6. Враження від димісії гетьмана
Микола Лазорський
Спираючись на костур, шкутильгала до церкви ветха деньми бабуся. То була Одарка, вірна колись служниця старої Розумихи.
– Хочу подати «на часточку», – шамотіла вона, пристаючи на вузенькій стежці, – за спокій душі раби Божої Наталії.
– За стару Розумиху хочете помолитись, бабуню? – питала літня жінка в новій запасці, підперезана чорною окравкою з довгими китицями.
– Так, так, – хитала скорботно бабуся. – Вмирала мила графиня, просила, серце, ой дуже просила молитись щоденно за спасіння її душі. Тепереньки тільки й молюсь за те добре серце. Була ж дуже добра до мене, до всіх добра, а найпаче до онуків: припадала біля них, як горлиця.
Та й то сказати, весело було в Козельцях: бувало з’їдуться влітку з столиці від малого й до великого і ті, що поженились або заміж повиходили, і ті, що вчаться, і ті, що тільки думають вчитись, привезуть з собою ще й різних приятелів. Мов ті яничари, роблять розгардіяш: ті грають на музиках, ті бавляться в саду, на гойдалці, на танцях, на човнах. А в обід сядуть, мабуть, більш сотні набереться, та все молодь, та все пишнота, та все чужою мовою цвірінькають. Увечорі вогні, музика, танки, сміх, жарти.
А вона, моя голубонька, тільки посміхається, кожною приголубить, кожному скаже ласкаве слово, кожному дасть добру пораду. Тепер немає, де воно й ділось: не стало старої нені, щезла й веселість. У палатах пустка, тихо, цвіллю тхне, мов у льоху. Пішла і я геть, щоб і не бачити, як заростають стежки споришем та болиголовом. Пішла у світ, молюсь за добру душу, никаю по монастирях та милостиню даю старцям, бо так наказала покійна матінка. Добра була, не горда, дарма що з козачок, не гребувала простим людом: коли кому що треба, було пособить і грішми, і лісом, і товаром. Добра була жінка, земля їй пухом!
– На поминки, мабуть, щось записала? – цікавилась жінка.
– Записала, серце, записала, як же, наказувала не минати старця, сироту вбогу, обділювати всіх милостинею. Записала, як же. Записала і на мене, і на дяка Саватія. Так Божий старець не схотів грошей брати, віддав на монастир, а сам посунув до келії, тепер у монастирі доживає віку. Я загнула в інший бік: не схотіла сидіти у своїй хаті, у мене, серце, своя хата в Лемешах, віддала людям, а сама помандрувала на прощу, до церков, до вгодників Божих. Нема в мене ні роду, ні племені, тільки й діла-роботи молитись за здоров’я близьких і далеких та за спокій душ померлих.
Тремтячими пальцями бабуся ознаменувала себе хрестом.
– Жила покійниця-графиня в розкошах, а й до палат часом стукає лихо, – зітхала немічна служниця Розумихи. – Та біда нікого не минає, усіх відвідає, відвідувала частенько й Козельці. Боялась за синів.
– Боялась, кажете?
– І-і-і, дуже боялась! Коли почула, що вбили царя, умлівала за гетьманом. Бувало поїде гетьман до столиці, так вся тремтить: все виглядає, не спить, не їсть, Богу молиться, святій Покрові свічку ставить, кроплену орданською водою, щоб укрила своїм покровом від напасті. Аж змарніє, схудне вся, поки діждеться додому. Сама бачила, знаю. Кажу, бувало, не побивайтесь даремно, Бог не попустить так вона тільки махне рукою. Нічого ти не тямиш, – каже. – Не вгадаєш, з якої хмари впаде дощ. Сидять там нечесні люди: замордують безвинну людину, а тоді скажуть: помер з переполоху. То вже так там ведеться.
– Чула і я, що у тій столиці зібрались люди небезпечні.
