«Під тихими вербами»: історія тексту

Єсипенко Д.

Уперше повість опубліковано в журналі «Киевская старина» 1902 р. (у лютневому, березневому та квітневому числах: Б. Грінченко. Під тихими вербами. Повість. Частина перша // КС. – Т. 76, Кн. 2. – С. 228–297; Частина друга // КС. – Т. 76, Кн. 3 – С. 417–493; Частина третя // КС. – Т. 77, Кн. 4. – С. 25–109).

Автограф твору зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України (Ф. І. – Спр. 31389). У ньому зафіксовано численні зміни, здійснені під час написання повісті. Йдеться як про невеликі за обсягом і суто стилістичні правки, так і про вилучення та вставки значних фрагментів тексту. Характер цих модифікацій різноманітний: структурні перебудови, зміни імен персонажів та назв розділів, переміщення епіграфів до окремих розділів, опрацювання образів героїв, описів. Особливості творчої лабораторії письменника реалізовані у різноманітних графічних деталях, зокрема у схематичних просторових замальовках деяких сцен.

Первісну версію повісті Грінченко завершив менше ніж за три місяці (початок травня – кінець липня 1901 р.). В цілому ухваливши текст до друку в «Киевской старине», редактор журналу, Володимир Науменко, вилучив з нього невеликий фрагмент – згадку в негативному контексті московських книговидавців-лубочників. Ймовірною причиною появи у художньому твору прізвища «Губанов» – був Грінченків досвід стосунків із ним, а точніше, з братами Єгором та Тимофієм Губановими. У першого письменник видав збірку «Веселий оповідач», а другий через десять років надрукував її без авторського дозволу [Докладніше про цей сюжет див.: Дмитро Єсипенко. Вимушений союз світоглядних антагоністів: Борис Грінченко і книгопідприємці Губанови // Кубань–Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия. – 2013. – Вып. 7. – С. 56–64.]. Резонанс від контрафактної діяльності видавця власне і відобразився у автографі тексту «Під тихими вербами».

Діяльну участь у виданні «Під тихими вербами» окремою відбиткою навесні 1902 р. взяв Сергій Єфремов. Саме у нього автор цікавився перебігом процесу підготовки книги, йому адресував свої побажання щодо її оформлення. Текст повісті у книзі тотожний журнальному варіанту, однак не цілком. Суттєвим ганджем стала відсутність у ньому однієї сторінки, що була у публікації «Киевской старины».

Удруге окремим виданням твір вийшов друком на початку серпня 1910 р., уже після смерті автора. Причетність Грінченка до змін тексту для цієї едиції не видається можливою. У лютому Єфремов цікавився у автора про перспективи публікації «Під тихими вербами», і ймовірно, сам розпочав її підготовку до друку. Вже у березні 1910 р. важко хворий письменник практично не міг писати. Останнім прижиттєвим доречно вважати перше видання повісті (1902 р.).

Як для «Серед темної ночі», так і для «Під тихими вербами» вагома різниця між першим та другим едиціями зумовлена зміною правопису. Ідеться про перехід із «ярижки», яка вийшла з ужитку після 1905 р., на український фонетичний правопис. Також можна констатувати часткове стирання діалектних особливостей. Зміни торкнулися і написання слів із займенниками, прийменниками та частками (хоча цьому аспекту письменник і сам приділяв незначну увагу).

Більшість змін, внесених до другого видання повісті «Під тихими вербами», стосуються орфографії та пунктуації. Також у тексті 1910 р. було виправлено окремі друкарські помилки. До суттєвіших модифікацій належать скорочення – за рахунок опущених повторів, самозрозумілих або малоінформативних зворотів. Окрім цього, здійснено численні заміни (насамперед, граматичних форм). Найцікавішими з дослідницької точки зору є додані фрагменти. Проте немає жодних доказів причетності автора до цих переробок тексту. Тож наразі основним для повісті слід уважати варіант тексту, вміщений 1902 р. в «Киевской старине». Журнальна публікація має перевагу перед текстом окремої відбитки через уже згадувану відсутність сторінки в останній.

Третім виданням повість з’явилася 1914 р. у друкарні Бондаренка і Гніздовського. Текст твору було подано за попередньою едицією (1910 р.). У свою чергу, четверте і п’яте видання (1918 і 1919 рр., Київської губернської друкарні) взорувалися на текст книжки 1914 р. Цього разу підготовкою повісті заопікувався Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, якому Марія Грінченко передала права на видання всіх чоловікових творів. Уперше в едиційній історії повістей для книжки 1919 р. було використано ілюстративні можливості: обкладинку прикрасило графічне обрамлення з рослинними мотивами авторства Георгія Нарбута.

