Коломийки

Запис Ю.Федьковича

Де ж я свої співаночки подію, подію?

Та піду я в Чорногору на швару посію.

Будуть туда вівчарики з вівцями ходити,

Будуть мої співаночки в траві находити,

Будуть туда вівчарики білі вівці пасти,

Будуть мої співаночки за капелюх класти.

Ой гиця, каже, гиця, що ж то за дивниця:

Утікав я вікном з хати та від молодиці.

Утікав я вікном з хати від плаю до плаю,

А чоловік з сокирчинов: чекай-но, гільтяю!

Бій си бога, чоловіче, не вигони душу –

А як прийде косовиця, косити ти мушу!

Та знає ж тє дітьча мама, ци меш ми косити.

А я тобі що притулю, а ти меш носити!

Та був же я у Сиготі, та не пив я пива,

А як війшов в Чорногору, зробила си днина.

Зробила си мені днинка в круту гору йдучи:

Передай-ко, чічко-рибко, крашені онучі!

Передай-ко чічко-рибко, ще й з волочічками,

Бо я свої витолочив за молодичками!

Та гуляйте, ледіники, бо вже не будете,

Прийшла карта від цісаря, в жовніре підете,

А жовніре не татаре, не завдають муки,

Білий ремінь через плечі, карабін у руки.

Карабіне станіславський, ябужко тє в душу,

Сім рік сми си від тє ховав, носити не мушу.

Сім рік сми від тє ховав темними лугами,

Не міг сми си уховати перед ворогами.

Сім рік сми від тє ховав, а ще вісім буду:

Таки ж тебе, карабінку, носити не буду!

Гой заплачеш, моя мамко, заплачеш, заплачеш,

Так як мене на чісарськім конику зобачиш!

Гой заплачеш, моя мамко, дрібними сльозами,

Та як буду присягати перед образами!

Коли йдете, люде, домів, скажіть моїй мамі,

Та що моя головочка у цісарськім бармі.

Коли йдете, люде, домів, кажіть мому брату,

Най си братчик, каже, женить, най сідає в хату;

Най си братчик, каже, женить, та господарує,

А за моє здоров’ячко хлопців почистує.

Ой ковала зозулечка ще й на парканині:

Очипила ж ня си біда – кайте си по мині!

Учепила ж ня си біда, ще й хвалить си бити,

Заказує від другого горівочку пити!

Ой заржали під побоєм два коні турецькі –

Та най тя, си, каже, вяжуть кошелі старецькі!

Заспівали рано пташки в зеленій діброві,

Мені зорі зазоряли з чічков на розмові.

А у неї ж бесідочка, як мід солоденька –

Говори-ко, чічко-рибко, доки-с молоденька!

А на нашій полонинці впала тяжка зимка:

Коли зійде на Віжницю чічка-чорнобривка?..

Дай горівки, орендарю, дай горівки, Срулю,

Зійшла чічка на Віжницю, най їй почистую!..

Гой та кує зозулечка, та кує, та кує,

Штири леви ледіневі кресаня коштує,

Штири леви кресанина, а два леви бинда –

Гадала сми тя любити, другі нешті кривда.

Не змовєй си, мій миленький, ти з другов на мене,

Коли ж тобі она в душі, люби їй про мене!…

Була ж біда на Віжниці та в Кути си ввезла,

Та мав же я штири любці, але одна змерзла.

Одна, каже, брате, змерзла, друга утонула,

Третя пішла в Волощину, на дідька ж би була!

Одна пішла в Волощину, друга в Молдовицу,

А треті си натягають ворони в гудзицу…

Та душко мя солоденька, що ж си за тє бою,

Аби тобі ж не дали в горівці отрою;

Аби тобі ж не дали, та не напоїли,

Та щоби нас, чічко-рибко, двох не роздвоїли!

Била ж мене моя неня з ночі по вечері,

Аби я си не дивила в очі паничеві.

Та хоть мене, нене, клини, та хоть мене убий –

А я собі суди-туди: – Паничу мій любий!..

Або ж мене, любку, люби, або ж мене лиши,

Або ж мої чорні очі на папері пиши!