– Так, серце, так. Не дурно бо й боялась покійниця: на її й вийшло, як казала. Гетьмана, правда, не вбили й не зарізали, так відібрали ж гетьманство. Віру, сестру гетьмана тобто, всилу-силу відпустила цариця додому, а вже старшого, тобто графа Олексія, так держать, мов пса на цепу: вже й просився і молився, куди там! Затялась – сиди тут, живи біля мене, щоб не втік, бува. І живе безталанний, плаче; на сухарі посадила, коли у нього й зубів немає, велике горе.
– Як же тепер гетьман, теж на сухарях?
– Ні, наказала їхати геть за море.
– За море!
– За море, серце, за море. Кудись запроторила у невір-землю, до турчина, з усією ріднею. Писав сестрі, мовляв, хотів би додому, до Батурина або хоч у Козельці. Так от сестра менша, пані Докія, їздила до столиці просити, щоб цариця зглянулась та помилувала. Так що б ви думали: не помилувала. Каже: дуже гніваюсь на нього, бо хотів передати гетьманство сину старшому, гетьманичу Андрію. Так і не пустила. Сама чула, як розказувала пані Докія.
– Свят-свят! Яка ж і сердита ота цариця, як її? – хрестилась жінка.
– Катериною зовуть, цариця Катерина або, сказати по-нашому, Катря. Ще сказала ніби: «Годі тобі гетьманувати, бо всі ви там вовком дивитесь на Москву, тепер геть, а козаків усіх велю переписати, а що з ними зроблю, то моє діло».
– Яка люта ота Катря! Я й сама чула, що переписують. У нас ще не писали, а по інших селах, чула, пишуть. Люди налякані тікають до козацьких паланок, там, кажуть, тихо, москаль боїться січовика. Ото лихо! Скільки сліз, лементу, плачу. Городовики мовчать, щось поміж себе гомонять та збираються по байраках. Москалина шаліє.
– Мій покійний Явтух, хай царствує на тім світі, не стерпів, пішов бити ляха за віру, а коли взяли, так плюнув межи очі – казали ті, що бачили. Плюнув за правду, і ніхто не заступився: покотилась голова під самісінькі катівські ноги. Тепер почав насідати москалина, хто ж заступиться, коли ляхи побили багато січовиків! Люди бачили, люди казали. Тепер тихого гетьмана зіпхнули з гетьманства, бо він, мовляв, роду козацького.
– Бач, вража баба, побоялась і тихого гетьмана, – похитала головою жінка.
– А таки побоялась, серце, побоялась. Бо як би не боялась, не гнала б і за море.
На паперті жінки земно вклонились і стали просуватись до бабинця.
По службі Божій, вже коли тіні від тополь впали довгими стрілами на цвинтар і церковна паперть зовсім спустіла, архімандрит Питирим, високий з сивиною чернець, вітав у покоях гостей. Серед гостей були й полковники Апостол та Джажалій, новий підскарбій Яків Маркович, що заступав місце померлого Скоропадського, молодий Абаза з Полтави, сестра його з чоловіком паном Базилевським, який працював у столиці, а тепер спочивав з дружиною в своєму маєтку Турбаї на Хорольщині.
Примчав Галаган з Січі разом з Скапою. Обидва були понурі, не говіркі, сиділи пліч-о-пліч, пили старий монастирський мед і час від часу кидали зичливе слово господарю покоїв. Біля полковників примостився молодий бунчуковий пан Полетика. Він теж не багато говорив, більше слухав та приглядався. Був тут пан возний і навіть філософ пан Сковорода.
Філософ, як і завжди, примостився в темному куточку, де його не можна було й примітити, з латаною шапкою на колінах. Тут же можна було вздріти й родичів гетьмана – Закревського й Дарагана. Вони чомусь ходили навспинячки, говорили пошепки й поштиво цілували в руку архімандрита. Обидва приїхали з Козельців відправити панахиду по матінці старій Розумисі та заодно й побачити глухівських колегіянтів.
Пан Дараган давно вже скинув московську ношу й надів козацький жупан, за ним услід зробив те саме й пан Закревський. Обидва жили у Глухові, де в них було своє господарство, але зимували в Козельцях: серед рідні не так журились за дітьми, які вже працювали по різних департаментах. Ще був тут пан Жоравка, що став уже генеральним осавулом з ласки пана генерального писаря пана Андрія Безбородька. Його тепер часто бачили в Глухові в покоях генерал-губернатора Рум’янцева.
