1. Ляхи розбили загін Неживого
Микола Лазорський
Неспокійно стало на Правобережній Україні з часу, коли польські єзуїти за підмогою «королев’ят», великих магнатів, притьмом і силою стали затягати українське поспольство до лона католицького костьолу. Ще коли все те обходилось тільки казаннями по церквах та всякими улещуваннями, можна було сяк-так терпіти. Але скоро по тому настали гіркі часи. Ксьондзи взялися надокучати поспольству в інший спосіб: духовні пастирі почали привертати до костьолу голою «рукою», живосилом, стали замикати церкви, забороняти молитись, обкладати тяжкими податками, приневолювати до святкування своїх свят.
Зрештою, пани-магнати, яким належали величезні маєтки-«фільварки», постановили віддавати церкви в оренду кожному, хто б захотів узяти. Це був для комерційних людей назбит прибутковий припадок, отже до нього відразу присмоктались жиди. Вони сплачували готівкою оренду, діставали до рук церковні ключі від пана каштеляна і тоді вже стягали великі гроші з селян та ремісників за всякі треби та Божу службу. Орендар відмикав церкву тільки тоді, коли громада здавала йому до рук готові гроші. Не смів чоловік похристити дитину, поховати померлого, повінчати дітей без виплати «такси» все тому ж орендарю.
Це вже було через край. Найтяжче велося таке в Брацлавщині, на Поділлі й подекуди на Київщині там, де лежали величезні землі таких «королев’ят», як Любомирські, Браницькі, Чарторийські, Ржевуські, Потоцькі, Собеські, Сангушки. Саме в тих займищах люто запанувало насильство. Поспольство заворушилось.
Тоді й упало козацтво до краю рятувати дідівську віру. Тут зароїлось поспольство з косами та сокирами, тут і Уманський курінь змішався з повстанцями. Полковник Неживий став якимсь месником і обернувся в устах народних на «неживого-вовкулаку». Був то козак-вовкулака, що вдень спить або гострить ікла, вночі шматує, – така пішла поголоска. Загони охочекомонних оберігали шляхи до панських маєтків, але вберегти все ж не могли. Багато панщизняних стали тікати до Неживого характерника: біля нього, мовляв, не страшно, характерник усе зробить, а ми допоможемо сокирами вигнати ляхів з України.
Загони уманського курінного множились, росли з дня на день, але ніхто не знав, скільки у нього війська, де він сьогодні або де буде завтра. Літав Неживий скрізь, сіяв жах і смерть. Коронний гетьман Сенявський [43] вислав був проти нього крилатих драгунів. Вони здибали головні загони Неживого в регіоні Потоцьких і навально пішли в наступ. Проте козаків було більше й вони вкрили сараною поле, на конях летіли оскаженілі панщизняні «лайдаки». Крилатчиків оточили й порубали впень, а всю старшину з паном полковником повісили в невеликому гайку «за знущання над вірою й козацьким народом», як було написано на дошці над їхніми головами.
У Варшаві сполошились і вдарили в гвалт. На ворохобників «гульвіс» пішли кварцяники [44]. Панам воєводам та каштелянам наказано було давати поміч легіонерам та впіймати курінного і його помічників за всяку ціну. «Гайдамаки», як тут називали козаків, відразу наразились на велику небезпеку. Воювати з кварцяним військом інсургенти не вміли, до всього їм заважали юрми панщизняних. Вже через місяць Уманський курінь відступав до Дніпра, добре пошарпаний під Шаргородом. Кварцяники йшли услід, тиснули козацькі рештки з усіх боків і недалеко від Ламаного Броду оточили і майже всіх порубали. Багато тоді попало до лядських рук: більшу частину погнали до Варшави, решту до Кодні: мав там їх судити воєвода Стемпковський.
Неживий з невеликим загоном встиг перейти Дніпро, але його все ж догнали кварцяники й оточили з усіх боків. Тоді козаки окопались. За возами, збитими залізними пугами, вони ще відбивались від ворога.