Надзвичайною видавничою популярністю «Під тихими вербами» тішилася у другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. У цей період твір було опубліковано десять разів. Як і інші грінченкові твори, повість друкували тогочасні флагмани видавничої галузі УРСР: видавництва «Рух», «Книгоспілка» та Державне видавництво України.

У листопаді 1925 р. Марія Грінченко уклала угоду з кооперативним видавництвом «Рух» на багатотомне видання чоловікової спадщини з умовою протягом двох років не передавати права на друк іншим видавництвам. «Під тихими вербами» з’явилася у та шостому томі зібрання 1929 р.; синхронно з «Рухом» том із повістю видала також «Книгоспілка». Текст твору у цих виданнях було передано загалом коректно.

Інша справа – едиція «Під тихими вербами» Державного видавництва України 1927 р., яка з’явилася без відома Марії Грінченко і порушила укладені домовленості з «Рухом». Коментуючи прикрий для правовласниці епізод, головний редактор ДВУ Сергій Пилипенко підкреслював державне замовлення та освітнє призначення нової книжки, не погоджуючися з тим, що її поява може вплинути на багатотомне видання. Також він натякнув на безперспективність очікувань на гонорар і повідомив про намір надрукувати ще одну книжку творів Грінченка.

Діагностувавши «класову несвідомість» Грінченка у передмові до видання ДВУ 1927 р., його редактори (Василь Арнаутів та Олександр Попів) вирішили усунути її наслідки безпосередньо у тексті повісті. Їхні послідовні втручання призвели до суттєвих за змістом та значних за обсягом змін. Псування стосувалися насамперед таких тематичних пластів твору, як інтимні та релігійні аспекти життя героїв, мотивів міста та солдатчини як причин моральної та соціальної деградації особистості. З тексту повісті вилучено уривки, з яких читач міг би скласти негативне враження про міський побут та звичаї.

Значний текстовий масив усунуто з метою завуалювати властиву персонажам релігійність. Не йшлося про цілковите уникання будь-яких згадок цієї теми – вилучення фрагментів тексту замислювалося як непомітне для читача. Тому часом елементи вірування героїв твору, відповідна лексика у їхніх репліках зберігалися (особливо коли йшлося про критичну оцінку), але стилістично знижувалися. Внаслідок цього було частково знівельовано виразно індивідуалізований, психологічно вмотивований для кожного персонажа релігійний аспект. До вилучених належали також фрагменти, які можна умовно класифікувати як «сороміцькі». Це були як чуттєво-пристрасні, так і тілесно ледь виражальні описи та репліки персонажів. Мотиви деяких редакторських вилучень пояснити важко. Іноді найвірогіднішим поясненням відсутності тексту видається елементарна неуважність під час набору тексту.

Книжка Державного видавництва України 1927 р. започаткувала стійку традицію видання зіпсованого тексту «Під тихими вербами». Того ж таки 1927 р. з’явився переклад цього варіанту російською мовою. Протягом 1927–1931 рр. у Державному видавництві України, а також «Українському робітнику» кількома едиціями було надруковано понад 50 тисяч примірників книжок з таким варіантом тексту. Значно меншого поширення набув несфальшований уніслідок редакторського втручання текст твору. Окрім вищезгаданих видань «Книгоспілки» та «Руху», «Під тихими вербами» випустило Наукове товариство ім. Шевченка (1928 р.) та ще раз «Книгоспілка» (1930 р.). Сукупна кількість примірників видань 1928–1930 рр. цього варіанту повісті у кілька разів менша від загального накладу зіпсованого тексту.

Після значної перерви «Під тихими вербами» вийшли російською у московському виданні 1961 р. Перевагою цієї едиції є те, що для перекладу було обрано текст видання 1910 р. Уперше після 1930 р. (публікації «Книгоспілки») повість знову побачила світ без значних текстових вилучень.

Україномовний варіант було републіковано 1963 р. у другому томі зібрання творів видавництва Академії наук УРСР. У цій книзі дістала продовження хибна едиційна традиція, оскільки упорядники подали текст «Під тихими вербами» за виданням Державного видавничого об’єднання України (1931 р.). Так само зіпсований редакторським втручанням текст повісті було вміщено у книжці 1970 р. видавництва «Молодь». У публікації «Борис Грінченко. Вибрані твори» видавництва «Дніпро» (1987 р.) її упорядник (Петро Хропко) відновив поодинокі фрагменти тексту «Під тихими вербами», відсутні у попередніх виданнях. Утім, до повісті було внесено нові не цілком доречні зміни, що мали на меті наблизити мову автора та персонажів до літературного варіанту української.