Бесіда точилась мляво, неузгіднено: димісія гетьмана приголомшила усю старшину, чутки про великі зміни самої структури автономного апарату, заходи пана Рум’янцева по обліку всієї Гетьманщини дуже непокоїли панство. Правда, офіційно пан Рум’янцев приїхав як заступник гетьмана з усіма правами першої людини в краю, відновлено було й «Малоросійську колегію», третю за рахубою, до складу якої входила вся генеральна старшина. Але права тої колегії були незначні або й зовсім ніякі: була то тільки «дорадча установа без права голосу».
Генерал-губернатор мав право сам робити зміни за планом, поданим згори, з Петербургу. Генеральна ж старшина мусила тільки допомагати пану «наміснику» в його роботі по нівеляції краю. Все це непокоїло, турбувало. Порушено було рівновагу, устійнене життя, ніби щось завалюється, гнітить, не дає часу на роздумування, як, в який спосіб врятувати себе, тільки себе від тої катастрофи, що так швидко насувається.
Говорили напівголосно про різні чутки, химерні, але й правдиві. Говорили про старшину, що її поспіль переведуть у дворяни, що тепер усі товчуться в губернаторській канцелярії з документами: кожен доводив своє право на дворянство, право на чини, навіть право на послушних, на маєтки. Скоро проте всі довідались, що старшина ще не дістала прав на чини і що цариця обдарує згодом. Це теж турбувало: коли будуть чини, кого обдарують, чи будуть давати чини й цивільним службовцям.
Заклопотані були канцеляристи, вартові, гінці, машталіри, всі хотіли знати, як буде з ними: чи зроблять їх дворянами, як таке було, приміром, з простим козаком Кованькою, що возив до столиці кочубеєвського доноса. Найбільше ж умлівали ті дрібні старшини, що колись козакували, згодом відійшли, осіли по селах і взялися по-справжньому за плуга. Таких було багато, їх називали «дворянами в свитках», вони притьмом лізли в «законні» старшини, хоч те було давно й призабулось. Вони так набридали канцелярії, що управитель змушений був питати столицю, як бути з цими колишніми старшинами. Відтіль дали знати, щоб такі «дворяни в свитках» стверджували свої права на дворянство дванадцятьма свідками-шляхтичами.
Всі кинулись шукати таких шляхтичів, підкуповувати і свідків, і канцеляристів, і панотців. Скрізь по селах та містах метушились, прислухались, шукали, божились, присягались. Московщина й тут дуже нашкодила козацькому народу, розпалюючи жадобу до нікчемних чинів своєю «табеллю о рангах» та манячи усіх своїм «дворянством». Чесний, богобязний козацький народ став розпаношуватись: заздрити дурницям, бундючитись своїм марнотратством, лютувати та соромитись свого святого діла – хліборобства.
Затаїлись, мовчали й зітхали старі полковники та сотники, сумували тільки ті старшини, які побачили тепер на власні очі, як гинуть старожитні права й вольності, гине міцний колись побут, гинуть старі поняття про честь і працю, мораль і право, гине стара Гетьманщина. Вони стояли осторонь від тої пожадливо-гамірливої юрби, яка сунула нестриманим потоком на поклін до нового пана. Стояли осторонь безсилі, спостерігаючи з жахом, як обертались у порох коштовні здобутки старих часів. Здавалось, ще так недавно яскраво зоріла їм зоря відродження рідного краю, коли повільно ступінь за ступнем вони твердо йшли до жаданої мети: цілковитої сепарації, уквітчаної родовим гетьманатом.
І раптом… підійшли до глибокого провалля! Смерть доброї до козацького народу Єлисавети, грізний наказ гетьману зректися гетьманства, ще грізніші й навальніші накази московського генерал-губернатора нагло розвіяли всі ілюзії патріотів, що так пожадливо тяглись усім єством до останніх ветеранів-мазепинців. Нитка увірвалась, і всі з жахом побачили спустошення, вчинені мечем Дамокла. Московія трощила рештки автономізму люто, без милосердя й вагань. Так думав пан Апостол, хмарно слухаючи, що повідав йому про Січ Запорозьку пан Галаган.
