Антін Кобилянський
про походженния Федьковича

А. Кобилянський списав на просьбу Т. Реваковича деякі свої замітки про Федьковича чесько-латинським правописом, відмінним від того, якого сам уживав у 1860-х роках. Тому що деяких знаків, що їх уживав А. К., навіть нема у друкарнях, переписуємо спомини його звичайними буквами. – О. М.

Иосиф Гординьский (Федькович)

Патріотична ревність чесного пана Реваковича Титуса, совітника судового у Львові, побудила мене сконстатувати от що (наступає):

«Федькович» був істинно родовитим сином Гординьского, директора табулярного уряду в Чернівцех.

Хто знав старого Гординьского. хто го видів, хто з ним говорив, бував, або був у него хотьби лиш раз один – так як я або і інші, н. пр. проф. Стоцкий в Чернівцех, а зрештов і его кревні – того імени. Гординьскі, жиючі ще нині в Чернівцех і дальше – а котрий то факт я ствердив также і публично на недойшлім тамка вічу в вечер 27 новембра 1901 – хто, як ще скажу, видів старого Гординьского, тому ані через ум не могла перейти гадка, не могла ані навинути ся жадна інша мисль, лиш одна:

Що то за вірний образ свого вітця є тот Йосиф Гординьский, – тот – «Федькович!» То «викапаний» – отец! –

Ба наветь. лебой чи не буває то дуже а дуже зрідка, аби так дуже були до себе подібні отец із сином!

Таже то – якби той один із них не був був старший і будовов тіла ширший і чорнобривий, чорноволосий, а тот знов молодший не був більше бльондин. то був би чоловік в не малій колізиї, сказати, котрий з них Йосиф, а котрий єго отец? Гей тота жертовна приспівка каже: «Микито, чи ти то? – не я то. мій тато!» – Весела річ!

Але подібність – можна би сказати: рівність образа обоїх особистостей іде так далеко, що наветь голос мали майже той самий, тай тоті самі уста – любіжно розширені і повні, видатні, – тот сам взрок, тоті очи, тот сам вираз мелянхолійний, – лише що у Йосифа дивили сє тоті очи більше гей би крузь мраку, на сьвіт сє проборююче, – а у вітця мали они більше практичного змислу в собі – були більше земско огнисті. А очей тих повічки также лиш мало відружнювали сє від себе. У обох були трохи набресклі, лише що у сина (Йосифа) береги повічків більше бляклі. анемічні були, а у вітця більше червоні, гей би від нічного диму, від куреня при картах або і при вині для забитя «червака»…

У обох же ж бо але: у сина і вітця був один вираз, що аж в очи впадав, а то був той: образ незвичайне видатний болю умислового, а то так що у сина перемагала фантастичність, неясність чувства – etc., що также відбивало сє і на цілій фізіономії і у всіх мінах і рухах, – а у старого то була більше сконцентрована смута, ховаюча сє перед сьвітом, але переважно зраджуюча жаль ізза сина – ізза того, що син єго Йосиф так якось гей би по чужому заходив сє із вітцем, не зносив сє із ним так, не сходив сє так. як би то вітцеви було мило. – Віразно ж бо він був і віявив міні річ тоту, той отец бідний, а то наветь майже сими словами – той біль свій ізза річи о-сеї. Тай стиснув же він плечима бідацтво і зітхнув, крадки майже, гей би закривав якусь журу тяжку, якусь і єму самому наветь невіяснену причину нещастя!

Не удало ж бо міні се тогди ізглубити тої тайної причини, із котров але син Гординьского, Йосиф, ніби мав се був звірити Горбалеви, котрого то я мимо єго (Горбалевого) опору зазнайомив з Йосифом, а до котрого яко до менше серіозного, а більше на утїпностех і жертах. опираючого се – Йосиф відразу мав більшу відвагу звірити се з тайнов єго походженя ніби «неправого ложа»!

Звичейне геній – !

Вжеж то преця така гадка від давних давен іде ни сьвіті, що діти «любви» так званої, то звикле генії (!), а тоті що гей би із ремесла супружного – то самі осли! – Ну, а де ж би то поета мав бути – ослом! – Нї, він му сит бути «неправого» ложа!..

Але Горбаль таємничо лиш пробомкував щось о тім. А то було уроїнє бідного-хорого умом поети, котрого мелянхолію переломити, котрого з памороки умислової вікурувати міні сє не удало – мимо всіх забігів моїх і психічних і гігієнічних (ще наветь раз на весні 1887).

Львів, 11. II 1902.

Др. мед. Антін Кобиляньский.

Примітки

директора – Ад. Гординський не був директором, лише офіціалом. – О. М.

проф. Стоцкий – проф. Стоцкий не міг знати А. Г-го, котрий 1876 р. уже не жив. – О. М.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 355 – 357.