1. Орлик слухає новини з України

Микола Лазорський

Страшну вістку про сумну долю старого гінця привіз аж через місяць молодий гінець козак Довгополий з великого жалю до забитого пана Хлюпала. Та й панотець Заруцький дуже просив. Новому гінцю все ж легше було те зробити легально, бо мав папери на те від управи гетьманського уряду. Він же привіз і листи від панотця з великими жалями та гарячими молитвами за безневинно убієнного старого козака. Також і на словах мав багато чого передати генералу Орлику. Гінець все ж Орлика не застав у Люневілі й зараз же подався до Парижа, до знаного йому там готелю, де генерал завжди жив, коли бував у французькій столиці.

Ранком генерал Орлик сидів у своєму кабінеті й пильненько дослухався, що казав йому гінець з вовчим оскалом зубів. Дивлячись на цього козака, пан Орлик думав:

«Тепер Гетьманщина вся така, як цей досвідчений козак, бачу, наїжена й насичена помстою, хоч і зараз ладна вчепитися у ворожу горлянку….» Він тільки понуро спитав:

– Панотець Заруцький бачив пана сотника при смерті?

– Бачив, – понуро рік молодий гінець. – Але нічого не допитався, так мученик і помер на руках панотця.

– Де поховано убієнного мученика? – питав генерал.

– В листі панотець все докладно пише, мабуть, і докладніше, ніж я скажу.

В задумі генерал розгорнув листа і став читати…

– Так… так, – протяг, кладучи листа до шухляди, написав панотець, щоправда, докладно, і втопив очі в молодого гінця з крутим підборіддям. – А все ж годиться сказати бодай на словах: де поховано убієнного пана сотника Хлюпала?

– Невже не написав? – дивувався пан гінець. – Поховано на цвинтарі славного Здвиженського монастиря, – казав гінець, спираючись дужими руками на ефес шаблі. – Поховали усім причтом… Зробили все, як годиться, насипали могилу, поставили дубового хреста й дали дар на церкву та поминальну граматку.

– Тееек… – зітхнув генерал. – А ви ж як?

– А ми через Генеральну управу стали шукати правдивого вбивцю.

– І що ж?

– Нічого… хіба ж москвин-резидент скаже що на свою чоту!

– Кажуть, нічого не знаємо, може, те вбивство вчинили ваші ж козаки для розбою. Таке ми почули. Тоді довелося слідство робити самим…

– І зробили?

– Так… зробили…

І козак замовк, але оскал поглибшав…

– Резидент-москвин Теплов хитра людина, – мовив тихо генерал, – я його добре знаю… Тепер от що: через два дні я буду на лінії вогню, коротко – буду на фронті, там, – махнув він рукою невиразно. – Але роботи не хочу вривати, бо тут я сам-єдиний як палець… так склалося. Отже, мусите допомогти мені, допомогти Гетьманщині, допомогти рідній землі.

– На те й поїхав з Глухова сюди, – твердо мовив юнак. – Якої роботи бажаєте від мене, пане генерале?

– Такої… Мусимо стежити за кожним ступнем московських резидентів у Гетьманщині, за кожним ступнем їх і в Петербурзі: нам треба пильнувати цього лютого ворога, знати все, що він надумав нового проти нас. Отже, що Петербург пришле до глухівської гетьманської канцелярії або до московського резидента…

–…Зміст пакетів передати сюди, – укінчив пан Довгополий.

– Так… – стукнув пером по столу граф. – Маєте будь-який зв’язок з гетьманською канцелярією у Глухові чи Полтаві?

– Добрий зв’язок… У Глухові тепер пан Заруцький помічником пана Туманського, часто заступає управителя. У Полтаві всі свої люди.

– І то добре… – знов стукнув пером пан генерал. – Коли мене не здибаєте тут, відшукайте мого небожа пана Пилипа Штейнфліта, коли і його не побачите, дасте знати пану Мокрановському або пану Дзаржановському. Тепер ці пани часто сидять у Люневілі, відкіль ми щойно приїхали, або у Швеції, в Стокгольмі, де живуть наші родичі. Там же живуть і Войнаровські. Але застерігаю: панство Войнаровські молоде й зовсім відбилося від нас, хоч і ненавидить Москву…

– За свого батька?

