«Серед темної ночі»: історія тексту

Єсипенко Д.

Уперше повість опубліковано у трьох числах журналу «Киевская старина» за 1901 р. (травневому, червневому та подвійному липнево-серпневому: Б. Грінченко. Серед темної ночі. Повість. Частина перша // КС. – Т. 73, Кн. 2. – С. 227–281; Частина друга // КС. – Т. 73, Кн. 3 – С. 383–449; Частина третя // КС. – Т. 73, Кн. 4. – С. 103–168.).

Автограф твору зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України (Ф. І. – Спр. 31404). Первісний варіант «Серед темної ночі» Грінченко створив за один місяць (кінець вересня – кінець жовтня 1900 р.), на початку 1901 р. він надіслав рукопис до «Киевской старины». Повість сподобалася головному редакторові журналу Володимирові Науменкові. Він гарантував її публікацію, але порадив письменникові внести до тексту низку змін. Бажані модифікації стосувалися як незначних стилістичних та граматичних деталей, так і реплік персонажів, окремих значніших за обсягом фрагментів тексту. Редактор уважно проаналізував зміст твору, акцентуючи увагу на деталі. Грінченко звернув увагу на побажання Науменка і врахував деякі з них. Тому є підстави говорити, що участь останнього в удосконаленні тексту була справді важливим епізодом у історії створення «Серед темної ночі». Така співпраця засвідчила, з одного боку, перейнятість редактора «Киевской старины» долею та остаточним виглядом публікованого твору, а з іншого – його підпорядкованість авторській волі.

У автографі повісті зафіксовано численні «сліди» власне авторського опрацювання тексту, зокрема, переформатування структури, зміни найменування частин, а також імен героїв. Чимало інформації надають нотатки Грінченка на берегах, які засвідчують його велику увагу до вмотивованості поведінки персонажів, стилістичних, хронологічних та географічних деталей оповіді. Здійснені фактичні уточнення та стилістичні зміни сприяли підвищенню художньої вартості твору. А деякі граматичні та смислові недоречності письменник виправив під час підготовки наступного видання повісті.

Уперше окремою відбиткою «Серед темної ночі» вийшла у друкарні Миколи Корчака-Новицького 1901 р. Уміщений в ній текст повісті ідентичний журнальному варіанту. Друге видання повісті готувалося наприкінці 1909 – на початку 1910 рр., коли Грінченко перебував на лікуванні в Оспедалетті (Італія). У вересні 1909 р. письменник залучив до Сергія Єфремова републікації як свою довірену особу. Вони обидва брали участь у перемовинах про видання твору у друкарні Першої київської друкарської спілки. Стан здоров’я не дозволяв письменникові завершити перегляд коректури повісті, тож Єфремов перебрав на себе цей обов’язок. Утім останнє слово у внесенні змін (зокрема, у переведенні тексту з «ярижки» на український фонетичний правопис) залишалося за автором твору. Друге видання повісті «Серед темної ночі» побачило світ на початку березня 1910 р. Безпосередня участь Грінченка у підготовці, вирішальність його волі не лише у змінах тексту, але й у визначенні зовнішнього вигляду книжки є безсумнівними. Це видання повісті стало останнім прижиттєвим (письменник помер 23 квітня 1910 р.).

Зміни тексту повісті у виданні «Серед темної ночі» 1910 р. порівняно з попереднім (1901 р.) є систематичними та значними за обсягом. Під час підготовки републікації повісті Грінченко – свідомо чи несвідомо – вніс деякі правки з урахуванням висловлених раніше порад редактора «Киевской старины». Йдеться насамперед про численні переробки мови Романа Сивашенка, а також інших міських персонажів повісті. Впливом побажань Науменка можна пояснити також рішення автора суттєво скоротити оповідь про товариства коноводів, а також значення коня та вола у сільському господарстві. Порівняння текстів видань «Серед темної ночі» 1901 та 1910 рр. виявляє також чимало інших коректив. Хоча обставини (прогресуюча хвороба) не сприяли неквапливому та ретельному авторському опрацюванню тексту повісті у 1910 р., підготовка другого видання характеризувалася внесенням значної кількості змін. Грінченко не тільки увиразнив мовну характеристику персонажів, але й удосконалив інші фрагменти тексту з метою достовірнішого зображення. Є всі підстави вважати текст «Серед темної ночі» у виданні 1910 р. таким, що найповніше відображає останню творчу волю автора.

