Захист національної історії в романі
Василь Яременко
Якщо Д. Мордовець у «Сагайдачному» і О. Маковей в історичній повісті «Ярошенко» змальовують гетьмана на вершині слави, то А. Чайковський поставив за мету подати всю історію Петра Конашевича, його довгий і складний шлях до слави. На цьому шляху ми вперше зустрічаємося з майбутнім гетьманом ще на шкільній лаві у передмісті Самбора, де, як вважають, народився і провів дитячі роки Петро Конашевич.
Із побутового середовища самбірської ходачкової шляхти юний Петро потрапляє в нове середовище – родове гніздо князів Острозьких і бурсу для учнів Острозької школи. Перед нами широке тло побутового, культурного, історичного життя України останніх десятиліть XVI століття – століття, про яке ми й сьогодні знаємо дуже й дуже мало.
Шлях на Запорожжя, попри його авантюрно-пригодницький характер, веде через «уходннцькі» козацькі гнізда Ониська Печеного і сотника Чуба. Це все реалії доби, як і братп Дем’ян і Северин Наливайки, як і козацький гетьман Криштоф Косинський, що «перший повстав проти панського гніту», і програна битва під Солоницею, про яку довідуються герої «Побратимів», мандруючи на Січ.
На невеликій художній площі А. Чайковський подав широкий освітній історичний матеріал, побутово-етнографічні сцени, авантюрно-розважальні і художньо-описові картини, «запрограмував» дальший розвиток і сюжету, і історичного думання (щоб не сказати: психології) Петра Конашевича.
Провідна ідея «Побратимів» – це, справді, висока ідея побратимства, освячена традицією, клятвою, звичаєм, високою духовністю, живим прикладом козацтва – цього незглибимого джерела духовності народу, що на повну силу забило уже в другій половині XVI ст. Марко Жмайло – постать історична. Після смерті Сагайдачного він став козацьким гетьманом на Запорожжі, командував козацьким військом у війні 1625 р., в битвах з поляками під Криловом і над Куруковим (Круковим) озером. Та достовірних історичних документів про Марка Жмайла письменник майже не мав.
І все ж А. Чайковський виписує цей образ так само ретельно, як і образ Сагайдачного. Шлях до гетьманства – це шлях слави, козацької доблесті, вияву майстерності полководця, безоглядної готовності віддати життя за козацьку справу, за побратима. Марко Жмайло повністю перебуває під впливом Петра Сагайдачного, хоча має неабиякий власний розум, військову винахідливість і відвагою не поступається Сагайдачному. Письменник ніби готує читача до зустрічі з окремою книгою про гетьманство Марка Жмайла.
Волею письменника ці два козацькі полководці постають перед нами разом, починаючи з дитячих літ. Дитяча дружба і прив’язаність переходять в юнацьке і козацьке побратимство, оспіване А. Чайковський, а ще до нього – М. Гоголем у «Тарасі Бульбі». Цей безсмертний твір, за свідченням письменника, збудив його дитячу уяву і душу.
Дух повісті М. Гоголя витав над творчим словом Чайковського, але, на жаль, йому бракує гоголівської сили слова, гостроти і краси вислову. Автор «Сагайдачного» менше дбає про чари слова, а більше – про динаміку сюжету і точність історичного побуту.
Побажання Франка щодо художності мови творів А. Чайковського так і лишилися не зреалізованими і, по суті, стосуються всієї прози письменника. Мовно-літературна галицька норма, очевидячки, не вдовольняла Чайковського. Він тяжів до загальноукраїнської мовної норми і позитивно прислужився цій справі, хоч би з огляду на мовну редакцію при підготовці другого видання «Побратимів» у 1927 р.
Так слово «замараний» він править на «забруднений», «бачучи» – на «побачивши», «у город» – «до міста», «на сотник другий» – «на сотню другу», «завсігди» – на «завжди», «уоружені» – на «озброєні», «независимим» – на «незалежним», «ігрались» – на «бавились», «тямити» – на «пам’ятати», «вихіснувати» – на «використати», «заєдно» – на «все», «для нікого» – на «ні для кого», «нічної виправи» – на «нічного походу» і т. д., і т. п. Напрямок і характер мовно-стилістичної роботи А. Чайковського не потребують пояснення.
Він, безперечно, знає, де шукати незмеженілі слова, що, на жаль, рідко, але час від часу зблискують справжніми перлинами. Так, знахар Онисько говорить Марусі Чепелівні («До слави»): «Як ти співаєш, то в мене в пасіці краще бджоли мед носять». Чи: «Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати». Або: «Його косо поставлені чорні очі з бідою дивились на світ з товстої пики». Про Сагайдачного: «гарячо купаний» (тобто запальний у слові). Такі блискітки фрази, слова – не поодинокі, але хотілося б їх зустрічати поспіль.
