Джерела роману «Сагайдачний»

Василь Яременко

Історична, джерельна основа «Сагайдачного» А. Чайковського величезна і обсягом, і змістом. Чи не найбільше матеріалу дала письменникові поетична книга Касіяна Саковича «Вірші на жа-лосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана войска его королевской милости Запорозького, зложониї през інока Касіана Саковича, ректора школ Кієвских, в брацтві, мовление от его спудеів на погребі того цного рицера в Кієві, в неділю проводную, року божого тисяча шестьсот двадцать второго».

Сьогодні ця поетична книжка широко відома, вона вміщена в різних збірниках, антологіях, хрестоматіях. Написана по живих слідах історії як панегірик зійшлому з цього світу славетному гетьманові, який із цілим запорозьким кошем вступив у Київське братство, а вмираючи, заповів на його утримання значну суму, – ця книга містила багато фактичного матеріалу, деталей, що роблять її унікальним джерелом до вивчення життя й діяльності Сагайдачного і сьогодні. Кожну книгу роману відкривають вірші К. Саковича. Взяті як епіграф, вони вказують, що хронологічну і фактичну канву сюжету вибудовано за «Віршами на жалосний погреб…». Це – головне джерело сюжету.

А. Чайковський не лишив свідчень, чи прочитав він роман Д. Мордовия «Сагайдачный», що вийшов окремим виданням у 1882 р. Та у 1912 р. роман Д. Мордовця переробила, переклала і видала українською мовою Марія Загірня. Описи порогів, історична довідка про Острозьку академію і т. д. в «історичному оповіданні» М. Загірньої – Д. Мордовця «Гетьман Петро Сагайдачний» часом дуже близькі із відповідними місцями в А. Чайковського, що не може бути випадковістю. Дозволимо лише одне зіставлення:

У Д. Мордовця (в перекладі М. Загірньої) [Мордовець Д. Гетьман Петро Сагайдачний. – Історичне оповідання. – К., 1909 – С. 36.]

IV. У Острозі

І досі єсть на Волині город Острог. Давній то город, хоч і невеликий був. Хазяїном того городу, за часів ще молодості Сагайдачного, був князь Василь Острозький, пишний український пан, один з найбагатших і наймогутніших панів не то на Вкраїні, а й у всій польській державі. Він завів у себе в Острозі першу на Вкраїні друкарню, і в їй-то 1580 року надруковано вперше церковно-слов’янську Біблію, а потім і багато інших книжок в оборону віри «благочестивої грецької». Тоді ж завів він в Острозі й школу, підхожу до академії, з грекола-тинською наукою. З школи тії вийшло багато освічених українців, що боролися проти польського натиску. От у цій-то школі і вчився замолоду Петро Сагайдачний, що гетьманував тепер на Запорожжі.

Поки був живий Василь Острозький, процвітала і школа тая, і друкарня. Але син його Януш перейшов у католицьку віру, пристав до ляхів і неприхильним оком позирав на те, що заводив за життя його батько. І школа, й друкарня почали занепадати.

У А. Чайковського [Чайковський А. Побратими // Історична повість. – Львів, 1918. – С. 54–55]

IV

Острозька школа, або як її називали і свої і чужі «академія», була в той час славна на всю Україну. П заснував князь Василь-Константин як противагу єзуїтським ліцеям, у котрих вчили польського і латини. В протиставленні до того князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тім часі без латини не було знання, не було освіти, – тому і тут побіч греки мусили вчити і латини, і її вчено більше, чим греки, бо до тої науки тяжче було знайти вчителя, чим до латинської. Тому-то, мимо Урядової назви, яку дав школі основатель, вона називалася, силою факту, триязичним ліцеєм.

Князь Константин мав на цілі своєю школою ударемнювати змагання єзуїтів і вбирати сюди руську молодь, яка в єзуїтських школах латиншилась і лишилася. Пізнав вів се на своїм найстаршім синові Янушу, який проти волі батька, ще в молодім віці відпав від віри батьків і ніколи до неї не вернув.

Відтак хотів князь виховати для руської нації і православної віри людей вчених, які би її обороняли і підпирали. На тому полі були великі недомагання.

Тут можливе і запозичення, і спільне для обох джерело, але послідовність у викладі історичної довідки дав підстави стверджувати, що А. Чайковський знав і використовував твір Д. Мордовця. А рецензію Володимира Антоновича, відомого історика, на роман Д. Мордовця А. Чайковський, напевно, читав.

Так рецензент наголошував, що «написати побутову і історичну повість із життя козацтва початку XVII століття складає, як гадаємо, одне з найтрудніших завдань для белетриста» [А[нтонович] В. Сагайдачный, историческая повесть Д. Мордовцева. – С.-Петербург, 1882 // Киевская старина. – 1882. – Т. IV – Октябрь. – С. 134 [Переклад з російської автора статті. – Ред.]].