Особливе місце в едиційній історії повісті посіла книжка «Грінченко Б. Д. Під тихими вербами: Вибрані твори», яку підготувала до видання у «Радянській школі» (1991 р.) Тетяна Третяченко. У ній, за нечисленними винятками, було відновлено вилучені фрагменти тексту.

Натомість випущений того ж року другий том зібрання творів Бориса Грінченка видавництва «Наукова думка» вміщував текст повісті зразка видання 1963 р.

Практика підпорядкування хибній традиції добору джерел текстів була повторена у черговому виданні текстів письменника «Наукової думки» (2002 р.), а також у першому томі зібрання «Борис Грінченко. Вибрані твори: У 2 томах» видавництва «Інтелект-Арт» (2008 р.). Інших шляхом пішли упорядники книжок «Борис Грінченко. Каторжна» (видавництво «Школа», 2009 р.), а також «Борис Грінченко. Твори» («Прес-експрес», 2012 р.). У цих виданнях текст повісті «Під тихими вербами» подано за виданням «Радянської школи» 1991 р.: з урахуванням усіх виправлень і недоліків цієї едиції. Тож традиція видання зіпсованого тексту повісті, що налічувала 80 років майже безальтернативного тривання, була перервана у новому столітті.

Варіанти тексту

Автограф

Так само, як і в тексті повісті-попередниці, у «Під тихими вербами» Грінченко кілька разів змінював імена персонажів. У відповідних нотатках автографу перед першою частиною Грінченко зазначив час зображених подій, а також подав характеристики і вік деяких персонажів (підкреслення авторські):

«Під тихими вербами.

(Проминуло 4 роки відколи заслано піймано на пожежі Романа)

Люде

Одна сім’я

Зінько Сивашенко [Деякі підкреслення – червоним олівцем.] 26 років

Гаінка (Гаіанія), його жінка.

Параска Сивашиха, Зінькова мати, вдова.

Друга сім’я

Денис Сивашенко, Зіньків брат. 34 роки.

Домаха, його жінка.

У їх діти: двоє дочок та двоє синів

Остап Дорохвеєвич

Карпенко Косаренко Колодій [Це прізвище зустрічається у одній із народних оповідок укладеного Грінченком збірника «Веселий оповідач». У історії під назвою «Брехун» у негативній іпостасі виступає «наш багатирь Колодій». Оповідання записане у Харківському повіті (Веселий оповідач: Двісті оповіданнів / упорядкував Б. Грінченко. – К., 1910. – С. 49–50).], Гаїнчин батько.

Ликера, його жінка, Гаїнчина мати.

Третя сім’я

Дід Дорош, Остапів батько.

У Остапа ще діти: син підпарубочий та дочка піддівок.

Тонконоженки: Терешко Іванович, кум Денисів.

Микита, Терешків син, парубок.

Манойло Григорович Гаврилович, батько Домашин, сват тесть Денисів.

Корній Грабенко, Зіньків дід у перших. (Де він є? [Нотатка олівцем.]) Є, 208

Григорій Павлович Копаниця, колись волосний писарь, тепер старшина

Яхрем Семенович Рябченко.

Михайло Григорович Сучок, крамар

Момоти: а) Грицько, чоловік років 35, перша жінка вмерла, покинувши йому троє дітей; оженився вдруге з покриткою Ївгою, що сама має дитину. Старший син таки, що після батькової смерти пішов у найми

б) Панас, старший Грицьків брат, жонатий.

в) Іван, менший –––––––––––– парубок. (товариш Микиті – Ванька).

Їх сестра Одарка, довго водила Васюту, що піде за його заміж, а тоді пішла в Чорноус.

Грицькова сестра, добра людина, заміжня, копиця дітей [Про Одарку та Грицькову сестру занотовано на берегах аркуша.]

Карпо, товариш Зіньків, жонатий. Його жінка

Катря – подруга Гаїнці. У їх малий синок.

Васюта, товариш Зіньків, парубок немолодий

Дмитро Василенко, чоловік років 34–35, товариш у Зіньковому гурті.

Василь Михайло хазяїни з молодших, потім пристали до Зінькового гурту

Савка

Ванька, парубок, Микитин товариш.

Захарько Забігайко, п’яниця

Вустя, кума Гаїнчина, молодиця

Уляна Пе[трикова]

П. свідок» [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 2–2 зв.].