А натомість часом вривається суха констатуюча фраза адвокатської канцелярії і постає жаль за незреалізовані можливості. Тут треба визнати, що приводити мову Чайковського до витвореної свого часу галицької літературної норми чи загальноукраїнської – справа складна, а тому при підготовці до друку в одній книжці фактично трьох різних повістей, написаних у різний час, доводилось орієнтуватися на останню, найпізнішу частину, що відбиває, на нашу думку, остаточну волю автора. Можливі деякі й розбіжності. Але, очевидячки, проблема унормування мови творів А. Чайковського буде розв’язана при підготовці до друку багатотомного видання його творів, на яке він, безперечно, заслужив.
Події, описані Чайковський у «Сагайдачному», охоплюють близько 30 – 40 років [фактично – 16 років: 1590 – 1606 (А. ч. помилково датутвав поіх на Кафу 1606 р. замість 1616) – М. Ж.] і розгортаються на широкому географічному просторі: Галичина – Запорозька Січ – Київ, Крим – Чорне і Азовське моря. Панорама історичного життя народу широка і реалістична, історично-документальна.
Перед нами – життя збіднілої шляхти, з якої вийшов і сам Сагайдачний, спротив українського народу наступові католицизму і підступам єзуїтів, діяльність князя Острозького і гуртка вчених при Острозькій академії, де навчався Сагайдачний, перші народні повстання проти шляхетського засилля і феодального визиску під проводом Косинського, Наливайка, «уходництво» українських селян і міщан на вільні землі, жорстока боротьба проти татар і турків, широкі картини життя Запорозької Січі, морські походи козаків на турецькі фортеці, знаменитий похід Сагайдачного в Крим, взяття Кафи і Варни, погром Синопа і турецького узбережжя, визволення тисяч невільників.
Всі названі фрагменти історичної панорами письменник об’єднує ідеєю боротьби за українську державність і її ідеологічну опору і основу – православ’я. Спираючись на історичні документи XVII ст., А. Чайковський не міг не визнати, що в XVI – XVII ст. релігія монополізувала всі сфери суспільного життя і що на Україні національно-визвольна і соціально-визвольна війна відбувалася у формі релігійної боротьби: православ’я – уніатство – католицизм.
Тож довіримося зрілості сучасного читача, який має добрі історичні знання і зрозуміє, що письменник виводив ідеологічні обгрунтування з позиції початку XVII ст., коли йшлося про завоювання державності і зміцнення православної церкви як її ідеологічної основи. Слід звернути увагу, що ця теза слідує в руслі марксистської теорії.
Але ставлення А. Чайковського до православної церкви, її ідеалізація і абсолютизація, зумовлене, треба наголосити, не тільки існуючими концепціями П. Куліша, М. Грушевського, що мали безперечний вплив на автора, і навіть не документами, що засвідчують змагання українського народу за православ’я наприкінці XVI ст. – на початку XVII ст., а ще й обставинами сучасної авторові суспільно-політичної боротьби в Галичині 1920-х років.
Як художник-реаліст, Чайковський переконливо доводить, що релігійного фанатизму, як у католиків, православні українці ніколи не мали, а до появи Сагайдачного на Січі навіть не було церкви, не було і конфесійної (віросповідної), як і національної, нетерпимості. На Січі перебували і православні, і уніати, і католики (росіяни, українці і поляки), і навіть магометани (татари, турки), всі, кому були дорогі воля, свобода, лицарська честь, романтика і героїка боротьби проти напасників, небезпека морських походів і навіть авантюризм, породжений здобичництвом, що процвітало в усьому світі віддавна.
Сагайдачний, здається, перший зумів захопити козацтво ідеєю власної державності, загальнонародними інтересами, спрямувати розбурхану козацьку вольницю на боротьбу проти польсько-католицького засилля, використовуючи в своїх далекосяжних планах Туреччину і Московію. Піднести ідеологічну роль церкви, очевидно, входило в завдання П. Сагайдачного, але православна церква (аж до утвердження на митрополичому престолі Петра Могили) була наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. все-таки дуже слабкою, не мала державного захисту і шукала його в козацтва, переживши кілька тяжких криз.
Перша криза – 1596 р., коли була прийнята унія і православ’я фактично втратило весь вищий клір, який на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою лишив напризволяще свою православну паству і перекинувся до унії. Боротьба з уніатами і єзуїтами вимагала відновлення історичної значимості Києва і його православних святинь культурного й політичного значення.
І хоч Сагайдачний в період перебування в ролі домашнього учителя дітей київського магната Аксака не міг зустріти там Памву Беринду (його ще там у той час не було), Плетенецький Єлисей, який з 1599 р. став настоятелем Києво-Печерської лаври, і запрошений до Києва гурток вчених, педагогів, друкарів, поетів, книжників (Памво Беринда з братом і сином, Олександр Митура, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка, Гавриїл Дорофієвич та інші), багато зробили для розвитку освіти, книгодрукування і зміцнення православ’я.