Навіть для історика на той час постать Сагайдачного була «неясним силуетом». Деталі біографії знаменитого козацького гетьмана були невідомі. Брак документального матеріалу, на думку рецензента, спонукав Д. Мордовця «брати фарби для своїх картин із народних дум і легенд» або заповнювати відсутність потрібних документів власними здогадами, зусиллями особистої уяви і творчості, використанням дум про Ганжу Андибера, Самійла Кішку, Олексія Поповича і Федора Безрідного. Д. Мордовець, як вважає рецензент, безпідставно ототожнював Ганжу Андибера з Петром Сагайдачним, а соціальні процеси й суспільні відносини в козацькому середовищі другої половини XVII ст. зміщував на початок XVII ст.

Таких анахронізмів, попри загальну схвальну оцінку твору Д. Мордовця, рецензент відзначив чимало і поставив певні вимоги до історичної повісті як літературно-художнього жанру:

«Звичайно, від історичної повісті ми не маємо права вимагати такої точності, яка вимагається від строго історичного дослідження. Безсумнівно, белетрист має право значною мірою приносити в жертву вимогам художньої творчості дрібниці строгої історичної дійсності. Він може до певної міри не зв’язувать себе хронологічними даними, може розповідать сцени і події не констатовані історією, але можливі в даний час і за даних обставин, може доповнювать і зображати у закінчених образах ледь накреслені історією характери історичних діячів і представників народних типів і т. д. Але оця licentia poetica не безмежна і підлягає в свою чергу під відомі вимоги критики, звичайно більш широкі, ніж вимоги, що ставляться перед історичним дослідженням. Ми вважаємо, що відхід від строгої історичної істини не слід допускати без причини в історичній повісті, особливо там, де умови художньої творчості цього не вимагають…» [Там же. – С. 136].

Рецензент у своїх теоретичних міркуваннях застерігав, що, не дотримуючись цих вимог, історична повість перестає бути історичною, переходить у сферу фантазії і, захоплюючи читачів художністю своєї форми, сприяє утвердженню серед читачів викривлених уявлень про дану історичну епоху і спрпяє затемненню історичного народного самопізнання, а не його проясненню.

Можемо твердити, що це одне із найперших обгрунтувань жанру історичної повісті. «Теоретизувати» пробував і А. Чайковський і, як нам здається, часом дослівно повторював положення В. Антоновича.

«Не бив я у повісті («Олексій Корнієнко». – В. Я.) на ефект, не видумував фантастичних ситуацій, не дуже користувався тим, що називається licentia poetica, а держався історичних фактів і вів оповідання спокійно. Омпнав я також шовіністичної струни. Вона лише оп’яняє читача і часом заводить на небажану дорогу, що веде до самодурства, як це сталося з історичними повістями Г. Сенкевича» [Чайковський А. Передмова до ч. І повісті «Олексій Корнієнко». – Коломия, 1924].

Цього ідейно-художнього принципу А. Чайковський дотримувався в усіх творах з української історії. Це було його кредо, хоча він і допускався окремих відступів від власних теоретичних положень, про що скажемо далі. А тут слід підкреслити зауваження письменника, що однією з пружин, яка «розкручувала» історичну козацьку тематику в історичній прозі А. Чайковського, Б. Лепкого, Ю. Опільськото, В. Будзиновського, І. Крип’якевича та інших галицьких письменників, було прагнення заперечити спотворене зображення української історії в творах Г. Сенкевича.

У «Сагайдачному» А. Чайковський відмовився від народно-поетичних джерел. Історичні пісні, – наприклад, про взяття Варни, – у нього – лише ілюстрація історії, а не її джерело, як у Д. Мордовця. Нема в романі Чайковського бурлескно-романтичного присмаку, характерного для «Сагайдачного» Д. Мордовця. Але спільною є для обох деяка ідеалізація героїв.

Як уже мовилося, Чайковському була відома величезна кількість джерел. Він сам називає історичні праці Костомарова, писані історії України М. Грушевського, М. Аркаса, І. Крип’якевича, наукові дослідження з історії України, що друкувалися в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (ЗНТШ). Письменник вивчав козацькі літописи, «Историю руссов», «Историю Малой России» Бантиша-Каменського та інші вітчизняні джерела. Знав Чайковський і деякі праці академіка Д. І. Яворницького. Серйозна вітчизняна джерельна база, на якій вибудував концепцію свого роману А. Чайковський, не задовольняла письменника, і він звернувся до джерел іноземних, які допомогли йому колоритніше відтворити історичний побут українського міщанства, духовенства, шляхти, козацтва «на уходах» і в самій Запорозькій Січі.

На час написання «Сагайдачного» в Галичині вже були відомі в перекладах арабські джерела IX – X ст., в яких нерідко змальовувався побут східних слов’ян від найдавніших часів. Зокрема, була відома «Книга доріг для пізнання держав» Аль-Джайгані, «Записки» Ібн-Фадланда, відомості письменника X ст. Аль-Масуді, «Книга добрив скарбів» Ібн-Даста, «Записки Ібн-Якуба» тощо.

