3. На майдані у Кодні

Микола Лазорський

Сьогодні, як ніколи, гамірливо у старій Кодні. Була неділя. Саме на цей день припадали вибори до соймику, тому і з’їхалось багато панства з усіх околиць. Приїхала й молодь повештатись по ятках, погуляти серед розлогих коденських лип. По обіді на кожній вулиці снували наїжджі пани, на майдані ж не можна було й просунутись: адже сьогодні коханий пан Стемпковський мав судити тих страшних гайдамаків, що палили панські фільварки та вбивали ксьондзів. Ще зранку по місту ходив помічник ката, кликав народ до майдану дивитись, як будуть стинати голови усім гайдамакам з-під Шаргороду й насамперед зітнуть голову вовкулаці Неживому. У місці про це знали вже всі. Тут тільки й мови було, що про «неживого вовкулаку» та його товариство. Гомоніли про таке не тільки старі, цікавились і молоді, мабуть, чи не більше за старих.

– Коли тим гайдамакам постинають голови, тоді вже хлопи кинуть ходити до своїх каплиць, – говорила смуглява панна своїй подружці. – Ходімо, Юзю, подивимось!

– Ах, лячно! – жахалась полохлива Юзя.

– І овше не лячно! Я бачила вже двічі: січуть, як капусту, тільки кров б’є струменем на катову хвартушину, найпаче коли він ловить голову за чуба і показує усім тих вовкулаків, тільки кліпають очима ті голови порубані. Овше не лячно.

– Бою… – тягла Юзя.

– Все місто буде дивитись.

– На кого?

– Хіба не чула! Дивитимуться на неживого вовкулаку: він їв польських дітей на Брацлавщині. Сам пан воєвода буде.

– Що йому робитимуть?

– Пану воєводі?

– Ні, вовкулаці.

– Гм… як заведено: випечуть очі розпеченим залізом, здеруть шкуру та натруть сіллю, тоді різатимуть тупим ножем. Кат сам казав.

– Він і панночок їв?

– Атож, з’їв кілька соток. Сам кат казав. Тепер він не страшний, бо його закували у важкі кайдани. Не бійся! тут буде і Стась.

– То правда?

– Як Пана-Бога кохам, муву правду. Стась буде вартувати, щоб бува який гайдамака не вирвався.

На майдані було вже так тісно, що навіть і дужі ремісники не здольні були проштовхатись кулаками бодай на п’ять ступнів. Кожен, хто спізнився, завертав у бічну вулицю і вмощувався десь на приступці, на паркані, дехто ліз і на дерева або навіть на дах сусідньої кам’яниці, щоб тільки глянути здалека на диво-дивне. Тут же був і Стась, худорлявий ремісник у вузеньких галанцях, з срібним ланцюжком на всю жакетку. Він порядкував десятком і тому мав право вибирати собі найліпше місце. Стоячи на широкій тумбі, він поглядав на поміст і шептав Юзі:

– На помості ще немає нікого, тільки помічники пана ката роздувають міхи та розкладають струменти. Внизу видно велику колоду: на ній рубають голови гайдамакам.

– Пан Стась не боїться гайдамаків? – питала Юзя, манірно оправляючи пишний рукав.

– Пхе! – недбало сплюнув Стась. – Мені той гайдамака вшістко єдно, що молодий вробль: придавив ногою і по тому.

– Пан правдивий лицар! – червоніла Юзя, поглядаючи замилувано на ремісника.

Стась набундючився й кільки раз помацав голу верхню губу. Тоді нараз суворо гукнув до своєї десятки:

– Пильнуйте, пани! Кожен ставай на своє місце вподовж вулиці одне від одного на десять ступнів. Коли який гайдамака надумає тікати – ціпком по ногах, з усієї сили ціпком по ногах. Панночок прошу тоді бігти на вулицю святого Вінцента, бо, прошу панство, буде барзо пекельна борба, і краще не дивитись, коли я в’язатиму гайдамаку – то буде жах!

Якась огрядна жінка перелякано дивилась на Стася і всю його десятку з довгими киями.

– За що вони збираються бити гайдамаків? – питала вона червоного, як півень, чоловіка.

– За те… гм… що вони гайдамаки, пся крев. Їх на кавалки треба краяти або кинути овше до бика на смаження.

– Будуть смажити?

– Ні, – зітхнув червоний лях. – Тут такого бика немає, мідяного. Є у нашій найліпшій у світі Варшаві, там смажать, а в Кодні ні.

– Бардзо шкода, – пошкодувала жінка. – Що вони робили, ті гайдамаки?

– Лайдаки наважалися підняти руку на наших святих ксендзів.

– О, свентє Боже!

– Так! Ксендзі хотіли лад зробити по каплицях.

– Яких каплицях?

– Таж по схизмацьких церквах! Хотіли всіх зробити добрими католиками, увести до святого костьолу і врятувати їхні барбаринські душі для Пана-Бога, а вони, пся крев, полізли з ножами.

– О, Єзус-Марія!

– За велике добро подзінькували пожежами.

– Усіх тих схизматів слід викорінити до пня, а не рятувати душі: хай гинуть у пеклі! – озвався високий лях з довгим вусом й більмом на оці. – Всі вони бардзо великі грішники: вони не хотять знати свєнтего папежі!

– О, мати Боска! – звомпила жінка й сплеснула навіть у долоні. Вона хотіла ще спитати щось, але раптом на майдані прошуміло, загуло, мов у повному вулику.

– Ведуть, ведуть.

– Гайдамаків ведуть!

– Пся віро. Покажуть вам по чому ківш лиха!

– Лотри!

– Лайдаки! Вовкулаку ведуть!

– Вовкулаку-Неживого ведуть у тяжких кайданах.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 424 – 427.