– І в Січі так само, як і в Гетьманщині, – казав Галаган пошепки, притулившись ближче до бесідника. – Немов поховали гетьмана без дзвону, без подзвіння.
– Воно так і є, – озвався тихо Апостол. – Козацький народ поховав гетьмана на віки-вічні: нового вже не буде. Та його й не треба для «служилого малоросійського дворянства».
– Так гадаєш, пане-брате?
– Так і гадаю: городовиків обернуть на гусарів, полковництва тоді ні до чого. Москва хоче обернути Гетьманщину в хліборобський край. В такому краю потрібен добрий адміністратор з пером за вухом, щоб умів писати доноси, як Теплов, та рахувати державні, тобто московські прибутки. Гетьман тут же ні до чого.
– А Січ же, Січ, братіку!
– Січ? – зсунув брови Апостол. – З Січчю не знати, що буде, поживемо – побачимо.
– Т’адже гетьман Розумовський ще живий! – умлівав старий полковник. – Він ще гетьман: полки не скидали його з гетьманства. Москва не вибирала його, а полки вибирали.
– Москва вибирала, Москва й скинула, – зимно відрік Апостол. – Ти сам добре знаєш, як було діло. Гетьмана ми поховали з наказу Петербургу, бо й булаву його вже відвезли до столиці: в музеї показують за гроші.
Обидва замовкли, мовчки й смоктали столітній монастирський мед.
– Ви щойно з столиці, пане писарю. Скажіть, ласкаво прошу, чи минулися вже там всякі жахи? – питав січового писаря архімандрит. – Може, ви привезли втішні новини.
– Так, новини є, але не знаю, чи вони втішні чи кепські, як кому.
Усі втопили очі в цього високого, понурого чоловіка з підстриженою головою, в сірому кобеняку й юхтових чоботях на підковах.
– У тій столиці, – казав він, – ми не збирали двірцевих новин: не личить січовику приглядатись до зальотів різних фірчиків в лосевих галанцях, то їхнє життя й їхні смаки. Нам треба було довідатись, хто найбільший верховода, хто штовхає царицю на ганебні чини в Гетьманщині, хто присилував гетьмана зректися гетьманства.
Ми їх і бачили, їх там не багато, але всі одної думки – якнайшвидше укінчити з Гетьманщиною. Головний радник у цій справі пан резидент: він радив арештувати пана гетьмана й усю старшину. Одволав від цього старий Наришкін – родич гетьмана. Але ніхто з московських вельмож і не збирався рятувати Гетьманщини. Навпаки: скинувши гетьмана, вони мерщій прислали сюди пана Рум’янцева: головна його робота тут скасувати городових козаків.
Після цього дадуть ще роботу іншу – перевести всю старшину в «малоросійське дворянство» та затягти до столиці найспритніших наших старшин, але лише молодих. Так, приміром, там зараз у великій шанобі молодий Іван Гудович, Олександер Безбородько, Дмитро Завадовський та ще є… – глянув скоса пан писар на пана Полетику. – Всі ті люди можна б сказати фаховики, добре знають Гетьманщину, її хиби й гаразди, знають достеменно всю старшину, розуміються на всяких допомічних ремеслах; Петербург хопився їх так само, як і нова цариця.
Зараз ті люди, а їх наїхало з Гетьманщини таки немало, так от ті люди запопадливо працюють у новостворених комітетах і вдень і вночі. Вони виготовляють різні прожекти про так звану «нівеляцію» Гетьманщини, або простіш сказати – допомагають москвинам підбити усю нашу країну під московський копил. Коротко кажучи, наші діти й онуки допомагають москалю руйнувати те, що ми й наші батьки творили й що боронили від лютого ворога – того ж таки москвина. Виходить, панове, таке настало, що мусимо йти війною проти своїх дітей.
В покоях архімандрита стало тихо.
