3. Нарада у Герцика

Микола Лазорський

У великій залі пан генеральний писар притишено говорив:

– Панове! Днями сталося те, чому треба було статися. До того вже йшлося. Панове! Москва вже знає все, – натиснув він на слові «все». – Знає й про перехід пана гетьмана на руку шведського короля Карла XII. Військо московське йде на Гетьманщину, по деяких сотенних містах поставило постоєм свої залоги. З людьми нашими дуже крутії. Так, приміром, добре вже знаємо, що москалі спалили дощенту Стародуб та пограбували всю Стародубщину. Люди тікають від того московського царя світ за очі, бо той цар з великої люті тепер мститься на безневинних, убиває навіть жінок, дітей… Наші лазутчики принесли жахливі вістки про гетьманську столицю Батурин, але все те ще не перевірено, як слід. Твердо можна сказати те, що за паном гетьманом пішли майже всі козачі полки, так само, як і Січ за нами. Пан гетьман з усім військом мусить не сьогодні-завтра бути з шведським королем, кошовий Гордієнко вже в поході. Чи пан, чи пропав, ми мусимо стати всі, як один, проти напасника – москаля. Хай Пан Бог благословить нас на святеє діло, – і він побожно перехрестився на образи в кутку. – Наприкінці ще одне: мусимо подбати про своїх найближчих кревних, про своїх діток. Треба схоронити у безпечному місці… бо з усього видно, що десь під Полтавою станеться побоєвище.

Тоді спитав пан Мирович:

– Які полки вже біля пана гетьмана?

– Зараз шість, панство знає, які то полки.

– Малувато…

– То так, це всіх нас непокоїть, – озвався тихо пан Герцик. – Ніби вся старшина – і полкова і генеральна – просила пана гетьмана рятувати Гетьманщину, а коли прийшло до діла… гм… половина відкинулася.

– Що ж, – розвів руками генеральний писар. – Назад не підемо. Нам треба добірного війська. У люту годину до нас прийшли найкращі. Полковник Скоропадський зрадив, пішов зі своїми козаками до царя, але все ж цар поставив його тільки стерегти Дніпрове узбережжя. До бою не взяв, бо боїться, не вірить…

– Поставив там, щоб бува ті козаки не тікали. – кинув хтось терпко.

– З Січі пішли теж не всі, – буркнув молодий полковник Чуйкевич.

– Хто не пішов до нас, того нам і не треба, – спокійно відрік пан Орлик. – Хто не пішов? Не пішли п’яниці, повтікали гніздюки, поховались по хуторах, плазують ночами до пасік, мовляв, моя хата скраю. Не козаки вони, а сміття. Ми докоряємо, що не пішли з нами, а москвини дорікають, що зреклися їх. Тепер цар послав полковника Галагана руйнувати безталанну Січ, та все ж битимуть січовиків не галаганівці, а москалі. Сам Бог карає тих полежаїв, які дбали не про славу, а про страву. То не військо, що ховається за жіночу плахту. Правдиві козаки ті, що прийшли до нас усім компутом, склали присягу пану гетьману та славному королю шведському, що прийшов до нас на виручку…

Довго гомоніли гості, довго радилися і тільки на світанку виїхали з полковницького двору без спочинку просто на Гадяч.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 12 – 13.