5. Напад татар на табір Орлика

Микола Лазорський

Малий Орля ніколи не міг забути того, як умирав гетьман – його хрещений батько, як наостанку благословив його… Він уже не бігав, у чужині нічим не цікавився, а все тулився до батька, матусі, старшої сестри Настусі. Наче його хто підмінив: став не тим в’юнким хлопчиною, яким був дома, яким був пустотливим у дідуся в Полтаві, там… на Панянці. Втеча вночі, смерть гетьмана, чужі, понурі люди – усе те дуже вразило його. Усього тепер полохався, без жаху не міг чути слова «москаль»: тоді йому ввижалась моторошна потвора, що не давала спокійно заснути вночі й навіть кидалась давити довгими й цупкими пазурами. Москаль й татарин однаково були йому ненависні, огидні, як був завжди огидний йому тарантул у полі, якого все ж не боявся притоптати ногою.

Ночі були теплі, погожі, й Орля ночував у наметі з батьком, так він хотів. Тут же, в другому наметі, жив і король з польським гетьманом Казимиром Сапегою [Казимир Сапєга (1636 – 1720). Великий литовський гетьман, лютий ворог московського царя Петра] та молодим сином Станіславом Понятовським [Станіслав Понятовський – його син, був королем Речі Посполитої з 1764 р. по 1795 р., помер року 1797]. Сапєга бився пліч-о-пліч з Карлом проти Московії, яку він ненавидів, і для загального добра пішов помагати Швеції. Син вчився військовій штуці і не відставав від батька. Усе ж для втікачів часи були небезпечні: московський цар та його агенти шастали скрізь, писали турецькому візиру й самому султану улесливі листи, хотіли за всяку ціну дістати всю українську старшину, польського гетьмана, ба навіть і самого шведського короля. Коли не щастило намовити на видачу, самі на власну руку брались за діло: вони намовили татарського хана Девлет-Гірея силою захопити короля та його помічників. Про смерть гетьмана Петро вже знав, тепер хотів забрати живосилом генерального писаря, нині гетьмана в еміграції, – Пилипа Орлика. Він приобіцяв щедру нагороду й авансом насипав повну шапку золотих червінців. Для татарів то була велика спокуса: вони не витримали й напали на московських ворогів уночі.

То була ще одна моторошна ніч, якої Орля не міг забути до самої смерті. Здавалося, доля не на жарт взялася гартувати хлопчину суворими чинами, гартувати так, що після він став правдивим і безоглядним месником, присвятив усього себе боротьбі з «татарською Москвою» за рідний Край, з якого та Московія вигнала його малого в чужу чужину. Він раптово прокинувся від глухого тупоту коней, дикого крику, пострілів та жахливої татарсько-московської лайки. З ліжка він скотився прожогом й вискочив з-за завіси намету… Було то перед ранком, коли побачив силу гостроверхих татарських шапок. Вони навально лізли, як здалося Орлі, просто на нього, тоді як козаки та польські драгуни оскаженіло рубали татарву. Не встиг він щось крикнути татку, якого вглядів на коні, як його вже схопив за поперек дужий татарин й побіг до коня. Чув тільки, як в’язали руки та клали на смердючого кожуха. Більш уже нічого не пам’ятав…

Прокинувся він від болю в нозі та спині у великій світлиці. Було багато людей, серед них помітив татка, польського гетьмана Сапєгу, короля і матір. Крикнув, щоб до нього підійшла мама, але йому так здавалось, що він крикнув: направду він тільки благально дивився, а сльози котились, як горох. До нього підійшли; батько ласкаво питав:

– Що, мій коханий Орля, що тобі?

– Треба малому спочити, не торсайте його! – радив суворий король.

– Не лякайся, друже, – всміхався Сапєга. – Татарів прогнали добре, тепер їх не заманиш сюди й калачем.

Довго потому Орля хорів, а коли одужав, батько разом з Сапегою та молодим Понятовським повезли його геть зі страшних Ясів. Скоро він опинився у Швеції. Але й тут не міг отямитись і все сторожко до всього дослухався.

– Що то трапилось зо мною? – питав він татка.

– Москалі й татари… – нерадо відрік батько. Орля тоді все зрозумів.

– Вони хотіли нас забрати?

– Так… та не було їхньої сили: ми все ж їх порубали.

– Так і треба тим бузувірам… – пробубнив Орля.

– Не щодня – бредня, – всміхнувся батько, – не кожного ж разу і щастить їм, десь мусять спіткнутись.

– А тепер що будемо робити? – питав він, як бувалий козак.

– Тепер, – не скоро озвався батько. – Гм… чужа це земля… Швеція. Тут немає ні москаля, ні татарина. Тут нам зичать добра, і тобі вже немає чого лякатися. Спочивай біля неньки та сестриць, набирайся сил, бо час летить, треба ж подбати і про науку. Будеш тут вчитися, а я поїду…

– Далеко?

– Далеко… аж до Туреччини.

– Турки не татари?

– Ні, турки до нас добрі.

– А де ж наш дідусь, де наш старий пан полковник? Батько ніжно уцілував малого сина і нічого не сказав,

тільки важко зітхнув.

– Я хочу знати, де наш старий пан полковник? – допоминався Орля і вже збирався плакати.

– Наш старий пан полковник поїхав до Польщі, у Варшаві він зараз: там у нього справи різні. Я теж їду до нього. Коли, Бог дасть, впораємося як треба, то обидва приїдемо знов сюди.

– Скажіть там пану Понятовському, що я живий-здоровий. Правда, мене трохи пошарпали москалі-татари, та то байдуже: прийде така щаслива година зустрітися з тими недолюдками… тоді я віддячу їм твоєю шаблюкою… маю надію, що ти її мені подаруєш скоро…

– Добре, сину, добре, усе зробимо в свій час за Божою допомогою, – знов зітхнув батько і ще раз ніжно уцілував сина.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 15 – 17.