Протягом короткого часу після смерті Грінченка з’явилася велика кількість републікацій його художніх текстів. Третє видання «Серед темної ночі» випустила Перша київська друкарська спілка 1914 р. Текст у ньому було подано за попереднім виданням (1910 р.), однак непослідовно. Під час підготовки до публікації твору Марія Грінченко активно використовувала також першу едицію (1901 р.). Окрім того, упорядниця вносила нові зміни. Її редагування «Серед темної ночі» (хай і здійснене з найкращими намірами) порушувало авторську волю, реалізовану у тексті останнього прижиттєвого видання.

Четвертим та п’ятим виданням повість з’явилася у друкарні Київського Губернського правління відповідно 1917 р. та 1918 р. Тексти повісті у цих едиціях майже не відрізнялися від варіантів попередніх видань.

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. едиційна доля повісті складалася в цілому сприятливо (твір витримав відразу п’ять видань) У 1928 р. «Серед темної ночі» було вміщено у п’ятому томі зібрання творів Грінченка, яке виходило синхронно у видавництвах «Рух» та «Книгоспілка» (в останньому – двома накладами). Наступного року твір було републіковано Українською видавничою спілкою в Канаді, а 1930 р. його учергове випустила «Книгоспілка». Текст повісті у цих виданнях було передано в цілому адекватно, без суттєвих редакторських втручань (хоч і не без окремих недоглядів).

Наступне видання «Серед темної ночі» з’явилося після понад тридцятирічної перерви. Це було російськомовне «В темную ночь. Под тихими вербами: Повести», що вийшло у Москві 1961 р. Слід відзначити не завжди коректне опрацювання перекладачем, Костянтином Трофімовим, оригінального тексту повісті (поданого за виданням 1930 р.). Двома роками пізніше вже українською «Серед темної ночі» було надруковано у другому томі зібрання творів Грінченка видавництва Академії наук УРСР. Упорядники, Іван Пільгук та Василь Яременко, подали текст «Серед темної ночі» за виданнями «Книгоспілки» 1928 р.

Черговим пунктом едиційної історії повісті стала її публікація 1970 р. у видавництві «Молодь», що відтворювала текст за двотомником 1963 р. Як у цій, так і в наступній книзі – «Борис Грінченко. Вибрані твори» (видавництво «Дніпро», 1987 р.) – не було виправлено недогляди, наявні у попередніх виданнях «Серед темної ночі». Так само вони залишилися і текстах повісті у двох друкованих варіантах 1991 р.: видавництва «Радянська школа» та «Наукова думка».

У черговому виданні текстів письменника «Наукової думки» (2002 р.) було використано той самий варіант твору, що й для попередньої книги цього видавництва. Взорувалися на книжку 1991 р. і упорядники першого тому зібрання «Борис Грінченко. Вибрані твори: У 2 томах» видавництва «Інтелект-Арт» (2008 р., серія «Класики української літератури»), натомість укладачі книжки «Борис Грінченко. Твори» видавництва «Прес-експрес» (2012 р., серія «Литературная гордость Луганщины») обрали орієнтиром видання «Радянської школи» (1991 р.).

Таким чином, неавторські зміни тексту «Серед темної ночі», що з’явилися у виданнях у 1910-ті рр., протягом понад століття продовжують перемандровувати з едиції в едицію.

Варіанти тексту

Автограф

Опрацювання Грінченком тексту повісті помітне у змінах назв та нумерації її структурних частин. За попереднім авторським задумом перша частина твору називалася «Чужа людина» (в остаточному варіанті – «Чужениця»), кожен розділ мав назву, третя частина (під титулом «Сільський клопіт») починалася після IV розділу другої частини, а четверта частина називалася «Левантина» і починалася там, де й одноіменна третя частина у остаточному варіанті тексту [СТН ІР НБУВ. – Арк. 4, 105, 138.].

Значну увагу письменник приділив іменам персонажів твору. Рябченко у автографі спершу був записаний Лапченком, а Копаниця – Григорієм Юхимовичем, потім Степановичем, і, нарешті, Павловичем. Патрокл Хвигуровський міг мати аж ніяк не геройське ім’я Гаврило, а Зінько – зватися Кирилом і бути другим братом. Тоді третім, наймолодшим Сивашенком був би Роман (Микита) [Там само. – Арк. 3, 3 зв., 49–49 зв., 66 зв., 70 зв.].

