Роковини

Дніпрова Чайка

Як сиротина одинока,

Могила над Дніпром стоїть,

І прокидається щороку

Святий, що в тій могилі спить.

І хугу биструю благає,

Щоб ще чутніше загула

Та щоб унукам, де спіткає,

Од його звістку однесла.

І дзвоном загула могила,

І гук пішов по всій землі,

Унуків звістка розбудила,

І стрепенулися вони.

Могила темного забуття,

Що в кожного на серці є,

Розкрилась пред святим почуттям –

Там дід ріднесенький встає.

Все чоло думою порите,

Лице засмучене, бліде,

І очі тугою повиті,

А з вуст святеє слово йде:

«…,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

її, окраденую, збудять –

Ох, не однаково мені!..»

Чи чуєте, брати, це слово,

Що криком з серця виліта?

І хто, почувши його, знову

Ледаче руки позгорта?

Невже ж з лукавими умісті

І ми Вкраїну приспимо?

Невже старому і в могилі

Лежать покійно не дамо?

Брати рідненькі, схаменіться –

Чи можна ж теє попустить?

Орли сизенькі, стрепеніться,

Вкраїну-матір захистить!

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів» Дніпрової Чайки, «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 217 – 218.