Подібно як і в перебігу опрацювання «Серед темної ночі», письменник кілька разів перебудовував структуру «Під тихими вербами». Спершу друга частина повісті мала починатися після п’ятого розділу («Зінькове товариство») першої, а третя частина – після шостого розділу («Хто винен?») другої. Зазнали змін також назви розділів: з «Старе й нове» на «На пасіці» (за попереднім задумом, мава бути коротшим), «Досягли свого!» на «Своя воля!», із «Розлучена» на «Сумна хата». У автографі другий розділ першої частини починався епіграфом:

«Ой уроди, Боже, густеє жито,

Густеє жито, золотий стебель,

Золотий стебель, срібрений колос!..

Колядка» [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 16.]

У початковому варіанті рядки з народної пісні «Чому кури не пієте?..» автор планував поставити епіграфом до другої частини, а «Зажурився соколонько…» – до третьої; у остаточному і публікованому варіантах їх змінено місцями. Від ще одного епіграфу, який міг передувати текстові третьої частини, письменник відмовився, викресливши такі рядки:

«Сокіл з орлами та й злітається,

Сокіл орла та й питається:

– Чом же той світ закрашається?

– Ой горами-долинами,

Великими могилами.

Особливості творчої манери Грінченка відкриваються у різноманітних графічних деталях, зафіксованих у автографі твору. Яскравий приклад – ілюстративний матеріал поруч із текстом повісті, два малюнки-схеми. Вочевидь, вони були потрібні авторові для точнішого просторового уявлення описуваного. В одному випадку замальовано розташування земельних ділянок з прізвищами їхніх власників (коли йдеться про прагнення сільських багатіїв замкнути громадську землю у кільці. В іншому місці Грінченко унаочнив для себе описану місцевість та розмістив персонажів. Він зобразив поле і між деревами – стежку, якою Зінько виходить на галявину; там біля груші і катраги (хижки бджоляра) він бачить Гаїнку та її діда [Там само. – Арк. 12, 26 зв.].

Одним із найсуттєвіших вилучениї фрагментів є опис, що безпосередньо передував роздумам Панаса Момота про необхідність силою здобути землю. Тут пояснювалися затята мстивість та жорстокість цього героя, причини яких закорінені у минулому. Опис знущань, які Панас дитиною та підлітком з утіхою вчиняв над тваринами, створюють враження не просто бездумної дитячої жорстокості, а прогресуючої психічної паталогії:

«А не діждуть потерчата! Буде вже й того, що Грицько над Панасом верховодив, руки об його потирав, як Панас іще хлопцем був! І тоді він такий проклятий упиряка був, і тоді Панас і духу його ненавидів. З того часу, як він його попобив. Раз тільки й попобив, та не забуде йому сього Панас і повік, хоч се й давно було сталося, бо Панас був ще хлопчаком років чотирнадцяти. Бо хоч би за яке діло накарав, а то так – за чорт-віть-що. Як був Панас іще малий, дак він любив бавитися з кошенятами. Оце скоро почує, що в бур’яні де кавкають викинуті сліпі ще кошенята, – зараз туди з кийком та й потрощить їх на гамуз [Потрощити на гамуз – «разбить вдребезги» (Словарь. – Т. 1. – С. 270).]. А як підріс, то се вже йому надокучило. Тоді він іншу іграшку вигадав: візьме цурупалок, росколе його трохи з одного боку та так і носить із собою, аж поки якого кота впіймає. Тоді вщикне йому хвіст у ту росколюватину та й пустить. Ех, тоді кіт як майне! Цурупалок чавить йому хвіст, а він кричить верещить, нявчить та кидається як скажений та біжить нявчучи скільки видко, аж поки забіжить куди, або здохне, або хтось дурний піймає та визволить йому хвіст. А Панас регочеться, аж за живіт береться, аж качається!.. Бо так чудно, що аж-аж-аж!.. А одного разу дак він вигадав собі ще луччу іграшку. Упіймав пару сусідських кішок, позв’язував їх хвостами (уже ж і руки йому пошкрябали прокляті!) та й почепив на гілляку. Ну й сміху ж було!.. Коти висять та верещать та гризуть один одного!.. А Панас іще штуку вимудрував: узяв та й запалив під їми на землі огнище маленьке. Воно їх не пече, – так тільки, морди трохи гріє, – дак димом у ніс здорово гарно б’є. Оттоді вони гвалт ізчинили, – трохи кишок не порвав з реготу Панас!.. А чортяка й приніс Грицька на те нявкання. Як побачив він, як кинеться до котів, як вихопить ніж, – так і перечикнув мотузок, що їм хвости зв’язано було!.. Коти як гепнуть додолу, як дременуть!.. А Грицько до Панаса: як ухопить лозину, що тут лежала, як почне його шмагати по жижках та приказувати:

– А не муч, клятий нелюде, звіряти!.. А не муч… Тоді болить, як я б’ю? От так же й йому болить!.. Отак і йому!.. Б’ю, щоб знав, як воно болить, та не робив того.

