Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4. Гетьмана скинуто!

Микола Лазорський

І по цей бік і по той бік тихої Сули далеко видно золоті хрести на високих банях Мгарського монастиря, що під Лубнями. Довкола нього темніють купи столітніх дубів, вилискує на сонці різьбленим листом ліщина, схилились гнучкими вітами до самої води розлогі явори, кучеряві берези, уквітчали шлях до Лубень стрункі тополі. З горбів тих видно, мов на долоні, усе Засулля й навіть широку Солоницьку долину, що стелеться зеленими килимами аж до синього обрію. Тихо тут, коло берегів сонної Сули, тихо й у святій обителі.

Але сьогодні в монастирі, як ніколи, людно й гомінливо. Сьогодні, в річницю смерті святого Афанасія Пателярія патріарха Царгородського, що упокоївся в цьому монастирі, правиться врочиста служба божа з акафістами. Свято припало на неділю. З усіх усюдів зійшлись і з’їхались прочани: приїхали люди з близьких і далеких сіл, слобід, містечок та хуторів. Чимало примандрувало з Чернігова, Батурина, Лубень і самої Полтави. На монастирському подвір’ї за возами ніде було й пройти, ба навіть за брамою в чистому полі і в гайках розташувались люди. Серед натовпу вештались вусаті козаки-гніздюки, походжали у гостроверхих з китицями шапках городовики з Полтави, Лубень, Прилуки, Гадячого. Десь у гаю іржали огирі на припоні, ревли воли, гомоніли селяни біля возів, плели вінки дівчата на галявині, перегукувались парубки з січовиками. Було рано, і сонечко зійшло над байраком так, як на два дуби. Кувала зозуля й жайворонок тріпотів у синій імлі над зеленими ланами.

– Чули, куме! – торкнув ліктем засмаглий орач селянина біля гарби.

– А що? – озвався той, кинувши на плечі сіру свиту.

– До Глухова приїхав москвин, великий пан: забрав булаву з рук нашого гетьмана і порядкує у нас по-московському.

– Відіпхнув гетьмана, кажете.

– Відіпхнув, вражий син, якийсь генерал, прозивається Рум’янцевим.

– Хто казав?

– У церкві вчора читали: гетьмана вже немає, мовляв, народу він ні до чого, а от натомість цариця прислала москвина правити усією Гетьманщиною.

– Як же воно? Гм… люди вибирали, козацтва треба було питати.

– Еге ж, козацтва. Минулося питати. Січовика тепер москаль не боїться. Отець Саватій багато чого знає: розказав багато більш того, що читали в церкві.

– Той знає.

– Як не знати! Все знає. Не дурно ж звікував на гетьманській пасіці: часто бачив пана гетьмана, давав раду, як здихатися того московського генерала, що впав сюди, як сніг на голову.

– І що ж?

– Нічого, тут він.

– Хто? Московський генерал? – лячно питав кум.

– Ет, кажете! – махнув ціпком орач. – Тут, – і він знов махнув ціпком на монастир. – Тут отець Саватій. Плакав: як померла стара Розумиха, так з того й пішло – гетьмана скинув москаль з гетьманства, а я, каже, кинув пасіку в Козельцях, подався до монастиря просто до всечесного архімандрита: благословив на чернечий подвиг. Він тут і живе. Від старого я й довідався про все.

– Той знає, і що ж?

– Каже: послав той Рум’янцев наказ скидати козацькі жупани та натягати жовнірські мундири, записуватись у пікінери. Там таке.

До них підійшло ще двоє: один сивий, без шапки, у білій сорочці, вибійчаних штанях і добрих юхтових чоботях; другий – чорновусий, з глибоким шрамом через усю щоку й відтятим вухом.

– Гомоните.

– Гомонимо… про московського пана, того, що відібрав булаву з рук гетьманських.

– Чули дещо.

– Дещо – то не все, бо й день не встигає збігти, як його наганяє свіжа новина.

– То так, яка ж за ніч наспіла новина?

– Наспіла лиха година на козацький народ: той москаль послав наказ у всі полки та сотні. Наказує, наче б він гетьман, переписати усіх козаків, а по сотнях – кожне село, кожного тобі вільного козака й кожного послушного. Та й то не все: казав списати, скільки у кого землі, орної чи там під випасом, сіножаті, лучної, присадибної, хто має може весняка (вітряк) і те пішло до паперу, щоб списати, яка у кого хата: під соломою, вкрита очеретом чи гонтом, щоб списали, що є в хаті й поза хатою, у клуні, сажу, на току. Скільки дітей, якого віку, як звуть, хлопців сюди, дівчат – туди. Наказав списати усе: ложки, миски й щербаті чарки та покришки.

– Овва! Це… теє… перегнули, куме, перелили через край: нащо бо тому москалеві ложки та миски, хіба що послати до Московщини, бо там, кажуть, таке вбожество.

