Епілог

Борис Грінченко

Троє суддів, прокурор і судовий секретарь посідали за довгий стіл, покритий червоним сукном. Ліворуч од їх, на двох мняких канапах, сиділи присяжні. Просто суддів трохи далі посіла публіка, кільки панночок і паній, двоє-троє паничів, якийсь пан з газети, кільки міщан… Праворуч стояло зроблене з дерева щось підхоже до клітки з двома загородками; в одній було ще порожньо, а в другій, зіпершись на пульт, сидів оборонець од суду.

Звелено ввести обвиновачених.

Перший увійшов високий кремезний чоловік у сірій рештанській куцині, з чорною, в тюрмі зрослою, бородою. Увійшов і став рівно, випроставшись, як салдат на муштрі. Силкувався триматися непорушно, але його очі турботно перебігали від суддів до присяжних і знову до суддів.

За їм увійшла дівчина. Насунута наперед біла хустка ледві давала бачити худе змучене обличчя; її очі дивилися додолу, і довгі вії виразно лягали на білих як біль щоках. Нервово закривала свої схудлі груди гидкою сірою рештанською свитою.

Питають їх про їм’я. Його звуть Роман Сиваш, її – вона каже: Левантина, суддя виправляє: Валентина – Тополівна.

Вибрано присяжних: двоє мужиків, чотирі міські крамарі, а то якісь панки-урядовці. Секретарь читає про обвиновачених – чим вони винні.

Розказується усе поряду, як Романа Сиваша піймано на підпалі, як сам він признався в злочинстві та ще й у тому, що крав коні. Мають судити його за підпал і за коні.

Валентина Тополівна допомагала йому. Це було видко ось із чого. Вона мусила бути в городі, у хазяїна в наймах, а опинилася в Диблях на пожежі. Там її так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна, і з місяць була після того хвора. Досліджуючи справи Сивашевої, слідчий натрапив на цю подію і вияснив, що Тополівна була коханкою Сивашеві, що її бачено раз-у-раз із ним, що вона жила в Струків, була зла на їх, бо вони не віддали їй усіх зароблених грошей; знаючи все в дворі у їх, могла провести туди Сиваша на підпал. Дійшовши до цього висновку, слідчий звелів забрати Тополівну до тюрми, скоро вона одужала, і оце тепер мають її судити.

Левантина Тополівна каже ледві чутним голосом, що вона не винна.

Приводють свідків. Серед їх нема ні одного, хто міг би сказати щось доброго про Романа або про Левантину. Слідчий дбає про те, щоб обвиновачено, а не про те, щоб виявлено невинність тих, кого він посилає на суд.

Перший свідок – Денис Сиваш. Суд каже, що він може не свідчити, бо він брат обвиноваченому, але Денис сам того хоче. Він починає розказувати про брата, як той нічого не робив, обкрадав усіх і нарешті підпалив. Оповідає всю подію з пожежею, але каже, що Романа ніхто при йому не мордував, що сам він признався в своїх злочинствах. За їм ідуть инші свідки, селяне з Диблів, і всі вони кажуть те, що й Денис. Про Левантину всі говорять, що вона справді була коханкою Романові, мала від його дитину, пішла слідком за їм у город і вернулася на село тієї ж ночі, що й Роман.

Після селян – городяне. Це найсамперед Квасюк. Він каже, що не один раз бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив, як вони вдвох по городу ходили, а за ніч перед пожежею Левантина втекла від його не знати з чого. Квасючка свідчить, що Левантина була дівчина негарна, гуляща, лінива; що як вона покинула їх, то чимало дечого в хазяйстві не стало.

– Бога бійтесь, хазяйко… – починає щось Левантина, але найстарший суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свідків тільки через його. Левантина не розуміє, змовкає і вже більше не питає нічого, а тим часом свідчить той хазяїн, де Роман на кватирі був, що бачив Левантину в Романа вранці – либонь, вона в його й ночувала.

Якийсь присяжний питається в Левантини – чого вона опинилася тієї ночі в Диблях? Вона каже, що хотіла перестерегти про пожежу. – По чому ж вона про це знала? – Довідалась од Романа. – А чого вона була в Романа? – Вона червоніє й мовчить. Присяжні й судді певні, що вона все бреше.

Починає говорити прокурор. Йому легко обвиновачувати Романа Сиваша, бо видко його провини. Але як на його думку, то й Левантина не може бути невинною. Зопсована лінива дівчина покидає одних хазяїв, покидає других, охоча до того, щоб і чуже заняти, вона знаходить собі такого ж коханця, як і сама, іде за ним слідком у город і хоч живе окремо, але раз-у-раз із ним бачиться, а нарешті й допомага йому в страшній злочинській події – запалити село, щоб покрасти коні. Що ж до її певнення, мовбито вона прибігла на село перестерегти про пожежу, то, знаючи все инше, ми можемо тільки дивуватися тій безсоромності, яка дозволяє їй так нахабно перекручувати правду. Видко цілковито зопсовану душу, і не можно таку небезпечну громадянству людину лишити на волі, щоб вона могла й далі шкодити людям. Не можно віддавати наш безпорадний убогий народ на хижацтво цим ворогам людського добробуту. Палії й коноводи – це найбільші вороги нашому мужикові, і кому дороге його щастя, кому дорога мужицька крівава праця, той мусить обвиноватити не самого Романа, а й Левантину, бо скільки з погляду вона невинна й гарна, стільки вона злочинниця в душі. Через те він сподівається, що присяжні не дадуть ніякої пільги їм обом. Він говорить гарно, мальовничо, з запалом і сідає вдоволений з себе, рахуючи сам собі, що коли присяжні послухаються його, то Сиваш піде на каторгу, а Левантина на заслання в Сібір.