Держить та й хвиська, та й хвиська, та й хвиська! Мабуть разів зі десяток оперезав, аж поки Панас вихопився з рук та й утік. Ну й злий же він тоді на його був! Зараз же побіг, ізнайшов протір [«Игла без ушка» (Словарь. – Т. 3. – С. 485).], укачав у хліб та й дав іззісти улюбленому Грицьковому собаці Бровкові. Той і опрігся [Опрягтися – «умереть, околеть» (Там само. – С. 61).]. Ніхто й не знав через що, тільки Панас радів: Оце ж тобі маєш! Не бий мене! От!.. Та хоч і помстився він так над Грицьком, а вже ніколи не покидав гніватися на його та й досі він йому осоружний» [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 120–121 зв.].

Більшість змін тексту «Під тихими вербами» підпорядковані меті уточнити та увиразнити характери головних дійових осіб: Зінька, Гаїнки, Васюти, Карпа, Грицька, Панаса, Микити та ін. Також значних модифікацій зазнала одна з ключових сцен твору – братовбивство. Варто відзначити, що у автографі «Під тихими вербами» зафіксована значно суттєвіша авторська обробка тексту, аніж повісті «Серед темної ночі».

[Варіанти тексту автографа в нашому е-перевиданні подано разом з основним текстом. Щоб побачити ці варіанти, користуйтесь вимикачами панелі управління варіантами.]

Публікація в «Киевской старине» (1902 р.)

Зміни журнального тексту порівняно із автографом незначні. Однією з важливіших є відсутність фрагменту зі згадкою відомих книговидавців-лубочників: «Здебільшого йому траплялися недотепні, а часом і гидкі книжки з написами «Издание Губанова», «Издание Шарапова», чи ще когось такого» [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 24.]. Ініціатор вилучення, редактор журналу Володимир Науменко мотивував таке рішення недоречністю персональних закидів у художньому творі [У листі від 28 вересня 1901 р. – Арк. 1.].

Серед інших можна також вирізнити модифікації в описі сцени братовбивства. Це стилістичного характеру заміна розділових знаків у двох місцях, лексеми «озвався» – на «сказав». У друкованому варіанті повісті смерть Грицька спричинена ударом після падіння головою на ріжок скрині [Б. Грінченко. Під тихими вербами. Повість. Частина друга // КС. – 1902. – Т. 76. – Март. – С. 469–470. Принаймні деякі зміни є підстави вважати авторськими. На 75-му аркуші автографа твору міститься важлива дописка про варіант тексту, надісланий до журналу «Киевская старина»: «NB. Як посилалося до редакції, то в тому рукописові зроблено чимало виправок лексичних, а тут їх нема».] (а не на ріжок столу, як у автографі).

Видання 1902 р.

Текст повісті у цій книзі не цілком ідентичний публікації в «Киевской старине». У відбитці випущено одну журнальну сторінку – від слів: « – А ми ще клопочемось за їх, за громаду! – казав Карпо […]» до «Додумався тільки до того, що йому самому треба завсігди робити так, як він […]» [Б. Грінченко. Під тихими вербами. Повість. Частина перша // КС. – 1902. – Т. 76. – Февр. – С. 296.]. Згаданий текст мав бути вміщений між сторінками 68 та 69 окремого видання (1902 р.). У наступних виданнях фрагмент поновлено.

Видання 1910 р.

Більшість змін у тексті другого видання «Під тихими вербами» стосуються орфографії та пунктуації. У тексті 1910 р. виправлено друкарські помилки (у словах «здувувавсь», «здорово були», «вона криничана» та ін.). До суттєвіших модифікацій належать скорочення випущених повторів, самозрозумілих або малоінформативних зворотів на зразок

«– Коли в тебе зараз усіх нема, то можно тобі на який час позичити, здобути […]»;

«Коли вона буде в громади, – в громади буде й сила […]»;

«А Панаса обняла лютість, страшна лютість на се бездушне тіло за те, що воно вже бездушне, що воно не ворушиться, не озивається»;

«Невпокій обнімав його, стискав йому груди»;

«Гаїнка послухалась і вкинула писарчукові півкарбованця в руку…»;

«Вже вона всі молитви перемолила, всі благання переблагала. Ні одного слова молитовного не знаходила тепер у своїй душі. І ні одного слова до людей у неї не було»;

Часом були вилучені окремі деталі розлогіших описів:

«То громада пила Денисову горілку. П’яніючи, галасуючи, точучись, цілуючись и лаючись, вона забувала […]»;

«Вона тільки ридала старими виплаканими очима, ридала, припавши до його […]»;

іноді знімалися сумнівні формулювання на зразок «серед пучечків торішньої відмолоділої трави […]»,

«другого дні йому знову трохи полегшало […]» (перед цим у тексті не йшлося про поліпшення стану Зінька) та ін. [Пор.: ПТВ 1902. – С. 8, 33, 65, 69, 124, 147, 163, 185, 187, 191, 194, 211, 218; ПТВ 1910. – С. 15, 51, 97, 103, 181, 214, 236, 268, 276, 279, 280, 305, 315. ].