Писав би я на папері, паперу не маю,

Пішов би я купувати, дороги не знаю.

Як гуляю, так гуляю, нічо я не знаю,

На мене си бучки тешуть з зеленого гаю;

Та най же си они тешуть, я їх си не бою,

А любити не покину фіявочку свою!

Мене пани катували, мене пани били,

А мені си з того лиха кучері повили.

Повили си кучерики як на бараночку,

А ще ж мені молодиці дають доганочку.

Молодиці доганочку, дівчата догану –

Абих сім рік не женив си, не озму погану!

Ой на ставу, на ставочку качечка ночує,

Не будім си, рибко, свої, душя ми віщує;

Не будім си, рибко, свої, не поберемо си –

Тілько серну охолоди, що кохаємо си!

Ой содома, моя мати, содома, содома:

Коби-с мене оженила, я бих сидів дома.

Коби-с мене оженила, я би постаткував,

Попід чужі перелази нічку не ночував,

Попід чужі перелази, попід чужі стіни…

Мало ж мене сеї ночі катюги не з’їли!..

А на нашій полонинці густа смеречина:

Чи ж ще тебе, ледінику, біда не навчила?!.

Урубайте садам верхи, най сонечко сходить,

Та най буде мені видко, куда любка ходить.

Ой та верхи урубати, гіля утесати,

Аби видко до милої, та й до єї хати.

Урубали садам верхи – другі наступили,

Відобрали файну любку, жалю наробили!

А я собі заспіваю та ще й потропочу:

Ти гадаєш, що тє люблю, а я лиш си дрочу.

Ой пара нас, товаришу, та пара, та пара:

А хоть тобі, а хоть мені від дівчини фара!

А хоть тобі, а хоть мені, я того не вчиню,

Ой не ходи, де я хожу, любити дівчину!

Ой не ходи, де я хожу, та не роби злости,

Бо як зійду з полонинки, пітру в тобі кости!

Ой чи пітреш, чи не пітреш, а ж те си не бою:

Як тє бучком замалюю, не треба й отрою!

Гой Дунаю, ти Дунаю, тиха вода в тобі,

Сідай, душко, коло мене, поговорим собі.

Сідай, душко, коло мене, говори до мене,

Най пізнаю по бесіді, ци любиш ти мене?

Та як стала говорити, словами мастити,

Аж мусів я з коня встати, горівки купити.

Горівочка оковита, по чотири дутці:

Нікому ж їй не купую, як лиш своїй любці!..

Ой ковала зозулечка та ковала-вила,

Я, богацька дівчинонька, коралі згубила.

Та коби то коралики, а то й сороківці:

Вишивана сорочечка на богацькій дівці.

Вишивана сорочечка всякими шовками:

Не беріть ня, хлопці, в данец, не мастіть руками!

Ой гуляли ледіники аж корчма дудніла,

А богацька дівчиночка під корчмов стрипіла.

Ой сусіде, сусідочку, будь на мене ласкав:

Не бий мої каченята, та як підуть на став.

Мої ж тобі каченята не нароблять шкоди:

Напасуть си та й нап’ють си, підуть до господи.

Усі річки до Марічки, лиш Черемуш тиха,

Усі жінки як затички, моя ковалиха.

Та хоть она ковалиха, а снага циганська:

Але ж я ї, каже, любю, бо вна господарська.

Повій, каже, буйний вітре, на мене, на мене:

А у тої Артимючки сини як вірмене!

Що Михайло, каже, красний, Федір не поганий,

А Василько молоденький як намалюваний!

Де ж ти, каже Артимючко, тото зіля брала,

Що ти, каже, своїх синів як намалювала?

Ой брала ж я тото зіля у турецькій земли:

Змалювала своїх синів під райскими дверми.

Виряжала мати сина та на Салагори,

Зачесала кучерики понад чорні брови;

Виряжала мати сина та на косовицю,

Зачесала кучерики понад потилицю.

Два дубочки, два дубочки, оба росохаті:

Два нас братя, два нас братя, оба нежонаті.

Два нас братя, два нас братя, оба молодії:

Пропиваєм щонеділі по два золотії.

