1. Пилип Орлик у Полтаві

Микола Лазорський

Перед трагічним боєм під Полтавою жив на Панянці старий полковник Григор Герцик з усією родиною у доброму, під гонтом, будинку. Старша донька Ганна вже була в Батурині замужем за генеральним писарем Пилипом Орликом; мала й діток – Григора, якого дома називали Орлею, Настуню та ще третю – Варвару, або Басю. Уже буде з півроку, як уся родина Орликів гостювала у пана полковника в Полтаві. До «дідуся» горнулися всі – і внуки малі, й дорослі. Переїхали вони з Батурина, правду казати, з остраху, бо в останні місяці стало якось жити тут небезпечно, до всього прочули, що на Гетьманщину посунуло багато московського війська з головним воєводою князем Олександром Меншиковим. Цар Петро довідався від своїх агентів, що саме тою дорогою йде на Гетьманщину шведський король Карл XII. Отже гомоніли, ніби й сам Петро збирається сюди, щоб перетнути шлях свому ворогу, з яким безустанно воював десь далеко на Півночі. Чутки були настирливі, вперті, людність хвилювалася, жила в напрузі. Сам генеральний писар, перший помічник гетьмана Мазепи, майже щоденно слав депеші пану Герцику про те, що робиться на Чернігівщині, та давав поради, як стерегтися біди. А це три дні тому дав знати тестю і своїй дружині, що гетьман з шістьома полками та сердюками вибрався з Батурина до Гадяча, тобто вже на Полтавщину: там ніби хоче ждати короля та приєднати свої полки до війська шведського, і вже не криючись просто стати збройно супроти Москви. Писав ще, що заїде навідатись на часину, дати раду родині, а тоді мерщій і собі до Гадяча. Часи, мовляв, дуже важкі, треба сподіватися великих змін і в усій Гетьманщині, і в житті всієї старшини впрост до самого ясновельможного пана гетьмана…

Просив ще дружину поберегти себе й діток та коли, боронь Боже, чого, спакуватися в далеку дорогу, але не до Батурина, бо там стоятимуть москалі, а швидше на Кобеляки або до польських кордонів, а може, і в турецькі степи. Казав на всякий випадок, щоб були напоготові, не спали, бо з усього видно, десь на Полтавщині станеться велика січа між москалями та шведами з козацькою потугою. Лист дуже наполохав усіх…

Уже й зовсім стало моторошно, коли до пана полковника Герцика почали з’їжджатися ще вночі старшинські родини. Гомоніли багато не так про шведів, як про страшних москалів, лихого царя та його велике військо, до якого пристали бродячі киргизи, калмики та башкири, вся ця орда суне зі сходу на Гетьманщину. Втікачі вже знали, як воєвода Меншиков та інший, Шереметьєв, спалили до цурки славний Стародуб і всі багаті довкола нього селища, розграбували до сорочки селян, силу повбивали, мордували, жінок і панночок ґвалтували… Передавали пошепки, оглядаючись, тремтіли і хрестилися…

Услід за тими несподіваними гостями приїхав на світанку і сам генеральний писар Пилип Орлик. Діти спали ще, і він говорив тихенько, щоб не побудити, але говорив мало, уривчасто, тоном наказу, дивився понуро і стерігся казати страшну правду про полковника Скоропадського, який із своїми полками перейшов до царя, що цар уже настановив того зрадника на гетьмана, а Мазепу прокляв у церкві, що Скоропадський старається догодити Москві і тепер поставив по Дніпру великі пікети вистрілювати Гордієнкових січовиків та всіх городових козаків. Цього не казав жіноцтву, щоб не робити переполоху. Давав лише наказ чоловікам, як краще подбати за жінок та дітей.

– У Полтаві швидко стане небезпечно, бо саме в цей бік сунуть москалі, слід, отже, відійти далі геть, – казав він м’якенько жінкам. З вами поїдуть бувалі старшини, повезуть кому треба листа. Я посилаю пана Хведора Мировича, він добре знає шляхи в той бік, пана Миколу Хлюпала, бувалого козака: знає і Туреччину, знає і мову турецьку, коли треба звернути на Польщу – і тут буде у великій пригоді… З вами поїде сотня сміливих козаків…

– Хіба вже так погано тут, пане писарю? – перелякано питала пані Войнаровська.

– Ні… я так не думаю, бо ще немає і генерального бою, і не знати як воно обернеться, адже і шведів багато, та й цар тих шведів боїться, бо вони йому далися взнаки під Нарвою на Півночі… А все ж треба далі відійти від побоєвища, яке насувається саме під Полтаву… Гм… Береженого, як то кажуть, і Бог береже, поїдете усі у вигоді, не хапаючись, слід подбати і про діток, щоб бува не кричали, не плакали з переляку… Це вже ваш обов’язок, жіночий…

Жінки мовчки слухали, дехто нишком уже плакав, діти тулилися до матерів. Додавали смутку ще й безнастанні постріли не знати з якого боку. У вікно видно було спалахи пожежі з того боку, де Батурин, раз у раз гупали гарматні вибухи, чути було церковні дзвони і далекий, якийсь невиразний, але тривожний стотисячний гомін…

На полковницькому подвір’ї було тихо, не валували навіть собаки. Усе шукало затінку, все причаїлося, чуючи велике лихо, жахливу блискавицю, моторошне видиво масової смерті…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 8 – 10.