Спливали дні, моторошні, безнадійні. Козакам було сутужно: не стало навіть сухарів, пробитись до своїх – нічого було й думати: кварцяники вкрили сараною всю долину. Неживий послав з десяток одчайдушних козаків одного по одному відшукати Важкого, який давно вже був на своєму березі Дніпра. Треба було його помочі, бо серед козацтва пішла вже пошесть.
– Коли від Важкого не буде підмоги, ляжемо тут усі, – казав Неживий, оглядаючи воза, біля якого лежав з мушкетом Неридаймоямати.
– До того йде, – відрік той, вцілюючи гусарина, що гарцював на коні й щось гукав. Пролунав постріл, і гусарин, тріпнувши обома руками, схилився, мов зламаний, на кульбаку.
– Добре! – похвалив себе козак. – Як би так усіх ляшків. На те ми й козаки, пане полковнику, щоб лягти у полі, а не на печі, – додав він і знов став цілитись.
– Лягти то треба, але щоб бува не по-дурному, – буркнув полковник і пішов до возів, туди, де козаки клепали ланцюги.
Неридаймоямати вмостився вигідніше й став вибирати ще когось на кулю.
До обозу мчало аж п’ятеро жовнірів й усі махали білими хустками.
– До миру! до миру! – гукали вони щосили.
– Коли до миру, то й до миру, – процідив він крізь зуби.
Він кинув мушкета, зліз на воза й настромив на дрючка білу ганчірку.
– Чого вам? – понуро питав.
– Мосциві пани-козаки! – гукав жовнір, виходячи наперед. – Нащо нам вбивати одне одного, коли можна розійтись мирно, коли можна справу злагодити швидко, без крові, просто.
– Як просто? – питав козак, запалюючи люльку.
– Так, ми перебили багато хороброго козацтва, ще більш пішло до Кодні, та чимало ворохобників-панщизняних, що пішли в гайдамаки, вже смалять у Варшаві в мідяному бику.
Жовнір замовк і кахикнув.
– Чули й це… як миритись будемо? – пихкав люлькою Неридаймоямати.
– А так, щоб і ви не пішли до коханого пана Стемпковського, то… краще послухайте ради нашого пана полковника.
– Яка ж його рада?
– Видайте Семена Неживого та ще з десяток його помічників. Зараз я прочитаю, кого саме треба видати, ми знаємо всіх вас. Коли так зробите, помиримось: ви підете ліворуч, ми – праворуч.
Жовнір збирався читати листу, тоді як козак мовчки оглядав метких кварцяників. «Не прості жовніри, – думав він, – одяг кращий… старшини…» Він з досадою махнув рукою:
– Не квапся, чоловіче добрий, начитувати козаків на шибеницю. Не трудись читати, дурна бо то справа.
– Чому дурна! Краще хай згине один верховода, ніж мало б загинути усе хоробре лицарство: з козаками, мосцивими панами, ми хочемо жити у згоді. Справа добра.
– Як на кого, вона добра, а нам не підійде.
– Може б порадились проміж себе?
– І радитись не будемо. Обіцяєте ви жити з нами у згоді споконвіку, з часів Хмеля, та чомусь й досі не спромоглись на таку згоду. Тільки розбишаки видають свого полковника, а ми військовики. Ображати себе не дозволимо.
– Загинете тут усі! – гукнув гнівний жовнір. – Заберемо, як курчат, у Кодні постинають усім голови!
Козак пихнув ще раз, вибив попіл і сховав до кишені люльку. Він вже кинув дрючок з ганчіркою і держав мушкета.
– Не квапся, чоловіче добрий, бо ми ще не в твоїх руках. Коли доведеться покласти голову, що ж, покладемо в чистому полі, в чесному бою, але не на колоду й помремо не з катівської руки Стемпковського. За віру православну віддамо кров, а до Стемпковського доберуться молодші наші козаки, нас у Січі багато.
Неридаймоямати всміхнувся й плигнув з воза.
– Пся крев! – вилаявся жовнір, повернув коня й птицею полетів до свого табору разом з товаришами.