Як не озму, пане брате, в сусіда дівчину,

Запалю му сіно, хату, піду в Волощину.

Пали сіно, пали хату, пали й обороги,

А як їдеш до дівчини, не питай дороги.

Ой пішов я, брє, до раю, та й там зазераю,

Святий Петро з макогоном: – Чого тут, бугаю?!

Нащо ж мені женитися, на що ж мені долі,

Коли в мене у Чернівцях карабін на столі?

Ой карабін на столику, а шабля на клинку,

Сказав мені старший жовнір: – Шкода ж тебе, синку!

Ой ци шкода, ци не шкода, коли уже взятий,

Ще й срібними ножичками кучерики втяті!..

Ми би панів не слухали, ними не питали,

Коби наші білі ручки назад не в’язали.

А в Чернівцях землі нема, лиш самі підлоги:

Валяються кучерики німцям попід ноги.

А в Чернівцях землі нема, мости усажені,

Туда ішли в кучериках, відти острижені!

Перейшов я Довге поле та не пив горівки:

Не видів, пане брате, хорошеї дівки.

А прийшов я в Путилову та напив ся пива:

Ци велика, ци маленька, а все чорнобрива!..

І ти гуцул, і я гуцул, оба сми гуцули,

А нас мама породила, що дєдя не чули;

А нас мама породила, що дєдя не знали,

Та й дала нам стан хороший, ще й гуцулську славу!

Та дай, боже, здоров’ячко, та дай, боже, віку,

Насамперед любасові, відтак чоловіку!

Та по чому четвертина, та по тому й кварта,

Я спав любці та й на ручці – на порозі варта.

Та що мені ізробили, що нє сокотили?

Я спав любці та й на ручці до білої днини!

Ой піду я у Ферескул – Ферескул студений,

А піду я в Довге поле – там явір зелений.

А тот явір зелененький калину колише –

Сидить цісар на стільчику, вібранчики пише.

Ой цісарю, цісарику, нащо нас вербуєш,

Магазини погоріли – чим нас погодуєш?

Ой буду ж вас годувати вівсянов половов,

А буду вас виряжати цісарев дорогов.

Що ж бо тота половая гіркая-гіркая,

А цісарськая дорожечка тяжкая-тяжкая!

Ой сонечко заходило, а зірничка зійшла,

А пречиста з неділечков до церкови прийшла.

Ой прийшла вна до церкови, церков отворила,

Ще й вибила три поклони, Христу си вклонила.

Сидить Христос на престолі, ангели краями,

Не хотіли пробувати, грішні душі, з нами,

Не хотіли пробувати, бо ми си розпили,

Були воли в Путилові – тепер ні хвостини,

Були воли в Путилові, були вівці, коні,

А тепер нас короставці з халашів прогоне.

Та чекайте, пархолупи, ви катюжі віри,

Най наострим довгі ножі, станемо на міру!

Най наострим довгі ножі з крицєної стали,

Будемо вас скобитати під ребра помалу!..

Ой душко ма солоденька, чорні очи маєш,

Та й без ножа, без тереля серце моє краєш!..

Примітки

Під рубрикою «Дрібні співанки» в рукописному збірникові (арк. 94 зв. – 99) є багато коломийок, поділених Ю. Федьковичем тематично на 39 груп (співанок). Майже всі ці коломийки надруковані у збірнику «Юрій Федькович. Статті та матеріали» (Чернівці, 1959, стор. 244-248).

Письменник дуже часто звертався до коломийок, зокрема жовнярських. Так, у 1862 р. він друкує вірш «Гуцулка» і «Гуцулки», в яких використано не тільки мотиви, а й цілі звороти з коломийки «Єк гуляю, так гуляю, нічо я не знаю…» (т. І, стор. 117 – 118). Значну частину текстів любовних коломийок використано автором у його першому драматичному творі «играшці в одній дії, з музиками, танцями, співанками» – «Так вам треба!» (1865). П’єса закінчується танцем «Буковинська гуцулка», під час якого «приспівує собі де-хто: часом парубок, часом дівка, часом жінка, але так, щоб співанка в танці не вгавала» (зазначається в ремарці – т. III, ч. ІА, стор. 27).