Із візантійських джерел Галичина знала житіє св. Юрія Амастридського, що походив з-під Синопа, були відомості і свідчення патріарха Фотія (? – 891) та візантійського імператора Костянтина Порфирородного (Багрянородного) (905 – 959) про облогу русами у 865 р. Царгорода, а також історія Льва Диякона та інші. Ці джерела давали змогу встановити певну історичну побутову традицію, чернати деталі для зображення нападу козаків на Синоп, побачити свій народ із історичної далини очима чужинців.

Особливу цінність складали дорожні нариси, записки, щоденники, хроніки європейців: німця Бруно з Кверфурта, Дітмара – єпископа Мерзебурзького, Івана де Плано Карпіні, французького посла Вільгельма Рубруквіса, тевтонця Конрада Кібурга, Герберштейна та ін.

Безпосередні ремінісценції у «Сагайдачному» А. Чайковського можна добачити із щоденника подорожі Михайла Литвина в 1550 р. на Україну, із книги 1573 р. француза Блез де Віженфа, із книги 1584 р. італійця Гамберіні, із спогадів посла німецького цісаря Еріха Лясоти (1550 – 1616), що побував на Запорозькій Січі приблизно перед тим часом, коли там з’явився вперше Петро Конашевич.

Так Бріх Лясота розповідає, як і з якими почестями зустрічала його козацька старшина, як на його честь стріляли з гармат. 19 червня 1594 р., писав він, «ранком вождь (запорозький кошовий Богдан Микошинський. – В. Я.) прийшов до нас з візитом разом з кількома старшинами, а потім приймав у себе. Після обіду вони вислухали московського посла…» [Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів, 1938. – С. 60].

Читач без зайвих зусиль віднайде схоже місце в романі А. Чайковського, натрапить на запозичені чи художньо оброблені, прив’язані до сюжету позасюжетні описи побуту запорожців, звичаїв, самої Січі. Описи військової науки на Запорожжі А. Чайковський знайшов у поляка Б. Папроцького (1544 – 1616), відомості про вдачу, звичаї, військову майстерність запорожців дав знаменитий «Опис України» французького інженера Гійома Боплана.

Цей «опис» давав відомості цілій Європі другої половини XVII ст. про географічне положення, історію та етнографію всього українського народу, хоча безперечна увага віддана побуту, організації та військовому рівню козацтва. Чимало відомостей давала і досі дає книга Боплана про козацький устрій, про вдачу запорозьких козаків, а також українських жінок.

Свої знання з історії козаччини А. Чайковський виклав у кількох історичних нарисах, що могли б служити своєрідними післямовами до роману «Сагайдачний». Йдеться про нариси «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Запорожжя» та «Московський цар Дмитро Самозванець. Хотинська справа» (1928). Останній нарис був результатом роботи над заключними частинами, об’єднаними спільною назвою «Гетьман».

Зізнання автора, що першу частину «Побратими» він дав на прочитання історикові М. Грушевському, було однією з підстав для літературної критики і літературознавства трактувати А. Чайковського як ревного прихильника історичної концепції М. Грушевського. Нам невідомо, що саме правив авторитетний історик в історичній повісті «Побратими», але зіставлення першого видання 1918 р. і другого – 1927 р. свідчить, що значні історичні неточності, допущені в першому виданні, виправлені в другому, а деякі хронологічні зміщення, на які мав би звернути увагу Грушевський, так і лишилися у «Побратимах».

Так у першому виданні ректором Острозької школи названо Мелетія Смотрицького, тоді як ним був Герасим Данилович Смотрицький, батько Мелетія, відомий культурний діяч другої половини XVI ст. – поет, видавець, педагог, вчений, письменник-полеміст. Цю неточність Гру-шевський не мав права недобачити як історик. Ще один факт неточності.

Бурсацький побут в Острозькій школі змальовано згідно історичних свідчень, але коли він протиставляється побуту київських бурсаків, яких ще не було і в помині, то на це треба було б історикам-рецензентам звернути увагу. Тим більше, що після невдалої спроби зідеалізувати побут Острозької школи Чайковський, вірний історичним документам, малює школярів такими ж шубушними, якими пізніше були й київські: бійки з находками, наскоки на різну торгуючу на ринку братію тощо.

Є суттєва неточність і в епізоді, коли, від’їжджаючи з Чубівки на Січ (десь близько 1595 р.), козаки співають пісню «Засвистали козаченьки», що постала в другій половині XVII ст., майже на століття пізніше. Але ми вже знайомі з методологічною концепцією автора щодо побудови історичного твору, подачі історичного матеріалу та історичних постатей, сформульованого в згаданій рецензії В. Антоновича на роман Д. Мордовця «Сагайдачный»: письменник простежує час і спосіб людського думання в конкретно-історичних побутових умовах і обставинах.