Окрім скорочень, здійснено також численні заміни. Йдеться насамперед про використання інших граматичних форм (іноді – частин мови): «турбувало йому розум і серце» – «турбувало його розум і серце», «не буде нічого з того добра» – «не буде нічого з того доброго», «сказав якийсь дід, махнув рукою» – «сказав якийсь дід, махнувши рукою», «я й хотів знати» – «я й хочу знати», «коїли все лихо та недобре» – «коїли все лихе та недобре»; особливо поширена заміна категорії виду дієслова: «поплуталося» – «путалося», «розказувала» – «розказала», «добігала» – «добігла», «не вбивав» – «не вбив», «зоставався» – «зостався», «затихало» – «затихло», «ішов» – «пішов» і т. д.

Деякі з перелічених замін слід визнати вдалими, інші – не зовсім. Особливо виразними є недогляди у двох фрагментах тексту 1910 р. Якщо вірити варіанту цього видання, вранці після власної смерті Грицько виходить із сіней, у цей час його бачить сусід (насправді йдеться про Зінька). Також у тексті другого видання стверджується, що «слідствуватель прийде» до місця злочину аж із сусіднього міста. Першодрук подає доречніший варіант: «слідствуватель приїде» [ПТВ 1902. – С. 22, 44, 61, 63, 86, 129, 130; ПТВ 1910. – С. 36, 66, 91, 93, 126, 189, 191; 69, с. 22, 44, 61, 63, 86, 129, 130.].

Найцікавішими з дослідницької точки зору є додані до тексту фрагменти. Обсяг однієї вставки дуже незначний, причиною її появи могла стати помилка під час друкарського набору: «роса лягла важкими краплями на траву й на хліб […]» [ПТВ 1902. – С. 34; ПТВ 1910. – С. 53.]. Однак інша додана частина має вагоміше змістове наповнення:

Саме цю зміна є найвагомішою у тексті «Під тихими вербами» 1910 р.

Видання Державного видавництва України 1927 р.

Послідовні втручання редакторів книжки (В. Арнаутова та О. Попова) призвели до вагомих змін повісті.

З тексту було вилучено згадки міських реалій у негативному контексті, зокрема у розмові Тонконоженка з приятелями:

«– А скажи, Микито, – невже справді в городі так живуть, що хто з ким хоче, з тим і любиться – чи вінчаний, чи невінчаний – однаково? – спитав званий Ванькою.

– Ще й як!

– От штука!

– А што, харашо? Не журись, Ванька, – і в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такоє завидьом, що тільки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Ішли далі, і він подавав їм науку» [Там само. – С. 42.].

Велика частка відредагованих та вилучених фрагментів стосуються релігійної тематики.

У роздумах Зінька бракує згадки про його улюблену святу книгу – Євангелію. У зіставленні відповідних фрагментів двох видань – 1902 та 1927 рр. – добре видно, як редактори намагалися приховати вилучення тексту, обмеживши читацькі зацікавлення героя світською літературою:

Частину тексту про Зінькову лектуру скорочено ще на два абзаци. Це спричинило вилучення двох рядків поезії Шевченка:

«Бо хто матір забуває,

Того Бог карає.

Спершу він не розумів, до чого се тут матір ізгадується, але далі, багато разів прочитавши «Кобзаря», за малим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумів…

І тоді сказав сам собі, що буде він поважати свою хату, не хоче відбиватися від своїх людей і буде вчитися» [ПТВ 1902. – С. 20–21.].

У повісті зразка видання Державного видавництва України 1927 р. немає також свідчень про постійні відвідини Зіньком церкви, окремих його реплік: «Хвалити Бога», «що Бог дасть» [ПТВ 1902. – С. 25, 30, 60, 98.]. У оповіді про останні хвилини життя героя немає згадки про каяття діда Дороша та Зінькове прощення, а також про прихід священника:

«Враз він схилився до землі і вдарив перед ліжком поклона.

– Сину! Зіньку!.. прости мене!..