– Так, у тих комісіях працює багато наших молодих достойників з Гетьманщини, – спокійно озвався пан Полетика. – Працюю там і я.
Усі глянули на пана з Ромен.
– Яка ж то праця? – злісно питав Джажалій.
– Пан січовий писар не так зрозумів те, що бачив у столиці. Треба не тільки бачити нас за столами, а й знати, що саме роблять пани-земляки. Земляки ж намагаються бодай малою силою виправити гріхи наших батьків. Адже не молоде покоління винне в тому, що зараз сталося в Гетьманщині. Діди наші не такі вже й праведники, як гадає пан Скапа. Ми знаємо добре, що це не так.
Досить пригадати Полтаву й усю старшину за малим, яка стала допомагати московському царю. Але не будемо порпатись у цьому. Зараз загальна біда присилувала нас робити в столиці, де кується наша доля. Ми йдемо туди не на те, щоб кувати кайдани для нашого народу, а на те, щоб полегшити його долю, зберегти бодай рештки його старожитних прав і вольностей та скинути з нього те кріпацьке ярмо, яке спромоглась накинути на нього наша старшина.
Не мечем допоминаємось своїх прав, а словом, яке б допомогло моцній державі відшукати правильний шлях до справедливості. Днями створено вже комісію про «Нове уложеніє», створено з благословення й бажання цариці Катерини. Депутатів до цієї комісії покличуть і з Гетьманщини. Пан писар знає про це, і мене дивує, що він не сказав нічого. Комісія відбудеться в Петербурзі. Розглянуто буде багато справ, справ, які тичаться нашого народу і нас самих. Мусимо йти і сміливо казати, що нам дошкульно треба й чого ми не хочемо мати від Москви.
Звичайно, вирватись з залізних обценьків московських зараз ми не здольні. Але посісти чільні місця в московській державі можемо, можемо, бо вже є такі радники при цариці, які дають цінні поради для блага нашого народу. Гадаємо, що так буде краще, і ми врятуємо Гетьманщину від чужого й свого ярма. Робимо так, як велять нам серце й розум, а велять вони нам бути з народом, не лишати його на поталу ворогу. Бог нам указує цей довгий і тернистий шлях до святих чинів. Ми не побоїмося подати до рук імператриці нашу петицію, виготовлену для «Нового Уложенія», не тікатимемо й за море. Будемо з козацьким народом воднораз допоминатися торжества правди, права й справедливості.
– Може й направду Пан-Бог саме таких молодиків призначив підняти з пороху нашу змучену ойчизну, – побожно мовив архімандрит. – Щасти вам Боже, на святеє діло.
– Може, – і собі замислився Джажалій. – З-поміж старшинських дітей є багато таких: я знаю декого, що все товчуться в тій столиці, і не де-будь, а в царському палаці. І до всього, чесний отче, не цураються своїх. Є такі з великою кебетою. Трощинський, Завадовський, Лосенко. Може, може.
– Спробуйте ще ви, молоді: може, вам пощастить подолати москвина язиком, – бундючно відрік Апостол. – Ми, старі, не здолали його й мечем. Охоче постаткую вам місцем. Знаю тільки, що все те дурна робота: Гетьманщина вже московська.
– Гетьманщина не може бути ні московською, ні польською, ні такою, якою була за гетьмана Апостола, – рвучко кинув пан Полетика. – Гетьманщина мусить бути й буде такою, якою їй наказує бути сьогоднішній день: новою, освіченою й моцною. Для такого діла й кличуть у нову комісію.
У сумежній залі зібралось здебільшого жіноцтво, був дехто й з духівництва: отець Варсонофій, ігумен Крупицького монастиря, що під Батурином, сухенький з жвавими рухами отець Сава, ігумен Почаївського монастиря, поусердствував і настоятель Чернігівського монастиря отець Євстафій, який рідко коли кидав свою обитель. Приїхали й статечні світські парсуни, як приміром засідатель полтавського магістрату пан Витязенко, маршалок лубенський Величко. З жіноцтва – пані Дараган, колишня фрейлен покійної цариці Єлисавети. Була вона, як і завжди, спокійна й млява, але трохи бліда і втомлена, в куточках її колись принадних вуст вирізьбились глибокі зморшки, а з-під чорної намітки біліла на вилицях сивина. Від неї не відходили сестри: пані Закревська й пані Стришенкова. Пані Закревська погрубшала; щоб «не світити сивиною», як казала жартома, носила парчевий очіпок, але як і раніш, була гомінка й усім набридала байками про свого Івасика, який то з нього вийшов добрячий старшина-кавалергард.