Під час цього танцю легінь і дівка, в уста яких вкладає драматург співанки, виконують і інших коломийок, котрих немає в рукописному збірнику, але є в іншому рукописі, що зберігається у Львівській науковій бібліотеці (відділ рукописів, НД – 83, п. 10).

Ой гуцул ся легко вбує, легко му ходити,

Та й молоду гуцулочку в таночку водити.

У Віжниці на крамниці на високім замку

Куплю собі крисанину за пять левів банку,

За пять левів крисанину, мальовані квіти.

Дівка:

Іде любчик через село, як золото світить.

Тото в мене коханнячко, тото в мене душка;

Та що в него, каже, бляшка, коло капелюшка;

Тото в мене коханнячко, тото в мене воля;

Каже: бляшка в капелюшка – квіти доокола.

(т. III. ч. ІА, стор. 27).

Дівка:

Любив мене любчик дуже, тай покинув уже;

А ще чую через люде – що любити буде.

Дівка:

Ой дуду, каже, дуду, бідувати буду:

Пробила я білу ніжку, на сухоньку груду.

Та коли б то на ту груду, а то на тернину,

Та коли б то в темну нічку, а то в білу днину!

(т. III, ч. ІА, стор. 28-29).

У рукописному варіанті комедії «Так вам треба!» (відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, ф. 58, од. зб. 82) зустрічаємо ще й такі коломийки:

Як не озьму, пане-брате, в сусіда дівчину,

Запалю му сіно й хату, піду в Волощину.

- Спали сіно, спали сіно, спали й обороги,

А як ідеш до дівчини, не питай дороги.

Мене пани катували, мене пани били

А на мені з того лиха кучері повились.

Повилися кучерики, як на бараночку.

А що мені молодиці дають доганочку.

Молодиці доганочку, дівчата догану,

Абих сім рік не женився, не озьму погану.

Ой на горі, ой на горі зілячко зелене,

Нагнівався мій миленький на мене, на мене,

Не гнівайся соколику, гой та й не до речі,

А у мене на маселці качечка є в печі.

Мені мати ворожила воском у коморі:

Не кохайся, моя доню, бо кохання – горе.

Мені мати ворожила воском серед хати –

Не кохайся, моя доню, лиш хіба з вусатим.

Так само щедро використано ці коломийки і у п’єсі «Сватаня на гостинци». У пісні Андрія з кінця другої дії використано мотив (і деякі текстові запозичення) з співанки про переслідування «любчика» чоловіком жінки, до якої той учащав (т. III, ч. ІБ, стар. 243). В додатку до цієї п’єси – «Приспівок до танця» – наводиться багато коломийок з рукописного збірника (як і в попередній п’єсі – переважно любовних, деякі з них повторюються в обох п’єсах дослівно). Як і в п’єсі «Так вам треба!» тут є кілька співанок, котрих немає в рукописному збірнику:

І я гуцул, і ти гуцул, оба сми гуцули,

Бо нас мама породили, що тато не чули!

Бо нас мама породила на гуцулскій земли,

Змалювала своїх синків під райскими дверьми!

Та пугала смутча пуга на поповій хаті…

А вадь мені молодому прийшло умерати?!.,

(т. III, ч. ІБ, стор. 263).

Як я ходив до дівчини беленькойов днинков –

А в’на ж мене годувала з бараболь луспинков!..

Як я ходив до дівчини темними ночами –

А в’на мене годувала масними книшями!..

Давав любці сороковец – а в’на не хотіла, –

А в’на моїм сороківцем лиш забринькотіла!..

А як прийшов у два роки: що дієш, небого? –

А в’на ж мене за шустака цулувала в ноги!..

(т. III, ч. ІБ, стор. 264).

Народний характер цих коломийок не викликав ні у кого з дослідників жодних сумнівів (див.: Передне слово до третього тому «Писань Осипа Юрія Федьковича» (т. III, ч. ІБ, стор. Х-ХІІ).

Подається за виданням: Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича. – К.: Музична Україна, 1968 р., с. 159 – 165.