– Бог простить, дідусю, – я на вас не гніваюся… Тільки не кажіть про се нікому, нікому!.. І Гаїнці звеліть, щоб не казала…

Дід, хлипаючи, встав.

– Сину! – промовила мати: – Покличу батюшку, – може через те Бог полегкість пошле.

Хворий помовчав, тоді сказав тихо:

– Добре… А ви, дідусю, підіть – покличте моїх товаришів… усіх… А до мене хай Гаїнка тим часом увійде… […] У сінях затупотіло. Се прийшов батюшка…

Відбули його…» [Там само. – С. 230–232.].

Відсутні у виданні Державного видавництва України 1927 р. фрагменти тексту викривлюють і сприйняття образу Гаїнки. Її міркування про Бога – господаря землі: «бо її ж сам Бог орав і засівав…» вилучені з тексту повісті, так само, як і свідчення про містичне переживання вразливою героїнею свята Великодня: «як от на Великдень усі люде й батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно відтіля, як з того світу, Воістину воскрес!.. Та й одчиниться… Ой!.. І дивно, і страшно й весело!..», а також її емоційний відгук про гріховність шлюбу брата та сестри з легенди про квітку. Немає згадок про образи у їхній із Зіньком хаті, які «співпереживають» емоційний стан героїні: «І боги так похмурно неначе поглядають з божника своїми виразними білястими очима» та «Боги з божника ласкаво й прихильно всміхалися до Гаїнки». З видання усунено значний фрагмент тексту, у якому йдеться про палкі молитви Гаїнки, що очікує чоловіка [ПТВ 1902. – С. 45, 74, 75, 111, 112, 115.].

У книзі Державного видавництва України 1927 р. чи не найбільше колориту втратив образ Карпа. Словами зі Старого Завіту він коментує життєві колізії та аргументує власні переконання. Однак чимало таких цитат витнуто з тексту твору:

«Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих…»;

«і казав, що і в Письмі святому написано, що з жінок усяке лихе встає, та ще й починав проказувати: „Реку горчайшу паче смерти жену, – благій пред лицем Божіїм ізиметься от нєя, а согрішаяй ят будеть от нєя“» [ПТВ 1902. – С. 50, 56, 95.].

Вилучення авторських характеристик персонажа та окремих реплік не дає можливості увиразнити протиставлення релігійно-світоглядних уявлень Зінька та Карпа. Вони обоє прихильники читання, однак Карпо – винятково духовного, про що йдеться у випущеному фрагменті тексту:

«Страшенно любив божественні книжки і чимало мав їх у себе купованих. Інших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годі. „Нащо воно нам?“» – казав. Розмовляв більше про божественне та про громадські справи» [Там само. – С. 48.].

У книжці Державного видавництва України відсутні також частини тексту, які відтворюють «сороміцькі» епізоди. Йдеться як про чуттєво-пристрасні (з легким еротичним відтінком), так і тілесно ледь виражальні описи та репліки персонажів. До перших можна віднести недвозначні натяки та запрошення Ївги, що змінюються активними діями молодиці та спробою спокусити любого їй Зінька:

«Зачервонівшись од бігу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум’яна, дихала швидко, аж тонкі ніздрі роздималися, і високо зводилися з-під розхристаної керсетки груди […] і від усього її молодого дужого тіла повійнуло на Зінька тим пекучим запалом.

І враз вона обхопила його за шию рукою і припала до його грудьми, вся тремтючи, і впилася в його своїми устами. Він почув, що в його туманіє голова… на мить… а тоді, вхопивши її обома руками за плечі, відштовхнув од себе, скрикнувши:

– Ївго! – чи ти не збожеволіла? У тебе ж чоловік!..

– Що мені чоловік?! Я його ненавидю, я тебе люблю! – і вона знов простягла до його руки» [ПТВ 1902. – С. 87–88.]. У варіанті тексту Державного видавництва України 1927 р. Зінько відсторонив Ївгу після перших же її гарячих поривань [Б. Грінченко. Під тихими вербами. Повість. – [Х.]: ДВУ, 1927. – С. 112.].

Відсутні також фрагменти тексту з міркуваннями героїні про пристрасть і тілесний потяг як основу стосунків між чоловіком та жінкою, що яскраво виявляють психологію її почуття:

«Звикла до того, що на кого оком гляне, той і її. А сей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився ніколи до неї, і може через те й покохала його так, як ще нікого не кохала. […] А сьогодні… Вона сама не знає як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевільне почуваннє, жадоба кинутись до його і цілувати… цілувати!.. Скоро побачила його там, на вулиці… І ось тепер!..»