Цінну інформацію містять нотатки Грінченка. Здійснені «для себе», вони мали полегшити авторові орієнтування у тексті власного твору. Приміром, на третьому аркуші автографу міститься перелік дійових осіб твору під назвою «Люде». На берегах різноманітні авторські замальовки (два чоловічі профілі, будинок, геометричні та абстрактні фігури), нотатки (математичні розрахунки; таблиця «Літа» зі вказівкою віку героїв: батька, Дениса, Романа, Зінька у різні періоди «Як Денис на призові був», «Як Р[оман]» на призові був», «Як Зін[ько] на призові був», «Тепер»).:

Люде

Почато:

1900.ІХ.18

Пилип Мусієвич Сиваш, селянин, років 56, добрий хазяїн, старосвітських поглядів. На зріст середній, [Далі закреслено «сив».] ще здоровий, ледві сивий, підстижена борода. В сім’ї [Далі закреслено «досить».] трохи деспотичний. [Далі закреслено «Денис, його старший син»]

Параска, його жінка, моторна, хазяйновита.

Денис, його старший син, удався в батька

Домаха, [Далі закреслено «його».] Денисова жінка [Далі закреслено «; в їх є ді».]

Діти Денисови

Зінько, третій [Було «Кирил, другий»] син. Нежонатий: не знайде собі пари. Письменний.

Микита [Ім’я підкреслено червоним олівцем.], другий [Було «третій».] син Пилипів, нежонатий, прийшов из салдатів.

Сусіда Сивашів Струк Мусій

Його жінка Стручиха, сердита, лаюча. Секлета. [Далі помітка «Х» і стрілка до ряду «Сват П[илипа] С[иваша] – Манойло з свахою Секлетою». На берегах рядків про Струків авторська нотатка олівцем «У їх є бать[ко]».]

Їх наймичка Левантина [Ім’я підкреслено червоним олівцем.], дівчина

Сват П[илипа] С[иваша] – Манойло з свахою Секлетою»

Кум Терешко. [Далі у наступному рядку закреслено «Другий сусі».]

Дядько П[илипа] С[иваша], Корній Гречка.

Химка, дівчина.

Учитель

Діти

Писарь, [Далі закреслено «Як».]

Григорій Павлович [Було «Юхимо Степанович». ] Копаниця

Урядник, Иван Ильич

Писарька Уляся [Було «Уляна».]

Управитель в окономії

Крамарь Михайло [Було «Иван».] Григорович Сучок.

Його жінка Агахвія

Їх дочка Горпуша

Гаврило Хвигуровський

Лукаш, злодій.

Злодії: Семен, Кучма, Кулач.

Стукач

Гапон, чоловік, що переховує крадених коней.

Знахарь [Далі закреслено «, дід».] Гострогляд

Тонконоженко Зам[ожний] господ[ар], що ходив до знахаря.

Баба Олійничка.

Ів[ан] Ст[епанович] Сопуга, крамар місь[кий]» [СТН ІР НБУВ. – Арк. 4 зв.].

Примітні також записи Грінченка олівцем на останньому аркуші автографа:

«1) Хай не все Денис ловить.

2) Ночліжане, галасуючи, ще проклинають людей. Чи натурально?

3) Хронологія у першій частині. Ранньої осені пішов у город, – чи вийде 9 місяців до родин?

4) Космографія Зінькова – повторювання.

5) Признання Левантинине на суді.

6) Роман дуже охоче йде в село після сала.

7) Ближче щоб до города Диблі.

8) Щоб не стукала Лев[антина], втікаючи від Ром[ана]» [Там само. – Арк. 213.].

У автографі помітні зміни тексту, що стосуються четвертого та п’ятого пунктів цього переліку:

[Переважна частина варіантів тексту автографа в нашому е-перевиданні подана разом з основним текстом. Щоб побачити ці варіанти, користуйтесь вимикачами панелі управління варіантами.] Нижче подано низку інших суттєвіших змін тексту (закресленням передано проміжні варіанти, відкинуті автором) :

Публікація в «Киевской старине» (1901 р.)

