2. Малий Орля дивується з гостей

Микола Лазорський

Коли малий Орля прокинувся, було нерано. Сонце вже піднялося височенько, і в розчинене вікно пахучий бузок простягав вогкі від роси тоненькі гілочки. Орля скотився з ліжка й підбіг до вікна. З нього далеко видно було річку та навіть всі Заворсклянські гаї й села. Десь важко щось гупало. Сьогодні була неділя, й Орля згадав, що мати хотіла їхати з ним до Нехворощі, сусіднього села. Там жив пан Хведір Мирович, генеральний осавула, з малими дітьми, такими ж, як і Орля. І от маєш! У світлиці тихо і, здається, тихо і в самому будинку.

«Мабуть, усі поїхали без мене й не розбудили», – думав Орля і нараз загукав щосили:

– Гей-гей! Сюди до мене! – Він упав на ліжко з великим плачем.

– Чого репетуєш, з якої причини плачеш?

До світлиці вступила Підорка з глеком та рушниками.

– Куди ви всі поїхали без мене? – втирав сльози Орля, сидячи в ліжку.

– Ніхто нікуди не їхав, приснилося тобі, чи що! Правда, вчора хотіли їхати, а сьогодні вже облишили.

– Чому? То вже бешкет і непослух, такого не можна робити…

– Диви, який старшина! – похитала головою стара Підорка. – Татко наказав не їхати.

– Хіба татко приїхав з Батурина? – злякався чомусь Орля.

– Вночі… вмивайся та мерщій до сніданку. Не надолужай і не марнуй часу…

«От тобі й поїхав до Петрика!» – зажурився Орля, застібаючи срібні запони на маленьких черевичках.

Він мріяв побігати по великому саду багатого старшини, поїздити зі старим запорожцем на правдивому огирі аж до самої Січі та посвятити шаблю на татарській голові в самому Дикому Полі, що ось недалеко за Ворсклою. – «Пропала вся рахуба» – бурмотів Орля, поспішаючи до батька.

У світлиці було повно старшин, що їх добре знав малий Орля, але були й такі, яких він бачив уперше. Дивувало те, що їх, тих гостей, хоч і було багато, але ніхто не говорив, або як і говорив хто, то тільки пошепки, прикриваючи вуста долонею. Усі снідали мовчки й мовчки запивали міцним медом. Видно, кудись квапилися, кінчали сніданок, кожен хрестився на образи й тихенько виходив до великої зали. Пан полковник, поважна людина з сивиною, крутим підборіддям і гострими допитливими очима, все посміхався до малого Орлі. Він теж підвівся з-за столу, відслонив запону від великого вікна й глянув до саду. З Панянки ліворуч видно було всю Заворсклянську долину і на горбах Здвиженський монастир з золотими хрестами, праворуч – соборний майдан та нову Пробиту вулицю. Довго дивився на монастир й чомусь важко зітхнув.

– Сьогодні добра година для нас, – сказав він так, ні до кого, але пан Мирович мовчки хитнув головою й собі приткнув:

– Так, саме для нас…

І всі, скільки було гостей, гуртом посунули до великої світлиці. Сиділи тільки жінки та діти. Малий Орля їв буханці та пив молоко і все дивувався.

«Як то воно так, – думав він, оглядаючи з-під лоба панів старшин, – як то воно так, багато гостей у дідуся, а всі ніби зажурені, а матінка навіть нишком плачуть… Щоб то воно значило?»

– Мамо! – шепнув він матусі, – чому то всі пани старшини ніби сумні й неговіркі: може, яке лихо спіткало пана гетьмана?

– Пий молоко і сиди тихо! – хмарно відрекла мати і стала дбайливо розставляти посуд до креденця.

Але Орля хоч і пив молоко, та все ж не кинув помічати. Впало в око й те, що тут було чимало жінок і малих дітей. Серед них Орля побачив і свого приятеля Петрика. Але той сидів тихо, ні на кого не дивився і навіть схилив голову, коли хотів махнути рукою. Усе це дуже дивувало, кінець кінцем Орля й сам присмирнів і затих.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 10 – 12.