Сагайдачний сприяв його діяльності; у 1620 р. військового силою запорожців добився того, що патріарх, який проїжджав через Київ, висвятив на єпископів кількох священиків, у тому числі й Мелетія Смотрицького, і хіротонував Нова Борецького на київського і галицького митрополита. Та через кілька років православ’я знову переживає кризу: в унію переходять М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький, І. Галятовський – і православна церква на Україні слабне.
Пересади А. Чайковського у визначенні ролі православ’я і провіденційних сил (провидіння, милість божа, благодать божа), з одного боку, зумовлені традицією староукраїнської літератури (згадаймо «Милість божу» І. Неруновича, «Владимира» Ф. Прокоповича, «Царство натури людської»), а з другого, – обставинами релігійної, ідеологічної боротьби між польським католицизмом і українською церквою в 1920-х роках.
Більшість історичних творів на Галичині (А. Чайковського, Ю. Опільського, Б. Лепкого та ін.) постала як реакція на історичні романи Г. Сенкевича «Потоп», «Огнем і мечем», «Пан Володийовський», що викривлено, а часом і карикатурно трактували українську історію, зокрема козацтво.
Роман Чайковського захищав національну історію, але не обійшлося, як бачить читач, і без перебільшень, хронологічних зміщень у перебігу деяких історичних процесів. Церква в ідеологічній концепції роману стоїть на першому місці, вона єдина, на думку автора, здатна встановити соціальний і міжнаціональний мир. Його нема, але завдяки зміцненню православної церкви можна досягти. Авторські сентенції віддзеркалюють 1920-і роки ще більше, ніж перші роки XVII ст.:
«Наші пани православні, не маючи в народі опору, будуть і далі приставати до ляхів, а потім потонуть усі в польськім морі. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тоді станеться з нашою церквою?…дальшим наслідком цієї распрі буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути спійлом між панами, козаками, міщанами і простим народом» (с. 262).
Віра у всеосяжну силу церкви – найвідчутніша слабкість і в позиції автора, і в образі гетьмана Сагайдачного.
«Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на інший шлях – з’єднання всіх православних у православній церкві. Коли під її крилами з’єднаємось, тоді антагонізм вирівняється…» (с. 263).
На щастя, автор не наполягає на своїй хибній концепції, – і логіка образів, і історичний матеріал диктували інші висновки. І «вирівнювання антагонізму» не тільки не відбувається, а він загострюється і посилюється. «Просвітницька» діяльність Сагайдачного у панів Аксаків практичних наслідків не дала, більш продуктивною виявилася підтримка всім кошем запорозьким культурно-освітніх зусиль Єлисея Плетенецького.
Але хоч би про кого з історичних діячів XVI – XVII ст. писав А. Чайковський, перш за все їхні заслуги, славу, наслідки зусиль він трактує як результат втручання провіденційних сил – божого Провидіння, божої Немизиди, Милості божої і т. д. Плетенецький: «До такої місії вибрало Провидіння нашу Печерську лавру». Однотипно висловлюються і Дем’ян Наливайко, і Петро Копашович-Сагайдачний.
Необхідно зробити застереження. В цілому Сагайдачний із симпатією ставиться до людей всіх національностей. Навіть серед татар він знаходить Ахмета, який виявляє почуття вдячності, взаємності. Він має друзів серед поляків і навіть по-рицарськи чинить з дочкою польського магната, що закохалася в нього. І Січ письменник змальовує як своєрідний Інтернаціонал XVII ст.
У згадуваній уже передмові до повісті «Олексій Корнієнко» А. Чайковський вказував на ту шкоду, якої може завдати «шовіністична струна» в звучанні твору, як це трапилося навіть у такого майстра, як Г. Сенкевич. І все ж у романі «До слави» (ч. 1) є сюжетна лінія, яка була розроблена, як думається, на догоду нануючій у Галичині громадській думці, що активно підтримувалася всією пропагандистською машиною як панської Польщі, так і буржуазно-націоналістичних осередків, яких там не бракувало.
Йдеться про історію сентиментально-млосного кохання Петра Конашевича «із найкращою дівчиною України» – дочкою сотника Марусею Чепелівною. До цієї історії буквально «за вуха» притягнутий «чабан-попихач» Срулько. Треба ж було Конашевичу такого недійшлого суперника? «Той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть» і, зрештою, убиває її.