Опублікована в «Киевской старине» повість містила низку відмінностей порівняно з останнім зафіксованим у автографі варіантом. У журнальному тексті «Серед темної ночі» випущені окремі слова та частини слів [Вирізнено підкресленням.]. Внаслідок цього зміст оповіді суттєво не змінився, хоча в деяких випадках було зміщено акцент читацької уваги:

«Ну, што там розбалакувать, врем’я вже спать!»,

«Три дні проминуло тихо […]»,

«Вона ж і так уже пристаркувата»,

«– Ото ж маєте, – ваш синочок наробив»,

«Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на ліжкові, а трьом гостям послали долі рядно, а під голови дали подушки […] Не твоє діло! – відказував чоловічий голос»,

«Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней є»,

«– Хиба поліція й так не знає, що ти вмієш верхи їздити?»,

«Щоб не було так, як тоді з Лукашем […]»,

«Я сам коні виведу сюди на тік»,

«Може ще й так усе минеться»,

«Сі гроши треба було поділити на все товариство, та Ярош дав самому Романові аж двадцять карбованців – щоб заохотити його до сього діла»,

«Нема їх у хазяїна, – і він пропащий чоловік […] А коли й пощастить чоловікові, після того лиха, загорювати […]»,

«Та його й ломакою не зведеш, як серед ночи розіспиться!..» [СТН ІР НБУВ. – Арк. 24 зв., 29 зв., 44, 61, 79, 82, 82 зв., 88 зв., 91, 94 зв., 96 зв., 101–102, 195.].

Подекуди вилучені значніші за обсягом фрагменти, в яких повідомлялася додаткова інформація, уточнювався ситуативний контекст:

«Це дуже брало за серце Левдика і він, упившись, часто заходив у сварку та в бійку з Патроклом, а надто, що той ище й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумілими йому – а через те ще образливішими – латинськими словами», «Поділ сей краю на частки був давній і те чи инше товариство, обороняючи свої межи, покликалося на те, що се їх частка «з давніх-давен» так саме, як яка держава покликаються на свої историчні права на який край […]»,

«Селянам стало зовсім не видко коноводів. Вони тепер не знали, що з їми робити. Певні були […]» [Там само. – Арк. 99 зв., 100, 191 зв.].

Іншим типом змін були заміни слів і словосполучень синонімами та синонімічними зворотами, що зазвичай мали на меті прояснити, уточнити зміст, усунути повтори та смислові недоречності:

Синонімічні заміщення у репліках Романа та Патрокла слід визнати не зовсім вдалими, оскільки вони суперечили авторським модифікаціям мови «міських» персонажів на суржиковий лад:

Досить вагомі смислові зміни спричинили заміни граматичних форм окремих слів:

Вочевидь, у деяких випадках зміни тексту спричинені елементарною неуважністю складача журнального тексту. Натомість у іншому випадку відсутня у тексті автографа лексема (на її місці пропуск: «…») реалізована у публікації:

Видання 1910 р.

Зміни у тексті «Серед темної ночі» зразка видання 1910 р. у порівнянні з попереднім значні за обсягом, хоча й не дають підстав говорити про нову редакцію повісті.

В епістолярному діалозі з автором, який передував виданню, редактор «Киевской старины» Науменко приділив значну увагу мові головного персонажа. Автограф твору та журнальний текст зафіксували змінені репліки Романа Сивашенка, однак – лише у спілкуванні з односельцями. Натомість у тексті видання 1910 р. герой говорить характерною суржиковою мішаниною як у селі (тут кількість внесених змін порівняно незначна), так і в місті [СТН 1901. – С. 36, 39, 43, 48, 60, 62–66, 69–72, 74–75, 84–85, 89, 133, 135–137, 139, 143, 150, 153–157, 159–163; СТН 1910. – С. 53, 57, 62, 69, 85, 88–94, 99–102, 106, 120, 126–127, 188, 192–194, 197, 203, 212, 218–223, 226–231.].

