Хвиля
Дніпрова Чайка
Котилася хвиля із моря,
До берега хутко котилась,
Несла вона піну перлисту
І весело грала-співала.
Ще здаля той берег коханий
Так дивно горів перед нею
В промінні південного сонця,
Що хвиля, хлюпощучись в морі,
Все вітра молила-благала,
Щоб швидше повіяв на берег.
І ось піднялась, перегнулась,
Зібрала на гребені піну
І, повна кохання і співу,
До берега котиться жваво.
Несе йому білую піну,
Несе свою свіжую силу,
І, повна кохання, бажає
До нього мерщій притулитись.
Бажає його обійняти
З підніжжя до самого верху,
Бажає, щоб він нахилився
І всю її до дна побачив,
Бажає спитати у його,
Чого то він так зажурився,
Бажає його звеселити
Казками про дива морськії.
Добігла… в знесиллі упала…
І шепче ласкавії речі,
І камінь суворий неначе
Привітно всміхнувся до хвилі.
Набралась відваги, одбігла
І кинулась просто в обійми,
В обійми його кам’яні.
І лащилась хвиля до його,
До його вона усміхалась,
Співала, вбирала у піну,
Морськії казки говорила.
А камінь стояв, як і перше,
До хвилі одним обізвався:
За чистую білую піну
Оддячив піском та намулом.
На дзвінкую пісню кохання
Сказав: «Ну, так що ж?» – та й похнюпивсь,
А хвиля одкинулась, впала
І б’ється об дрібне каміння,
Не раз припадає з мольбою,
Щоб вислухав жалобу-сповідь.
Не слухає камінь суворий.
Минулося літо. З півночі
Налинули хуги лихії,
І хвилю, як бранку в неволі,
Мороз прикував до каміння,
І плаче, і б’ється там хвиля,
Під покривом криги холодним,
Чекає південного вітру,
Щоб кригу огидну зламати.
Повіяв південний, і хвиля
На волю ізнов поспішає,
Ізнов убирається в піну
І вільную пісню співає:
«Прощай же, мій друже холодний!
Ми, правда, нерівня з тобою:
Ти – камінь могутній, я – хвиля,
Живлюся живою водою.
До тебе подібна я стала
Лиш в міцній холодній крижині –
Прощай же! Ту кригу на спомин
Тобі покидаю я нині!»
Примітки
Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів», «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.
Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 336 – 337.