– Так, за батька… Вони дуже клопоталися за батька, хотіли врятувати від Сибіру, але азіатська Московія не дарує свому ворогу нічогісінько…

– То вже відомо усім. Зроблю все, ясний пане. Коли чого не втну, маю ж побратима, вашого приймака, той сидить у гетьманській канцелярії не для Москви, а для Гетьманщини. Той зробить ліпше мене. Адже пан Безбородько в деяких секретних справах саме його й посилає до Петербурга… Вже таке було. Безбородько вміє нехибно цінувати людину. Ну, а ми теж вміємо помовчати там, де треба.

– Обидва ви добрі козаки, – всміхнувся пан генерал, – хоч і вчилися не дома, як і я. Тому й вірю вам і покладаюся, як на своїх рідних. Вам буде допомагати ще мій небіж Пилип Штейнфліт, там, у Люневілі, здибаєте всіх наших друзів і кревних. Адже відсіль їдете знов до Люневіля?

– Прямий шлях туди… – притакнув незвичайний гість.

– Прошу тоді передати моїй дружині коротенького листа і сестрі Марті, а щоб не полохалися вас, даю за вас рекомендованого листа. Але це ще не все…

Молодий гінець нашорошився.

– У Люневілі живе на вигнанні польський король Станіслав Лещинський, – говорив граф Орлик, карбуючи кожне слово… – Цей король доводиться нашому королю тестем, бо має свою доньку Марію замужем за тим королем. Отже, французький король зробив цього свого родича генерал-губернатором всього Лоррейна, і тому цей екс-король має у нас, в Лоррейні, і зокрема в Люневілі, своїй резиденції, адміністративну силу як перша людина області. Так… Воднораз він ще й досі тужить за Польщею і так, як і ми, ламає голову над тим, як відчепитися від Московії та її королів – Сасів. Тепер він надумав зрештою разом з єзуїтами уфундувати корпус кадетів тут, у Люневілі. Хоче виховати з молоді шляхетних патріотів-поляків, хоче виховати правдивих польських лицарів, які б могли стати в слушну годину в оборону своєї ойчизни проти запеклого ворога – Московії та своїх запроданців-емігрантів. Чи вийде з того щось добре – невідомо, але думка вельми шляхетна, і мені дуже подобається. Мабуть що й ми могли б щось зробити для Гетьманщини за польським взірцем… Га? Щось корисне пересадити на свій грунт ніколи не завадить, тим більше що й сам король дає згоду і дозвіл на таку військову школу. Маємо навіть і кошти на таку фундацію. Прошу вас побачитися в Люневілі з паном Пилипом Штейнфлітом: він саме й опікується цією святою справою. Я хотів би тільки стати йому в пригоді.

– Справа дуже цікава, – роздумував пан Довгополий. – Але не второпаю, чим можу послужити пану Штейнфліту.

– Роботи багато, а найголовніше, треба мати невичерпний контингент юнаків-кадетів, охочих до військової штуки, кадетів, що могли б пройти добрий вишкіл не для послуг Франції та Ті примхливих королів, а для…

– А для Гетьманщини…. – додав пан Довгополий. – Щоб були навчені краще московських кадетів і вміли завжди перемагати найлютішого нашого ворога – Москву. Так?

– Так, ви вгадали…

– Думка направду шляхетна, тільки… гм… де найдете навчителів, де візьмете тих кадетів?

– Контингент відшукати берусь я, – впевнено сказав генерал Орлик. – Про все це мусите поговорити з паном Штейнфлітом, у нього є плани, списки і сама будівля… Сама військова установа матиме права автономного військового закладу під моєю опікою, а може й під опікою нашого короля, який дуже кохається у військовій штуці. Згода?

– Така думка мені теж припала до серця… Адже і я військовик!

– Зроблю все, що буду в змозі зробити!

Вони по-братерському обнялися. Пан Довгополий тільки шепнув:

– Боже благослови! Навідаюсь скоро до Люневілю. Він швидко вийшов з готелю…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 246 – 249.