Бо не сам, бо з ним народ, з ним Бог і Україна!

Михайло Харишин

І перед сивим і сумним,

Немов могутньою рукою,

Хтось розгорнув життя сувої,

Коли ще був він молодим,

Не знав ні розпачу, ні муки,

І забриніли ліри звуки…

В.Сосюра «Мазепа»

[Стаття, опублікована у книзі Юрія Дячука «Веремія», присвячена діяльності гетьмана України Івана Мазепи. Див.: Ю.І.Дячук. Веремія. – Кишинів, Вид-во Elan Poligraf, 2012.]

Уже понад триста років образ Івана Мазепи будить уяву мільйонів людей, спонукає їх до роздумів, до дії. Сьогодні у світі важко знайти більш-менш освічену людину, яка б не знала чи, принаймні, не чула ім’я Мазепи. Гетьман Мазепа вийшов далеко за межі суто української історії чи історії суміжних з нею країн – Польщі, Молдови, Росії, Румунії чи навіть Швеції. Ім’я Івана Мазепи без перебільшення ввійшло в перелік найвидатніших постатей світової історії, діяльність яких продовжує мати великий вплив на розвиток сучасної дійсності.

Уже більше трьох століть з іменем Мазепи демократичний світ уособлює такі поняття як свобода, національна та людська гідність, державність. Якщо порівнювати Івана Мазепу із великими діячами сучасності, то він співставимий хіба що з Махатма Ґанді, Мартіном Лютером Кінгом, Вацлавом Ґавелом. І дійсно, впродовж усього свого життя гетьман Іван Мазепа прагнув піднести українську духовність, освіту, культуру на рівень передової світової думки, позбавити, з одного боку, українців, а з іншого, європейців політично вмотивованих деякими імперськими силами упереджених підходів щодо українства, його минувшини, традицій.

Як і Махатма Ґанді, котрий всупереч віковому навіюванню про цивилізаційність колонізації, що здійснювали чужоземці на землі його народу, незважаючи на ретельно ними виплекану потужну «п’яту колону», таки зумів підняти свою націю на визвольну боротьбу, яка, зрештою, позбулася «опіки цивилізаторів».

Як і Мартін Лютер Кінг, котрий змусив, як афроамериканців, так і білих американців відкрити очі на те, що власне усі вони є громадянами однієї країни, усі вони однаково люблять і гордяться своєю батьківщиною, усі вони є з однаковими переживаннями, потребами, тільки хіба що з різним кольором шкіри.

Як і Вацлав Ґавел, який спромігся, з одного боку, позбавити свій народ комплексу «старшого брата» щодо близького за культурою та мовою сусіднього народу, а, з іншого, позбутися й комплексу «молодшого брата» щодо більш потужного східного народу, і тим самим вибрати його країні шлях демократичного розвитку, притаманного європейським націям, де панують свобода, рівність, законність та захищеність. І усі ці потуги видатних сучасників знаходимо в діяльності Івана Мазепи.

Сьогодні світ змінився. З політичної карти зникли останні імперії у класичному вигляді та розумінні. Зникли імперії, але не її носії. Натомість прийшли новітні форми неоімперіалізму, які змінивши риторику, сутність зберегли – за формально видимої державної незалежності підпорядкувати чужу країну, її народ економічно, отже й політично, навязати свою ідеологію, своїх героїв, культуру, іституції і, накінець, й суспільно-політичний устрій. І саме тут на перешкоді їм постає образ українського гетьмана Івана Мазепи. Власне тому то й понині неоімперіалістами ведеться жорстка, точніше жорстока, непримиренна ідеологічна війна з дискредитації імені Мазепи, передусім в очах майже семидесяти мільйонної української громади світу. Адже для усіх зрозуміло, позбавивши народ його символів, без особливих зусиль їх замінять символи чужі.

Постать Івана Мазепи є дійсно цікавою та неординарною. Високоосвічений, полілінгвістичний, ерудований, від природи статний та мудрий, спроможний швидко оцінювати ситуацію та вибирати найбільш оптимальну модель своєї поведінки, Іван Мазепа уже лише через те притягував до себе погляди своїх сучасників. До того ж великий меценат, державний діяч, який зумів об’єднати під своєю булавою розірвану Україну, утвердити на її території владу виключно гетьманського уряду, відбудувати десятки величних соборів та монастирів, збудувати сотні «звичайних» храмів по всій Україні, домогтися усвідомлення усіма українцями, як з Лівобережжя, так і з Правобережжя, свого права на відновлення своєї повноцінної державності – єдиної України, та, нарешті, зробити рішучий крок до здобуття такої незалежності – все це не могло залишати і не полишає й понині байдужим політиків, церковних діячів, науковців, музикантів, художників, поетів.

Власне «мазепознавство» розпочалося ще за життя гетьмана. У православних храмах молилися на образ Мазепи, дякуючи за благодійність, його діяння прославляють у трактатах. Гетьману присвятили свої хвалебні, а після його смерті й критичні твори такі відомі церковні діячі, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Про діяльність Івана Мазепи писали Пилип Орлик, Дмитро Туптало та інші. Не зупинила «мазепознавство» й оголошена гетьману анафема, просто більшість почала писати про покійного Мазепу анонімно, боячись (про всяк випадок) розкрити своє ім’я, причому незалежно від того, чи це були восхваляння, чи навпаки – пасквілі.