– Справжній лицар, сестричко. Боженьку мій! Яка шкода, що матуся так і не бачила свого онука столичним старшиною. Ах! яке лихо!
І вона гірко заплакала. Всі вже знали, що пані Закревська була дуже сердечна й легко переходила від плачу до сміху або й навпаки. Отже її й розважали завжди, як малу дитину.
– Не плач, сестро, на то Божа воля, – казала пані Докія, оправляючи на сестрі очіпка.
Пані Докія теж змінилась. Не на краще змінилась! Спливають літа, як той лист за водою, спливає за ними й краса жіноча. Постаріла й пані Докія, споважніла: час зорав глибокі борозни на такому колись спокійному і ясному її чолі. Але вдачі не змінила своєї: як колись, так і тепер, клопочеться вона та журиться своїми клопотами й чужими. І тепер журиться журбою брата, журбою пані Валькевич, турбується за дочку, сестер, всіх хоче приголубити, розрадити, потішити. Усі й туляться до неї, звикли шукати привіту тільки у неї чи то словом добрим, чи ділом яким.
Журиться вона долею гетьмана, жде від нього вісток, не одного разу і їздила до Петербургу, доходила до самої цариці з різними клопотами за обох братів. Тепереньки слід би вирушити за море до гетьмана, заспокоїти, вмовити полікуватись, так же не пускають домашні клопоти: з якогось часу чоловік її став понурий, не говіркий, мов би хто ману напустив. Питала, чого смутний, кинув якесь слово про серденят та й знов замовк. Бач, шкода сердюцького полку, боїться втратити. А це тиждень тому зібрався і як стій рушив на Січ, до кошового – ніби радитись. Не сказав і «прощай», вдарив вороного межі плечі, тільки курява знялась на шляху. Болить за нього серце, за молоду доньку та й шкода пані Валькевич.
Відколи нагло помер її чоловік пан Петро, вдова не може й тепер ще втихомиритись. Більше того, стала просто відлюдком, мов би хто підмінив: ходить в жалобі, їздить по монастирях, складає пожертви на церкви та все молиться за спокій душі свого чоловіка. А це заходилась клопотати за якусь школу, пансіон чи що, покійний пан Петро ніби у заповіті наказав так зробити, щоб уволити його волю, і записав кошт на фундацію тої школи. Тепер пані Докія дослухалась до того, що пані Валькевич говорила пану Сковороді:
– У Полтаві я сусідую зі Здвиженським монастирем, – казала вона тихо. – Маю садибу недалеко від палацу панства Розумовських, там моя кам’яниця і великий сад аж до монастиря.
– Ту вашу садибу я добре знаю, – хитав головою пан Витязенко. – Садиба, що й казати, добряча.
– Правду казати, садиба не моя, а покійного чоловіка, хай спочиває со святими в селеніях праведників. Ще за живота хотів був обернути її на одне діло. Не судилось мужу, так перед смертю доручив мені. Сама я, мабуть, не втну без ласкавої допомоги, жіноче діло таке.
– Записав куди ту садибу ваш муж, чи як? – питав пан Сковорода.
– Записати не записав, а наказав уфундувати там школу, так би ніби колегіум. Статки на це вистачать, аби вашмосць поклопотались, бо сама не здольна цього зробити.
Пан Сковорода тер лоба й мовчав.
– Полтаву покійний муж любив і мріяв саме там лишити по собі добру пам’ять.
