Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

1. Звістка про вбивство Петра 3-го

Микола Лазорський

Саме після жнив на другого Спаса, коли степ наїжився жовтою стернею, а по садах на обважнілих вітах достигали яблука, гетьман несподівано дістав від графа Олексія великого листа. Привіз його до Батурина пан Дараган, який був у Петербурзі в липні місяці, щоб побачити свого Івасика в драгунському мундирі. Гетьмана не застав дома, передав листа через пані Стришенкову й сказав, що заїде другим разом розказати про столичні жахи.

Гетьман сидів тим часом у Глухівській комісії, яка з його побажання робила великі зміни в генеральному суді. Тільки через місяць він міг уже прочитати того листа. Граф Олексій писав:

«Мабуть, ти вже знаєш, коханий брате, про наглу смерть імператора Петра з офіційного повідомлення. Але мені все ж кортить дещо сказати таке, чого ти не вичитаєш ні в яких курантах. В ці сумні дні тебе не було в столиці, і слава Богу! [65]

Але ти бачив ще недавно, що робилося в палаці, коли імператор був ще серед своїх помічників і лаштувався ускромити свою жінку. На жаль, замах уцілив у порожне місце. Катерина була сміливіша, та й біля неї крутились великі заводіяки. З них найзавзятіший гвардієць Григор Орлов та й ще всі його чотири брати. Тихенько кажуть, що всі вони були в змові, і поки прибічники царя терлись та м’ялись, ті козарлюги привели вночі до царських покоїв сотні дві жовнірів свого полку, наказали вартовим здати зброю, хопили попід руки імператора й кинули до тюрми ледве живого з переляку.

Імператор і раніш був не дуже тямучий, а зараз і зовсім став несповна розуму. Коротко кажучи, цар попав за грати. Ніби розважати його ходив брат Григора Орлова – Олексій. Я його бачив кілька разів, і кажу по щирості, не хотів би мати з ним діла: це вернигора! Як він розважав царя – не знаю. Усі кажуть в одно, що обидва пили горілку й грали в карти; за щось не помирились і Орлов з пересердя стукнув царя по голові мармуровим пресом так, що той «скорпостижно скончался» [66]. Так другого дня писалося в декларації, тільки про прес не згадувалось, а натякалося на хворе серце: «Помер від сердечної хвороби». Його ж дружину оголошено було в той же день імператрицею. Коронація відбудеться восени.

Тепер у палаці нові люди, і Григор Орлов у великому фаворі. Вже на другий день він дістав титул князя, чин ад’ютанта-генерала й став шефом артилерії. На різних раутах його бачать у генеральському мундирі, на якому приколото медальйон цариці, весь у діамантах. Передають на вухо, що він моститься одружитися з нею. Не знаю, чи то правда, чи так плещуть дурниці.

Як бачиш, вітер дме з іншого боку. Усі, хто стояв за вбитого царя, нині гнуться в дугу перед новою царицею. Поки що Катерина придивляється до тих, що були проти неї, не чіпає, але й не уласкавлює. Видно, що не забула за кривди. Наші старшини теж тут, злетілись, як мухи на мед. Кожен хоче бути на очах, але бояться: всі вже побачили крутий її норов і стараються одне з-перед одного запобігти ласки.

Я сиджу дома, як щур в горах. Та воно й не дивно: при дворі я ніколи не був «парсуною», не засідав ні в яких комісіях і після смерті цариці Єлисавети непомітно відійшов. Тому тут так скоро й забули мене. Тут так все робиться не тільки зо мною. Тут сьогодні великий пан, завтра – на Сибіру, або й того гірш – на шибениці. Не милують і царя. Але все ж прислухаюсь та придивляюсь.

Нова цариця ніби починає приятелювати з пруським королем Фрідріхом, якого величають за розум великим. Поки що пробує сили в різних комітетах: хоче бачити якісь реформи і, що найгірше, точить зуби на Гетьманщину. Я тут заприятелював з молодим земляком Григором Полетикою, сам він з Ромен, що на Полтавщині. Вчився в Київській академії, а тепер працює в якомусь департаменті в закордонних справах. До цієї установи чомусь ідуть працювати наші люди, тут їх зібралось чимало.

Пан Полетика добре знає своє діло: він працює в такому департаменті, де засідають усякі комітети, і частої приносить свіжі новини. Повідає, що в комітетах тих виготовляють проекти по впорядкуванню селянства й не де інде, а таки в нашій Гетьманщині. Ніби резидент подав нового доноса (так і пише: «доношу»!), доноса на безладдя та якісь здирства, радився з сенаторами. Те ж говорив і старий князь Васильчиков: казав, що сама цариця сидить в тому комітеті за презеса й обмірковує, як то краще взяти в жменю козацький народ.

Хотять завести такий лад, як і в Московщині, хотять, щоб і пам’ять пропала про козацький народ. Тут згадують і Січ, і монастирські школи, і шпиталі, де доживають віку старі козаки, і «послушних» селян, що мало днів роблять на пана, і паланки, які мовляв, давно треба відібрати від січовиків та віддати московським вельможам за заслуги, і полковий лад, який би слід перемінити на щось інше, всього й не пригадаєш. Правда, це тільки чутки, але у всьому тому нічого немає радісного, бо щось та роблять москвини по тих комітетах на наше безголов’я.

Ще є одна вперта чутка, ніби цариця хоче покликати до комісії депутатів від кожного полку, розглянути «нове уложеніє» в Гетьманщині. Ніби новий закон для Гетьманщини найбільш за селян та городове козацтво, щоб можна було обійтись без гетьмана, а порядкувати через своїх губернаторів. Он воно що!

Дивуюсь, чого ти сидиш у своєму Батурині, коли резидент давно вже товчеться в Петербурзі з своїми доносами. Гетьман – перша особа в Гетьманщині, мусить в таку хвилину бути на очах цариці. Прошу тебе: не гайся, кидай все і рушай до палацу, до Петербургу, до їхніх комітетів.

Твій Олекса.

Вези сюди все те, що допоможе стати тобі найпершим радником для цариці. Не вези тільки петиції про гетьманат. Це тоді буде кінцем для всіх нас. Олекса».


Примітки

65. Все рівно навпаки: К. Г. Розумовський на той час перебував у Петербурзі, командував Ізмайлівським полком, був активним учасником змови проти Петра 3-го і підтримав Катерину 2-у. – М. Ж., 26.02.2024 р.

66. Для змалювання Петра 3-го, зокрема обставин його смерті, М. Л. скористався дечим з біографії його сина – імператора Павла 1-го. – М. Ж., 26.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 477 – 480.