Козаки посилили варту, і сам курінний перевірив ланцюги біля кожного колеса: чи добре заклепано.
Смеркало. Купчились хмари й накрапав дощ. В таборі польському було тихо. Так серед ночі прошумів вітер, вдарив грім, і пів неба освітила блискавка; гримнуло вдруге, втретє, і нараз полив дощ, як з відра. Воднораз за валами, ліворуч, гупнуло так, що вози в тому місці підскочили й стали дуба. В пітьмі заблимали жовті вогні й потягло пороховим димом, в одному, другому, третьому кутку закурились вози. То польські пластуни кидали смолоскипи у підірваний обоз. Жовніри пішли в наступ, навально, скажено. Козаки кинулись боронити підірване місце, гасити вогонь.
– Ставай до лівого каре! – гукнув щосили Неживий і почав палити з мущира, де було найгустіш жовнірів. – До лівого каре, до лівого.
– Васютинці! до лівого каре! – передавав наказ Неридаймоямати.
– До лівого каре! – хрипів Кувікало.
– До лівого, до лівого, – лунало по всьому обозу.
Жовніри лізли сараною. Вони прорвали ланцюг, перелазили через рівчаки, повні води, рубали шаблями, зіткнувшись з козаками плече в плече. Серед темної ночі чути було зойк, прокльони, пекельну лайку, гупання сокир, важкий тупіт, звірячі вигуки. Час від часу невидима велетенська рука різала пів-неба вогненним ножем і з скаженої люті той же невидимий велетень скреготав зубами, зсував з гір каміння. В обозі снували-танцювали жовті вогні смолоскипів, повітря стало задушливе, заносило горілим деревом, болотом, пороховим димом.
– Бий псявіру! – мов навіжений вомпив Неридаймоямати. – Бий сучих синів! Ми покажемо вам, як віддавати жидам в оренду церкви!
– Рубай, рубай ляхів! Рубай того песиголовця, рудого рубай.
– Бий його, то брат ката Стемпковського! – лементував Кувікало з смолоскипом у руці й скривавленою шаблею.
– По голові, ціль макітру, порожню лядську макітру!
– Лицарство! До пана курінного, до полковника на підмогу! – ревів Нетудихата з підбитим оком і страшною раною на плечі.
– Пробі! До пана полковника. Стемпковський насідає!
– Заходьте збоку, бийте ляшву, в печінках вона сидить.
– Стемпковського ціль!
– Порожню макітру на черепки!
– Виручай полковника.
– Усі до полковника, – пролунало з краю й до краю.
Луною прокотився розпачливий крик: на Неживого лізли з усіх боків лавою, не встигав відбиватись. Заюшений кров’ю, чорний від пороху й бруду, з простріленою ногою, він стояв на одному коліні й люто рубав навмання. Вряди годи позирав на знедолене лицарство й хрипко гукав.
– До гаю біжіть, праворуч стежка. Відтіль йде Важкий! Ради пана Бога! До Важк…
Нараз в обозі гримнуло раз і вдруге так, що затрусилась земля. Ядучий дим гасив смолоскипи. А в пітьмі все гупало, ревло, клекотало, стогнало. Чути було тільки важкий тупіт сили жовнірів, бухання, мовби молота по ковадлу, гуркіт вогненних колес і в межичасі слабий стогін і розгонистий шум передранкового вітру.
Рано вранці мляве сонце освітило з-поза хмар долину. Скрізь валялись поламані вози, купами лежали розбиті мущіри, порохівниці, мушкети… Димились трупи. Задубіла мертва рука міцно тримала ефес шаблі. То покотом лежали порубані козацькі трупи.
Було тихо.
Примітки
43. Той Сенявський, який був гетьманом, тобто Адам-Миколай, помер в 1726 р., за 40 з гаком років до Коліївщини. – М. Ж., 20.02.2024 р.
44. Драгуни не носили «крил» (вони-бо не гусари!), а кварцяне військо було скасоване в 1652 р., за століття з гаком до часу дії цього розділу. – М. Ж., 20.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 414 – 420.