Автор замінив окремі українські слова та вирази у мові героя на російські варіанти або російсько-українські покручі на зразок: «зроблю» – «здєлаю», «як та скеля» – «как пень», «ушкварим» – «вдерьом штуку», «нехай» – «пущай», «почому» – «скудова», «уперше» – «у первой раз», «хиба» – «разлі», «мабуть» – «должно», «дуже» – «сильно», «хата» – «кватиря», «трохи» – «нємножко». Граматичні форми дієслів також наближені до російської мови: «знал», «ночувал», «прийметь» і т. д. Додавання та зміна реплік Романа у тексті 1910 р. увиразнили деякі його риси: хвалькуватість («Бо я сам – копитал»), нахабність («Десятку давай!»), любов до чарки («А где б тут можно купить чого закусить?») [СТН 1910. – С. 57, 69, 91.]. Характерно, що відповідна лексика героя наклала відбиток навіть на авторську мову, що супроводжує описи побуту Романа. Замість «міських» бульварів та саду у тексті видання 1901 р., герой блукає вже «городськими» у варіанті видання 1910 р.

Винятком у ряді послідовних змін стали слова героя у фіналі – кульмінації повісті. У смертельній небезпеці, перед розлюченими односельцями Роман говорить звичайною, незасміченою суржиком українською [СТН 1901. – С. 182–183; СТН 1910. – С. 258–260.]. У момент граничної напруги він вже не самовпевнений колишній «салдат» перед «мужвою репаною», а прохач, який звертається з надією на помилування.

Грінченко вирішив змінити мову також деяких інших персонажів. У тексті видання 1910 р. не лише Роман вважає себе надто «образованим», щоб розмовляти «мужичою мовою». Дуже подібний слововжиток у деяких його односельців – вчителя, писаря, крамарчука, а також у міських мешканців – крамаря Квасюка, коноводів Лукаша та Яроша [СТН 1901. – С. 14–16, 18, 59, 63–65, 73–75, 77, 81–82, 89, 131–132, 142–143, 147–151, 154, 156–157, 171; СТН 1910. – С. 22–24, 27, 85, 90–93, 104–106, 110, 115–117, 126–127, 186–187, 201–202, 209–214, 218, 221–223, 242.]. У мові останнього відобразилося авторське увиразнення характеру персонажа. Скеровуючи побратимів-конокрадів на чергову справу, Ярош – як отаман – чітко орієнтується, скільки здобичі вони мають взяти: «четверо добрих коней» (у виданні 1901 р. було «пари зо дві добрих коней») [СТН 1901. – С. 82; СТН 1910. – С. 117.].

Зазнала змін і мова, мабуть, найхаризматичнішого героя повісті, Патрокла Хвигуровського. Колишній семінарист з ім’ям античного героя вирізняється з-поміж своїх побратимів насамперед мовою: у обох варіантах повісті його репліки містять екзотичні для вуха інших героїв канцеляризми, старослов’янізми, латинізми, біблійну лексику. На додаток до цього різноманіття у тексті видання 1910 р. у мові героя з’явилися поодинокі русизми [Пор. наприклад: СТН 1901. – С. 62; СТН 1910. – С. 89.].

Інші зміни реплік Патрокла увиразнили його вміння зацікавити співрозмовника, своєю впевненістю переконати у власній правоті навіть отамана:

Також письменник додатково підкреслив вірність Патрокла жорстоким приписам злодійського братерства:

Колоритність героя виявилася не лише в його мові:

Синя барва «гармонійно» відтінила світло-червонясті тони його рудого пальта, русявого волосся, червоного («від випитої горілки») обличчя, «щетини рудих вусів» та бороди [СТН 1901. – С. 62, 65; СТН 1910. – С. 88–89, 92.].

Під час підготовки видання повісті «Серед темної ночі» 1910 р. Грінченко вніс численні переробки у мову Романа Сивашенка. Однак цим вплив Науменка не вичерпувався. На його думку, фрагмент тексту про ворожнечу коноводів із селянами не містив нової інформації, а стилістично надавався для публіцистичного, а не художнього твору [Див. його лист до Бориса Грінченка від 28 березня 1901 р. – Арк. 1 зв.]. Під час роботи над повістю у 1900–1901 рр. автор дещо зменшив обсяг цієї частини. Текст повісті у виданні 1910 р. містить суттєвіше скорочений варіант:

Порівняння текстів видань «Серед темної ночі» 1901 та 1910 рр. виявляє також велику кількість інших – назагал дрібніших – коректив. Причини їхнього внесення зазвичай прозорі: прояснення змісту, стилістичне акцентування, скорочення обсягу через вилучення самозрозумілих елементів. Автор докладно переглянув текст повісті, звернувши увагу на окремі смислові невідповідності. Яскравим прикладом великої ваги не лише кожного слова, а й літери слугує виправлення письменником алогічної ситуації виживання вбитого коновода після помсти селян:

Заміна однієї літери в іншому фрагменті дозволила уникнути двозначності:

У першому варіанті помилково вжито іменник жіночого роду «онуча» (у значенні тканини для обмотування ніг) замість лексеми середнього роду «онуча», синонімічної до «онука» [Словарь. – Т. 3. – С. 54.].