Встає оборонець. Він сам (думкою) замалим не цілком згоджувався з прокурором щодо провин обох обвиновачених, але має обороняти їх і говорити проти прокурора, то й говорить, силкуючися скористуватися з усього, з чого можно, щоб якось виправити тих, кого боронить.

Присяжні йдуть у свою світлицю, суд у свою, публика з половини виходить… виходить і оборонець… Виходють присяжні, суд, з половини й публіка. Роман та Левантина зостаються там, де й були, і коло їх два салдати з шаблями.

Левантина сідає знеможена. Вона нічого не зрозуміла з усієї цієї судової справи, розуміла тільки, що її хочуть покарати. Але вона сиділа у тюрмі, і там уже їй розказано що значить, коли присяжні візьмуть папер і підуть у свою хату.

Вона має ждати присуду.

Вона його дожидала вже п’ять місяців у тюрмі. П’ять довгих страшних місяців.

Тяжко відбувати кару навіть за зроблену провину. Ще тяжче відбувати її невинному. А надто тяжко, а страшно як загин душі – відбувати її від людей за те, що схотів допомогти людям.

Левантина відбувала її за це.

Вона все життя відбувала кару.

Малою – як була попихачем-байстрючкою, ображуваною й кривдженою.

Дорослою сиротою, – тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бійки, лайки і того, що гірше за все це.

Коханкою, – віддавши все тому, хто занапастив її.

А нарешті тепер, – схотівши оборонити людей від ворожого заходу.

Це був кінець і вінець її земних пригод, найвища болюча нота в тужливій пісні її змученого життя.

Найвища і остання…

Гостро вдарив дзвоник.

Сповнилась світлиця людьми.

Ввійшли присяжні.

Вони обвиноватили Романа, а Левантину… Вони були добрі: всі, опріче одного, були певні. що вона винна, не може не бути винна, але пожаліли її, помилували…

Але що їй з того?

Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештанську одежу, і скоро дійшла до свого місця, що на йому промучилась, убиваючи своє тіло й душу п’ять місяців, упала і не могла встати. Занедужала тяжко і вже не звелась на ноги ніколи. Зінько, приїхавши по неї з села, не побачив навіть її могилки.

Умерла серед похмурих огидних стін з гратами.

Ні один соняшний промінь не осяяв їй обличчя в час смертний.

Ні одна рідна щира рука не стиснула їй руки.

Над нею схилились тільки попсовані неволею й гріхом обличчя.

Це були обличчя таких безщасних, як і вона… хоч і не таких прекрасних і чистих душею.

Тихо і тяжко, і сумно без міри затихала й затихла пісня покривдженого людського життя.

Без сонця затихла, і те, що творило ту пісню, сховалося в землі під невеличкою могилкою на острожному кладовищі.

Без сонця вмерла дівчина, і тільки її могилку цілує сонце. Воно світить ясно і добрим, і злим: світить і на її могилку, і Романові в далекому Сібіру, і тим, що відбувають кару за його мордування, і тим, кого судють, і тим, хто судить. Сяє однаково і над хатами, і над городянськими будинками – скрізь, де люде зробили собі з широкого й ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити – там, де щедра рука могучої природи розлила багатство життя і способів до життя і де люде силкуються всіма можливими заходами завдати один одному якомога більше мук, неволі й кривди.

Примітки

Ліворуч од їх, на двох мняких канапах, сиділи присяжні. – суд присяжних у Російській імперії було запроваджено судовою реформою 1864 р. (перший відбувся 1866 р.), на всій території держави був прийнятий лише наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст.; суд присяжних залучали до розгляду обвинувачень у важких злочинах, що передбачали тюремне ув’язнення на термін понад 1 рік і 4 місяці, його завданням було визначення наявності факту злочину, винуватості підсудного, підстав для полегшення покарання;

[…] зіпершись на пульт, сидів оборонець од суду […] – пульт – тут у значенні підставки для паперів, зазвичай на високій ніжці або столику;

[…] увійшов високий кремезний чоловік у сірій рештанській куцині […] – куцина – короткий верхній одяг, різновид свити зі складками («вусами») і низьким коміром;

Говорить довго найстарший суддя. – останнє слово голови («председателя») суду небезпідставно вважалося «ахілесовою п’ятою» судового процесу з присяжними засідателями. Задумане як безпристрасне підбиття підсумків з паритетним урахуванням аргументів сторони звинувачення і захисту, насправді воно часто виявляло особисті інтенції і маніпулятивні стратегії голови (зверхнє ставлення, тиск на свідків, присяжних тощо). Як наслідок, присяжні приймали рішення під ураженням не останнього слова підсудного, але грізного і часто звинувачувального resume голови. Одним із пояснень такої упередженості є те, що головою суду обиралася переважно особа зі складу прокурорського нагляду і майже ніколи з професійних захисників (М. Эльяшев. Процесс с присяжными заседателями по судебным уставам и в действительности // Юридический вестник. – 1892. – Т. 12. – Кн. 1 (Сент.). – С. 125–133). Саме таку звинувачувальну риторичну модель бачимо в повісті у заключному слові голови суду, який відкидає можливі пом’якшувальні обставини справи Романа й Левантини;

Малою – як була попихачем-байстрючкою […] – попихач – тут у значенні людини, до якої всі ставляться зверхньо, котрою розпоряджаються.