– Мабуть, пан Ничипір каже правду, – озвався чоловік без вуха. – Таке і я чув від сотника Неридаймоямати: він зараз скрізь вештається, надивився, наслухався.

– Що ж воно буде, нащо все те робиться? – питав стурбовано сивий дід.

– Буде нова веремія, така, як і в Польщі, – кинув хлібороб без вуха.

– Як то?

– Так: не гаяти часу, а ниньки витягати з-під стріх батьківські шаблі.

– Чи не запізно ж?

– Ні, а саме впору різати московську татарву. Сидить вона у нас ось тут, – і чоловік без вуха показав на шию. – Чого ще ждати? Ждати хіба, щоб усіх переписали та погнали на Сибір, га? Хіба не бачите, москаль збирається аджеж витеребити весь козацький народ: переписують же не тільки чоловіків, жінок, дівчат, парубків, – переписують малих дітей і тих, що ще в колисці. Москалина клятий наша згуба. Різати їх! Різати, щоб і насіння не лишилося!

– Свят-свят! Усіх перепишуть!

– А всіх, людоньки, всіх переписують, вже й немічних, таких, як я, – хитав головою старий дід, – по шпиталях монастирських ходять та списують таких дідів, що ледве човгають. На Сибіру швидше помруть від холоду й голоду. У нас, по селах полтавських, робиться содома й гомора, заступи й спаси, Божа Мати! Кожне село списують: вишикують на майдані, як москалів, чоловіків – туди, жінок – туди, хлопців он туди й усіх, як овець, до шнурової книги з печаткою. То вже коли попав у таку книгу запечатану, так і знай, що не живий ти чоловік: проси панотця дати в руки свічку й помолитись, як за мертвого. Страшний суд став, людоньки, по деяких селах побожні люди чули трубний глас уночі такий, як громовиця, попровалювались свіжі могили. Істинний Бог – попровалювались, сам бачив, старий я, брехати не буду, не візьму гріха на душу. Прийшов антихрист во образі москвина й хоче витеребити увесь козацький народ.

Жінки хрестились, зітхали й нишком плакали.

– Не стало гетьмана, не стало й ладу! Сиротами кинув нас гетьман на поталу москалю-антихристу, – сумно хитав головою дід.

– А де ж гетьман?

– За морем десь, утік, кажуть, до Мазепи, той ніби кликав з могили. Чув глас: тікай геть від страшного антихриста, бо він хотів повісити мене й мертвого та промахнувся. Тікай, не сиди в моєму Батурині.

– Сам і втік, без жінки?

– Жінка раніш втекла, а гетьман всилу вихопився з Батурина.

– Треба добути того московського генерала-верховоду та втопити отут у Сулі, – хрипів чоловік без вуха й люто махнув герлигою. – Тоді вже братись і за військо його, бач наставили скільки війська, нема де курці дзьобнути й проса: скрізь москаль.

– Доведеться брати мушкети та й на Січ! – гукнув молодий парубок у білій свиті й смушевій шапці, якою він старанно покривав довгого чуба. – Бідкатись немає чого, то діло жіноче плакати та голосити. Чоловіки мусять натрудити руки тепер не плугом і косою, а турецьким ятаганом та мушкетом.

– Рубати москаля, цілити мушкетом в лоба йому, щоб не смів списувати козацький народ на Сибір, – підхопив інший парубок з добре насунутою шапкою на люба.

– Бачите, скільки наїхало козацтва: то наші оборонці!

– Нас вони боронять, про нас думають, а ми ж як? – гукав молодий парубок.

– Як ми! – підхопив інший. – Ми пособимо, скільки здужає сил. Не будемо сидіти в запічку, пити горілку та визирати з клуні. Січ кличе допомогти – всі, як один, підемо на клич! Чи так я кажу?

Біля воза зібрався чималий натовп. Усі слухали, але лячно ховались одне за одного й мовчали. Тільки бувалі гніздюки посміхались, ходили поміж возами, бряжчали шаблями й вряди-годи гукали: «Або дома не бути, або волі добути». Дехто підходив до воза, де густо було молодих парубків. Недбало пихкаючи люльку, такий гніздюк обачно розпитував, жартував, підморгував і ненароком закидав ущіпливе слово, від якого темніли тварі і в очах блищали вогні люті. З такими гніздюк швидко приятелював і довго щось нашіптував. Інші вибирали з кишень жмені золотих дукачів і пересипали на очах парубків з долоні в долоню: «Козаку гроші, що полова!» – казали вони, підморгуючи хлопцям. Нараз хтось гукнув:

– Сотник Неридаймоямати! Іде сотник!

Всі глянули в той бік, відкіль їхала сотня козаків. Козаки круто повернули до галявини, де росли купи молодих дубків, і стали прив’язувати коні. Натовп посунув до них.


Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 486 – 491.