Зазнав скорочення опис відвідин Денисом та Терешком псевдознахаря Гострогляда:

Шахрай – з огляду на його справжню діяльність – ледве чи потребував тримати у хаті лікарські трави (хіба лиш для піддурювання довірливих клієнтів). Також було вилучено опис міркувань-переживань, які належали чи то Денисові, чи його куму.

Під час підготовки «Серед темної ночі» до видання 1910 р. Грінченко уточнив окремі подробиці тексту задля сприйняття читачем зображуваного як цілком реального. Письменник спостеріг сумнівний момент у епізоді із сутичкою братів Сивашенків у Чорному яру. Йому не без підстав здалося, що замашний удар Дениса у зміненій версії виглядатиме правдивіше:

Питанням місця та часу автор також надавав важливого значення. Це виявляється, зокрема, у зміні такого речення:

Становить інтерес і Грінченкова переробка опису наприкінці повісті. Йдеться про перелік осіб, присутніх на судовому засіданні під час розгляду справи Романа та Левантини:

Письменник прибрав виразно оціночне судження про популярну літературу та її читачок, а також замінив вузькопрофесійне «репортер» на зрозуміліше читачеві формулювання «пан з газети».

Видання 1914 р.

Під час підготовки третьої публікації повісті (першої після смерті автора) Марія Грінченко використовувала передовсім видання 1910 р., але також і першу едицію (1901 р.). Саме за останньою було відновлено деякі фрагменти тексту: «– Знаєте шо, тату? – почав Роман своєю звичайною ламаною мовою – как так нам жить, дак ви лучче одділіть мене»; «У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом. Хазяїн був дома. Сидів за столом і роскладав якесь сушене зілля. І по стінах на кілочках скрізь висіло те зілля. Увійшли в хату – знахарь мов і не чує їх і не гляне. […] А знахарь усе не йде та й не йде. Довго щось дивиться, мабуть не легенька штука. Гляди, шо скаже – пропало. Рипнули двері, – Денис із кумом здрігнулися» [Б. Грінченко. Серед темної ночі. Повість. – К., 1914. – С. 52, 157–158.].

Так само за виданням 1901 р. відновлено речення у оповіді про громади конокрадів:

Орієнтуючись на зразки попередніх видань, упорядниця вносила і нові зміни. Були додані уточнюючі слова: «…часом вони приносили пляшечку «монопольки» і зараз же, на якому рундучку сівши, а то й навстоячки випивали її […]»; «Скоро всі вже побачуть!..»; «Левантина зрозуміла, що починається воно, те, страшне» [Б. Грінченко. Серед темної ночі. Повість. – К., 1914. – С. 96, 139, 141.].

Деякі фрагменти тексту, що містилися в обох попередніх виданнях, у тексті 1914 р. відсутні:

«– Мабуть Струкова наймичка, – подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями на щоках і тоненький стан…»;

«Писарь жив у гарненькому домику, прибраному по міщанському, з стільцями, з тапчаном, з комодою та стареньким «буфетом», поставляним у найпараднішу хату, з ясно-хварбованими малюнками під склом по стінах»;

«– А де це? – кивнув на синяк Ярош. […]

– Сам прибіг?

– Сам… учорашнього дня… вечором…» [СТН 1910. – С. 26, 31–32, 115.].

У випадку з першим вилученням Марія Грінченко, ймовірно, зважила на автограф повісті, в якому це уточнення було викреслене редактором, Володимиром Науменком [СТН ІР НБУВ. – Арк. 25.].

Ще одним типом змін у тексті видання 1914 р. була заміна окремих слів: «Попід хатами, на призьбах та на колодах, скрізь сиділи жінки, лузаючи насіння […]» (було «баби»); «Роман тим часом сидів уже знов у жида» (було «у жидка») [Пор.: Б. Грінченко. Серед темної ночі. Повість. – К., 1914. – С. 9, 54; СТН 1910. – С. 9, 55.]. Можливо, цими правками упорядниця намагалася пом’якшити тональність описів стилістично нейтральною лексикою.

