2. Ляхи схопили Явтуха Важкого
Микола Лазорський
У Золотаревій балці трохи на одшибі від шляху на стару Кодню, причаїлись два чоловіки в кущах ліщини. Були виснажені, обідрані. Один з них обмотував хусткою поранену ногу: хустка вся зачервоніла й густі краплі крові падали на вогку землю. Другий високий, розхристаний, весь у сажі куняв на пеньку. То були уманського куреня Неридаймоямати і Кувікало.
– Так кажеш, бачив? – питав хмарно Неридаймоямати.
– Бачив, – нерадо кинув розхристаний Кувікало. – Блимнула полум’я, і побачив крізь дим: зв’язали нашого полковника, насіло десятків зо два. Зв’язали й кинули на коня.
– Повезуть до Варшави, – зітхнув Неридаймоямати.
– Мабуть, що до Кодні, до Стемпковського: тут його маєтки погоріли, захоче помститись. Брат привезе гостинець, візьме, аж руки затрусяться, – хрипко засміявся Кувікало.
– Мабуть, що так, – пробубнив козак. – Скатує у Кодні серед козацького люду, щоб налякати. Що ж робити? – питав він сам себе.
– Поки що спочиньмо, – кинув Кувікало, – а увечорі, як сонечко сяде, подамось до Важкого: до його загонів пристанемо, поведемо на Кодню.
Неридаймоямати мовчав: куняв, а може, думи думав. Кувікало поглядав з кущів на шлях і дбайливо перев’язував ногу. Сонечко підскочило вгору так як на два дуби, коли козаки стали підкріплятись сухарями з маленького клуночка. Вони гризли сухарі й сторожко дослухались. В гаю стояв стоголосий пташиний гамір. В купах старих осокорів воркувала горлиця і зелений дятел лазив по стовбуру, заклопотано стукаючи гострим дзьобом миршаву кору. Пролетів метелик і нараз сів на Петрових батогах, розкривши до сонця ніжно-оксамитові крильця. З галявини, відкіль дув теплий вітерець, заносило медовим духом материнки. Рештки ранкових випарів сивими хмарками йшли вгору поміж струнких колон молодих сосен. Сосни ті здаля скидались на колони пишного храму, повитого легкими хмарами ладану й запашної смирни. За галявиною бовваніли степи, широкі, як море. Хвилювалась густа пшениця, сірів закурений шлях на страшну Кодню: тікаючи від поляків, Неридаймоямати й Кувікало ладнались податись на свій бік Дніпра.
Сиділи мовчки. Неридаймоямати звів голову й мляво глянув на сосну: там угорі сидів крук, чорний з жовтуватим дзьобом. Чи наполохав його хрипкий голос козака, а чи може злякала кудлата його шапка, тільки крук нараз махнув крилом і важко злетів з гілки. До ніг козака впав кавалок чогось червоного брудного.
– Палець, – буркнув козак, розглядаючи криваву масу.
– Шматок козацького тіла, – кинув Кувікало й собі.
– Шарпають нас хижаки, пане-брате, – хрипів козак, – москвин, лях і крук.
– Забув ще одного хижака – старшину.
– Гм, то правда: старшина – хижак неабиякий, пхає козацький народ на люті муки.
– Атож, гетьман – перший московський задрипанець, полковники – поніміли. Усі братаються з москалями, п’ють з ляхом, сучі сини.
– Гинемо, пане-брате! Стало гірш, як у турецькій неволі.
– Не нарікай на Бога: гріх. Січ-мати ще дасть рахубу новим яничарам.
Відкілясь ледь-ледь занесло вітром бадьору пісню, прошуміло й стихло. Через якусь хвильку знов прошуміло. Обидва стали прислухатись.
– Може, пан Важкий? – догадувався Неридаймоямати.
– Може, прочув і навздогін переплив до ляхів, тоді ми…
Тепер уже ясно чути було пісню веселу, бадьору. Молодий голос виводив зухвало, тоді як сотні дужих горлянок підхоплювали пісню зі свистом й молодечим завзяттям. Але пісня ніби була чужа. Дужчав кінський тупіт, і вже видно було збиту куряву. З-за гори поволі виткнулись улани. То були поляки. Їхали повагом, пустивши коні. Передні весело перегукувались і воднораз обережно піддержували вершника на вороному коні. Кувікало пильно приглядався з-за кущів. Раптово хопив побратима за руку й ледь шепнув:
– Дивись, козаче, дивись! – і тільки міг показати пальцем.
Улани держали на коні Явтуха Важкого. Руки йому було зв’язано сировим ремінням, голова завинута скривавленою хусткою. Подертий, весь пошарпаний, їхав він похитуючись з заплющеними очима, блідий і, здавалось, байдужий до всього, напівмертвий. Вершники проїхали повз кущ ліщини, де сиділи козаки, і швидко завернули за горби. Було чути сміх, уривки жовнірської пісні й вряди-годи молодечий посвист. Скоро й пісня затихла.
Неридаймоямати, блідий аж сірий, підвівся й витяг шию, вдивляючись у страшний привид. Але жовніри давно вже вийшли на рівний шлях і на галявині не було жодного вершника. Понуро, незрячими очима мов глянув на побратима і з несамовитою силою вдарив кулаком у стовбур осики. Ноги підігнулись, і він не сів, а впав на траву, немов підстрелений сокіл.
– Кінець, – глухо проскрипів, – кінець усьому.
– До кінця далеко, – буркнув Кувікало, старанно зрізуючи тернину. – Кінця ще не видно, друже. На лишень ціпочок, а цей буде мені.
Неридаймоямати лежав на траві, немов мертвий, тільки вгородив скандзюблені пальці у вогку від дощу землю.
– Візьми, кажу, ціпочок, в дорозі легше.
Козак понуро підвів голову й глянув на побратима. Той вже вмився з озерця й старанно витирав почорнілу від виснаги твар рукавом сорочки.
– Треба відсвіжитись, – казав уже лагідно Кувікало. – Шлях не близький; тут є брід, добре знаю місцину, перейдемо легко, а тоді вже потюпаємо.
– Куди?
– Підемо до Дикого Поля. Там Залізняк, до нього злітаються степові орли. А ми ж як! Йде поспольство на порятунок, а нам уродженим козакам і Пан-Бог велів.
Довго сиділи козаки в глибокій задумі. Вже й тіні подовшали від осокорів, і сонечко почало скочуватись за гай, а вони все сиділи в кущах ліщини, понурі, мовчазні. Нарешті Кувікало важко підвівся й торкнув за плече побратима.
– Пора, пора в дорогу.
– Нікуди я не піду, – твердо відрік Неридаймоямати.
– Ех! горілки немає! – з жалем похитав головою Кувікало. – Тобі, голубе, треба випити чарку з порохом, дуже пособляє від пропасниці. У тебе, бачу, пропасниця.
– Дурниці! – буркнув Неридаймоямати. – Пропасниці немає ніякої. Не хочу я до Дикого Поля, бо… – і він завагався.
– Бо що?
– Хочу довідатись, яка доля спіткала Важкого та Неживого.
– Яка доля? – знизав плечима Кувікало. – Порубають голови, це тобі й дитина мала скаже. Краще помолимось за спокій душ безневинно убієнних рабів Божих Семена та Явтуха. Вештатись серед ляхів і я не хочу: треба йти до Січі, розказати, що діється на правому березі. З Божою поміччю якось дошкандибаємо. Мені є багато чого сказати самому кошовому.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 420 – 423.