З іменем Мазепи у тогочасних західних дослідників асоціювалася власне Україна – далека, невідома, екзотична країна на просторах Європи. Про Івана Мазепу писали Проспер Маріме, П.Шевальє, французькі дипломати Жан де Балюз та Адольф д’Авриль, інженер та картограф Гійом де Боплан та інші. До речі, як стверджує сучасний український дослідник Я.Кравець, з творами Боплана були добре знайомі вчені Блонд, Буйо, Гессені, Гензіус, Дюпон – засновники Французької Академії. Україною, через праці Боплана, цікавилися вчені Босе і Декарт, король Людовік ХІV та його міністр закордонних справ, Вольтер і Фуке, імператор Наполеон та вчений Елізе Реклю, коли той на вигнанні «готував свій велетенський твір, де так добре описав Україну».

Образ гетьмана став головним у поемах та віршах Дж.Байрона, В.Гюго. З’являється образ Мазепи у польських літераторів – М.Мусницького та Ю.Словацького. За словами білоруських вчених В.Рогойші та Т.Кобржицької, у першій половині ХІХ століття навіть виникла своєрідна українська школа в німецькій літературі, у світ виходять під назвою «Мазепа» поема Г.Штебіна, двохтомний роман А.Мюцельбурга та трагедія Р.Готшаля.

Образу Івана Мазепи присвятили свої романи відомі російські письменники Ф.Глінка, Ф.Булгарин, М.Сементовський, О.Рогова, К.Рилєєв та багато інших літераторів. Присвятив свою знамениту поему «Полтава» й О.Пушкін, який визнав гетьмана «однією з найвизначніших постатей тієї епохи».

Мазепа надихав на творчість великих європейських художників – Ораса Верне, Луї Буранже, Теодора Шасеріа, російських митців І.Репіна, В.Масютіна та інших. Не обійшов у своїй творчості гетьмана й видатний українець – поет та художник Тарас Шевченко. Серед композиторів не можна не згадати музичні твори Ф.Ліста, П.Чайковського, П.Сокальського, присвячені Івану Мазепі.

Необхідно відзначити, що сам гетьман також не був обділений творчими задатками. Достеменно відомо, що Іван Мазепа писав вірші, зокрема зберігся його твір, знаний як «Дума гетьмана Мазепи», йому приписують й авторство «Пісні про чайку».

Не оминула постать Івана Мазепи й українську літературу. Безпечечно, найвизначнішою тут є трилогія Богдана Лепкого. До образу гетьмана зверталися видатні українські письменники та поети – Павло Загребельний, Володимир Сосюра, згадував його у своїх творах Микола Бажан та інші.

«Мазепознавство» не закінчилося й сьогодні, і воістину не закінчиться ніколи. Ціла плеяда істориків відкриває для нас нового Мазепу, очищеного від петровсько-більшовицького кліше. Публікуються документи тих часів, що дозволяє людині самостійно, без нав’язування чужих оцінок, визначити своє ставлення до великого гетьмана. І чим більше правди відкривається про Івана МАзепу, тим жорстокішим стає опір його противників.

І тут слово поета може стати визначальним. Бо ніхто краще за поета, митця, не може зачепити тонкі струни людської душі, й донести на емоційному рівні правду про ті чи інші події, не завжди і не обовязково завжди витримуючи історичну хроніку.

Саме такої мети сягає поема Юрія Дячука «Веремія», присвячена останнім дням життя українського провідника Івана Степановича Мазепи. Добігають кінця останні хвилини перебування на цьому світі, стара втомлена людина, у вигнанні, важко роздумує над прожитим життям.

- Як душно й прикро! -Тиша сперта

Колотить дзвони в голові.

Думками й болем в клоччя дерта

Застига ніч. Лиш вартові

Навкруг обходячи хатину,

На мить недовгу, на хвилину

Штовхають час вперед. І ніч,

Зробивши крок малий, за піч

Пірнає спати знов, а він -

У спогади свої, щоб там

Душі, в накрапах чорних, храм

Відмити й бруд спалити, й тлін.

…Гортає пам’ять сторінки,

Летять літа у вир, в віки,

А серце ловить кожну мить

І відгукається, й болить…

Гетьман з властивою йому скульпульозністю аналізує прожиті роки, дякує своїм соратникам та просить прощення у тих, кого скривдив, кається за помилки, але, зрештою, таки має сподівання, що недаремно прожив свій вік. Бо не сам, бо з ним народ, з ним Бог і Україна.

І хльоснув плач, скипів, мов піна,

Прорвав опони загород,

І в грязь укинув на коліна

Козацький скривджений народ.

Узвар з ненависті й любові

Скипів в серцях і на віки

Обшпарив голови бідові,

Горлянки, мізки, кулаки!

Підбіски ошуку проворно

Знялись, прискорюючи рух,

Догнали гетьмана і чорно

Вдягнули, впившись в чистий дух.

А сурмачі протерли очі,

Й на зло вікам, байкам, царю!

У всі легені парубочі,

Заграли вслід йому «зорю»!

Немає жодного сумніву в тому, що поема «Веремія» посяде гідне місце у світовій літературі, як і немає сумніву і в тому, що її автор уже поповнив шерег великих мазепознавців. «Веремія» не залишить байдужою ні нинішніх прихильників чи противників гетьмана, ні прийдешні покоління, змусить ще раз усіх нас без винятку задуматися над людським буттям, над людським покликанням, над історією, над нашим сьогоденням та нашим майбутнім.

2012 р., м.Київ