А от у іншому випадку заміна однієї літери (найпевніше, через недогляд) зумовила порушення логіки викладу епізоду чаркування Романа та писаря. У варіанті видання 1914 р. приятелі «добули закуски, випили пляшку, а тоді писаря послав по другу». Насправді ж єврей-шинкар «сам бігав по горілку», тож власне його «писарь послав по другу» (як стоїть у тексті 1910 р.) [Пор.: Б. Грінченко. Серед темної ночі. Повість. – К., 1914. – С. 51; СТН 1910. – С. 52.].

Видання 1961 р.

Текст повісті у чергових виданнях 1910-х – початку 1930-х рр. не зазнавав значних змін, а відтак «Серед темної ночі» тривалий час не публікувалася. Перша після тривалої перерви поява її друком – це російськомовний переклад. Слід відзначити не завжди безперечну інтерпретацію Костянтином Трофімовим тексту оригіналу. Суперечливим можна назвати його рішення наблизити імена персонажів до російської традиції вживання: Филипп Сиваш (замість Пилип Сиваш), Левантина Тополева (Левантина Тополівна) і подібні.

Видання 1987 р.

У цій книжці до тексту «Серед темної ночі» були внесені зміни, покликані суттєво наблизити мову автора та персонажів до літературного варіанту української: «за їх» – «за них», «з їм» – «з ним», «з їми» – «з ними» (приставний приголосний як ознака літературного норми – найчастотніша зміна, але здійснена непослідовно: «в його» – «в нього» і поруч: «через його» – без змін). Поширені також зміни пунктуації речень, іноді – через неуважність при наборі тексту. До некоректних спроб унормувати мову повісті додалися помилки при запам’ятовуванні та наборі тексту (зміни форм слів, втрата займенників, тощо).

Принципи видання

У цій книжці тексти повістей публікуються за сучасним правописом. Збережено характерні лексичні, фразеологічні та морфологічні риси авторської мови [Враховано також представлення лексем в упорядкованому Грінченком «Словарі української мови» (1907-1909).], зокрема:

– «и» на початку слова або у структурі складного слова: инший, иноді, израдив, деинде;

– форми родового та давального відмінків жіночого роду: до осени, помочи, пригнічености, волости;

особливості дієслівних форм: дивлючись, пособлють, розбірати, перебірати, «можно», зострів, «дражнють», «поводються», «бачуть», роблють, варють, потраплють, також у дієприслівниках: тремтючи, голосючи, торохтючи, хотючи;

– ступені порівняння прикметників та прислівників прислівників: швидче, лучче, молодчим;

– форми двоїни: дві відрі, дві марі;

– паралельний вжиток окремих лексем: ледве – ледві, соромились – соромлялись, заняти – зайняти, окономія – їкономія, що – шо, ці – сі.

Також збережено фонетичні діалектні особливості (мнякими, деревляне, лямпою, на хвабриках, арихметики, геограхвію, шахфа), авторські наголоси, які часто слугують для розподібнення омонімів або ж лексем української та російської мов.

Беззастережно виправлено одруки. За сучасними правилами змінено:

– написання слів окремо, разом та через дефіс: дак-же, за малим, у двох, по городянському, а вже ж, от-же, хотілось-би, з під, по троху, щож, якого-сь;

– форми, де графіка відображає звукові явища: спілка не с так, ростягалися, розсказував, росказував, зхиляється, отказав, на приспі, росповідав, зтиха, шчинився, лехко, вохко, лекше, кіхті, перешкожають посажено, відсижував, захистно, подвірря, іззів, матіррю, тижднів, засмітченого, багацтво, найзручніще, хитріща;

– на користь сучасних нормативних форм уніфіковано закінчення іменників середнього роду: проміннєм, диханнєм, повітрєм, обличче, обличчє, обличча; волоссє, проміннє, подружжє, нещастє.

Літеру ѣ («ять») передано як «є» , «ї» та «і» в україномовному тексті (як у автографах повістей), як «е» в російськомовному.

У цій книжці текст повісті подано за останнім прижиттєвим виданням: Б. Грінченко. Серед темної ночі: Повість. – К.: Перша київська друкарська спілка, 1910. – 272 с., з урахування зазначених змін (скорочено – СТН).