– З цим ділом не слід спішити. І я, і пан философ допоможемо, – казав Витязенко, – але пізніше. Зараз у столиці засідає комісія в справах саме монастирських. Ходять чутки, дай Боже, щоб на чутках і окошилось, ходять чутки, ніби є прожект покасувати деякі монастирі, а монастирські землі секуляризувати. Я так розумію, що пані хотіла б прилучити свою садибу до монастиря, щоб за допомогою монастирської адміністрації уфундувати школу.
– Тільки так: адже при монастирі живуть найкращі дидаскали-ченці.
– Отже й не треба спішити. Скоро, мабуть, виясниться, які монастирі замкнуть, не спішіть, щоб ваша садиба не пішла під секуляризацію.
– Невже всі монастирі покасують? Господи помилуй нас грішних! – перехрестився отець Сава.
– Не думаю, щоб Полтавський монастир касували: мова мовиться за монастирі дрібні. Треба трохи пождати.
– У тій столиці будують якісь театри, а церкви Божі руйнують! – гнівно мовив отець Варсонофій. – Адже маємо при монастирях школи, шпиталі, притулки для сиріт, як же будемо з маленькими дітьми, немічними старцями, убогими вдовами?
Усі нашорошились.
– Тоді направду не треба квапитись, – сказала пані Валькевич. – Дуже дякую за пораду.
– Вашій мосці треба фундувати школу без ченців, – тихо озвався пан Сковорода, – і коли ваша мосць бажає докласти свою лепту, вам допоможе Чернігівський колегіум за моєю порадою.
– Раджу і я так зробити, – вкинув слово молодий пан Базилевський. – Я сам полтавчанин і клопочусь за школу таку давно. Отже будемо робити це діло спільно.
Пані Валькевич мовчки вклонилась, а пані Докія шепнула:
– Коли столиця надумала замикати наші монастирі, то для Пушкарівського монастиря вже прийшли чорні дні.
– Його замкнуть, як Бог Свят, – сумно рекла пані Валькевич.
– Замкнуть, а старих людей і малих діток виженуть на шлях.
– Невже так і буде? – лячно питала пані Закревська.
– А так і буде, – ствердила сестра. – Москаль лютий і невіруючий: у нього віра з дикунськими забобонами.
– Поки не пізно, треба відвідати гуменію монастиря, – постановила пані Докія.
Пані Валькевич тільки хитнула головою: вона дослухалась, що казав отець Сава.
– В Почепі пан гетьман був так з місяць тому, перед тим, як їхати за море, – казав отець Сава, кахикаючи в долоню.
Усі слухали сторожко.
– У монастирі був двічі: раз сам, удруге – з графинею Катериною Іванівною і болящою дщер’ю Дарією. На виду ніби без змін, втомлені були тільки, і помітно стало ніби більш сивини, також важко спирались на комишину й припадали на ногу. Графиня теж скаржились на серце, обоє молебствували болящу дщерь Дарію.
– Ах, братіку, братіку, – заплакала пані Закревська. – Як тобі там без мене: тільки я знаю, як у нього болять ноги, і мастило моє не пособляє.
… – скаржилась на серце. Каже: «Стражду, отче, і вдень і вночі», – і отець Сава поклав руку на шовкову рясу. – Отроковиця не знати з чого схудла, не говірка, але молилась щиро, з прилежанієм. Усі скоро й виїхали за море.
– Вони виїхали до Ніцци. Там зараз живе з ними молоде подружжя пани Гудовичі, – мляво доказала пані Віра.
Усі здивовано глянули на неї.
– Так, – ствердила пані Віра, – моя небога Пері взяла шлюб з паном Гудовичем у Петербурзі і зараз же вимандрувала за море.
– Про той шлюб я довідався від пана гетьмана, – озвався отець Сава. – Мав навіть нагоду поздоровити вітця з родинним святом.
– Панство Гудовичі обіцяли навідатись, – квапилась сказати пані Закревська, витираючи хусточкою заплакані очі. – У них під Полтавою гарний маєток.
– Маєток Карлівка, – додала пані Віра, – тоді вже всі поздоровимо їх у рідному гнізді та погуляємо на дозвіллі.
І за старою звичкою повела бровою.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 496 – 510.