І хоч, на честь автора, Петро Конашевич-Сагайдачний не переймається почуттям помсти іудеям, що рясно обсідали вже на початку XVII ст. і українські міста, і польські помістя на Україні, – ця лінія в сюжеті лишає неприємний присмак, відчувається її надуманість і штучність, вона є якоюсь мірою відступом від проголошеного принципу не зачіпати «шовіністичної струни». Читач, безперечно, виявить розуміння, що твір писався не радянським письменником і не в умовах радянської дійсності. Це єдине місце в усьому романі, що вимагає зробленого тут застереження.
Перша частина повісті «До слави» дещо розтягнута, композиційно досить-таки строката. Але в цьому є свій резон. Автор стверджує, що шлях до слави довгий, трудний, перемежований не тільки романтичними битвами, а й нудними буденними турботами, в яких викристалізовується життєва мудрість, досвід, виробляється широкий погляд на світ, на речі, гуртуються однодумці, виношуються плани. Слава – не випадковість, а цілеспрямований труд, піт, кров і талант, раціоналістичний холодний розрахунок і безоглядна готовність самопожертви в ім’я поставленої мети.
Сагайдачний у романі звеличений. Він свідомий своєї місії козацького ватажка, а тому й маємо послідовну і детальну його самохарактеристику як основний прийом зображення: «Мені припали на долю великі, широко закроєні завдання, про які світ мусить заговорити», «…Тайну відкрию, чому мені дотепер таланило. Бо я поки до чогось візьмусь, перш добре обдумаю… Тим я не подібний до попередніх наших козацьких проводирів».
Слава – його заповідь, його честь, лицарська доблесть. Її провіщають майбутньому гетьманові від дитячих літ: «З нього кошовий буде… Щира душа… Слава небесному» (с. 152); «Тебе жде велике завдання між українським народом, між козацтвом, а коли господь тобі й далі благословити буде, то в твоїй руці опиниться гетьманська булава… Бог тебе вибрав, як оноді Мойсея на проводиря народові, з якого ти вийшов…» (с. 162). Це «запрограмована» авторська ідеалізація головного героя проведена послідовно. І коли авторові чомусь здалося, що цього замало, він з’являє Сагайдачному у сні тінь Марусі, яка пророкує йому згідно волі божої:
«Твої плани по більшій часті сповняться… На Польщу ти не добувай шаблі, бо не встоїшся, і славу свою запропастиш, і козацтво пропаде. Вихіснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщі, а багато з неї видреш…» (с. 432, 435).
Такі «поетичні вольності» автора все ж не звеличують, а збіднюють образ видатного гетьмана, який справді мав державний розум, талант великого полководця, а не просто був собі сліпим знаряддям «вищих» сил.
Попри цю ідеалізацію образ Сагайдачного колоритний. Це вірний побратим, стриманий, розсудливий у всіх вчинках і діях козацький вождь, рішення його обдумані, підготовлені, а при втіленні в життя позначені непохитністю і цілеспрямованістю. Воля його залізна. Поза сумнівом, це і є ті якості, що забезпечили героїчне взяття Варни, зруйнування невільничої Кафи, сміливі морські походи на турецьке узбережжя.
Як тільки побачила світ перша книга роману «Побратими» (1918), Чайковський звертається в листі до В. Стефаника з проханням звернути увагу «видавничого світу» на його «історичну повість у п’яти томах «Сагайдачний». З листа можна зрозуміти, що А. Чайковський шукав шляхи для свого роману на Радянську Україну. Тоді на Радянську Україну твір не дійшов. У Галичині він викликав значний резонанс. За книгу «До слави» (ч. 2) у 1929 р. польський уряд притягнув А. Чайковського до судової відповідальності, інкримінуючи йому заклик до «непокори» польській владі, до «заколоту» [Історія української літератури: У з т. – К., 1970. – Т. 6 – С. 445].
Роман «Сагайдачний», сподіваємося, буде тепло сприйнятий радянським читачем. Поруч із творами К. Саковича, С. Величка, Д. Мордовця, О. Маковея, 3. Тулуб, Івана Ле роман А. Чайковського займе помітне місце в художньому осмисленні складної і неоднозначної постаті одного із найперших національних героїн України – гетьмана Сагайдачного.
М. Рильський, який у роки війни переспівував вірші К. Саковича про П. Конашевича-Сагайдачного, хай і помилково, але нашу культурну історію починав від Сагайдачного і від Петра Могили, які започаткували дорогу, що вела юнаків до «нетлінних книг рядів – утворення віків». У відомому із шкільних хрестоматій вірші поета «Моя Батьківщина» була ще одна строфа, відома далеко не всім:
Моя батьківщина – це предків ряди
Розвішапі гордо по стінах,
Це голос козацький, це поклик орди
З пісень старовиппих.
Цією строфою поет до сучасної йому дійсності прилучав і історію. В галереї портретів національних героїв один із перших – иортрет Петра Сагайдачного.