Так само не знайти у тексті повісті 1927 р. промовистого свідчення про ставлення до Ївги її колишньої «симпатії» – Микити Тонконоженка:

«Ну, ся така, що довго не тупцявся, – сама слідком бігала. Все літо з нею прокуйовдив […]» [ПТВ 1902. – С. 89, 106.].

«Завдяки» пильній редакторській роботі на сторінках видання не можуть бути вповні прочитаними ніжні та водночас палкі стосунки Зінька і Гаїнки. Непросто відшукати щось заборонене, скажімо, у таких випущених фрагментах:

«А він реготав іще гірше, вхопив її дужою рукою за стан і пригорнув на груди та й почав цілувати в очі, в щоки, в уста.

– Геть! Геть!.. капосний!.. Не хочу! Не займай!..

Вона відбивалась, не давалась, але згодом затихла, заплющивши очі, знеможена його поцілунками, аж поки враз вихопилась із рук, одбігла трохи, стала і подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Він не гнався.

Вернулась, сіла біля його на траву, а він, лежучи, зіперся на лікоть, і дивився, як вона ховала пальчиками під очіпок неслухняне русяве волоссє, що оточало вже все її рожеве личко.

– Ат, се мені волоссє!.. […] зараз же знову сіла біля самісінького Зінька, взяла його голову і положила собі на коліна». Подібних вилучень не бракує і в інших частинах тексту: «І враз Зінько почув, як маленькі руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати» [Там само. – С. 72, 74, 114.]. Не знайшлося місця у виданні цілком невинному опису зовнішності Гаїнки, в якому виразно відчувається авторське замилування нею; годі шукати в тексті і грайливу бесіду на пасіці: «А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бреніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:

– А що? Втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!.. Бо по пасіці бігати не вільно, – дідусь не велять! А що?

– Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!

– От! А ти мені знову руки крутитемеш?

– Іди, іди, – я не дам, – казав дід.

– Ну йди ж! – закликав і Зінько.

– А не займеш?

– Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу, – сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут після спеки!

– Бач, гарно!.. А чого досі не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сідаючи біля його.

– Поки справився дома – та те та се…

Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

– Ат, се мені волосся!..» [Там само. – С. 28–29.].

У виданні Державного видавництва України 1927 р. не повністю передано репліку дотепника Васюти, який не знаходить собі пари, стверджуючи про дівчат: «Однієї не обніму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнімання». В деяких місцях тексту відсутні навіть форми дієслова «цілувати»: як от у оповідях про стосунки Зінька та Гаїнки та гуляння п’яної громади Диблів [Там само. – С. 49, 69, 104.].

Часом найімовірнішою причиною пропущеного тексту у виданні є звичайна неуважність під час набору. Значніші за обсягом приклади – це репліки сільських глитаїв під час наради:

«– Щоб не бришкав!

– Ніхто тепер не бришкатиме!

– Прив’яжемо колодку свині.

– А коли й з колодкою полізе, – по мордяці!..», а також на зібранні громади на адресу перекинчика Кирила: «– Оце ж ізрадив! – сказав Карпо» [ПТВ 1902. – С. 12–13, 60.].

Видання 1961 р.

Точність ретрансльованого російською тексту викликає застереження. Приміром, репліку «Здоровий, як тур!…» перекладено як «Сильный, как тигр!» [Пор.: ПТВ 1902. – С. 41; Б. Гринченко. В темную ночь. Под тихими вербами: Повести / пер. с укр. К. Трофимова. – Москва, 1961. – С. 219.], що додає невластивого авторському тексту екзотизму. Інший приклад – фрагмент повісті, в якому йдеться про зустріч Ївги та Зінька (до речі, відсутній у виданні Державного видавництва України 1927 р. та більшості пізніших). Напівжирним шрифтом відзначено найбільш «творчі» зразки інтерпретації перекладачем (Костянтином Трофімовим) тексту Грінченка:

Видання 1987 р.

Відновлено деякі купюри тексту зразка 1927 р. (приміром, вилучені Шевченкові рядки та роздуми Зінька). Так само, як і в «Серед темної ночі», змінено мову повісті у напрямку, некоректно здійснено наближення її до літературної норми. Подекуди знехтувано авторською пунктуацією.

Принципи видання

Текст повісті підготовано на тих самих засадах, що й повість «Серед темної ночі».

У цій книзі текст повісті подано за останнім прижиттєвим виданням: Б. Грінченко Б. Під тихими вербами: Повість. – К.: Друкарня М. Т. Корчак-Новицького, 1902. – 234 с. (скорочено – ПТВ); відсутній фрагмент відновлено за журнальною публікацією.