-х роках на Галичині не користувалися.
Заслуговують на увагу думки письменника, і з приводу природи і різновиду жанру історичної повісті.
«На мою думку, – пише все в тій же передмові А. Чайковський, – є два роди історичних повістей і оповідань: одні малюють історичну добу з видуманими героями, другі малюють і добу, і історичних людей».
Він віддавав перевагу історичній повісті другого роду, змальовуючи історичну епоху в усіх деталях історичного побуту із зображенням не одного Сагайдачного, а численних історичних осіб: брати Северин і Дем’ян Наливайки, князі Костянтин і Януш Острозькі, Єлисей Плетенецький, Памво Беринда, кошові Запорозької Січі та інші.
Хоча відразу слід зауважити, що Чайковський більш точний і ретельний у відтворенні історичного побуту, ніж історичних постатей. У передмові до історичного оповідання з другої половини XVI ст. «Богданко» (1934) про гетьмана запорозьких козаків Богдана Ружинського автор знову й знову роз’яснює читачеві, що історична повість, історичне оповідання – ще не сама історія, що мається на увазі писана історія. Історик, говорить автор, використовує джерела, що збереглися, докладно їх аналізує, перевіряв, зіставляє різні свідчення, пов’язує їх з іншими подіями, простежує час, обставини, спосіб тогочасного людського мислення і, зокрема, тих людей, про які йдеться в джерелах. І тільки на основі цього пише історичне дослідження, в якому в «тільки те, що йому дали джерела» [Чайковський А. Богданко. – Львів, 1934. – С. 3].
Письменник же, на його думку, зображаючи людей якогось конкретно-історичного («певного») часу в оповідній формі повісті чи оповідання, також мусить «дуже докладно вивчити й добу, про яку розповідав, й пізнати, чим люди тоді жили, які мали бажання, як думали, як поводилися…». Але часом, застерігає він, буває, що й джерел із тієї доби небагато, та й ті, що дійшли, мало говорять про людей. Тоді письменник
«виводить собі сам людей, але ж виводить їх так, щоб вони були історично можливі, або, сказати іншими словами: змальовує їх так, що коли б вони дійсно жили, то мусили б бути такі, а не інакші, мусили б і своїми думками, й поведінкою, й одягом, а то й мовою підходити до часів, про які повістяр говорить» [Там же].
Тільки виконання цих вимог, на думку Чайковського, робить повість історичною.