2. Довгополий у Люневілі

Микола Лазорський

То була перша й остання зустріч пана Довгополого з генералом Орликом.

З Парижа молодий гінець приїхав просто до Люневілю побачити тих, хто ще там жив з козацьких осадників.

В палаці, як завжди, було тихо. На подвір’ї літали голуби і клювали розсипане просо, але козаків-вартових пан Довгополий щось не бачив. Він спитав якусь бабусю:

– Де можна побачити козаків?

– А всі поїхали з графом на війну, милий пане, – говорила стара жінка, ставлячи цеберку на колодязь.

– На яку війну? – здивувався гінець.

– Не знаю, казали, йдуть бити німця чи що, мовляв, скоро повернуть додому: з німцем, мовляв, легко битися.

– А тут же хто живе? – розпитував гінець.

– Жіноцтво та ще малі діти з підлітками. Так і підлітків ще немає з школи.

– Вчаться в школі?

– Так, усі вчаться наукам всяким, а більш муштрують всіх на військовій муштрі. Там… – махнула вона на будинок за дубками. – Там багато й живе. Не надокучають дома нікому.

– Хто ж то поставив таку школу?

– Та все ж наш пан граф, та ще й інші навчителі порядкують. Більш за всіх наглядає небіж графів, пан Пилип, молодий такий… беручкий військовик.

– А в палаці є ще пани чи живе сама господиня?

– Панів живе багато – і молодих, і старих, тільки сама графиня живуть у своїх покоях, рідко коли виходять до великих світлиць. Переказують, – стала говорити чомусь пошепки стара жінка, – переказують відтіль, з палацу, у великій вони журбі, все моляться у каплиці. З ними живе і наша пані Оксана. Ви туди навідайтесь, там вам все розкажуть…

– Добре, добре…

– А хто ви будете?

Але пан Довгополий вже підходив до старого палацу, понурого й темного навіть у сонячні дні. Похилий слуга сказав, що пані господиня не любить, щоб її турбували, але про гостя можна сказати комусь з панської родини.

– Тоді скажіть про мене пані Марті Дзаржановській.

– Як дозволите казати?

– Гінець з Гетьманщини пан Довгополий.

Через п’ять хвилин він уже сидів у великій і просторій світлиці. Біля нього юрбились всі ті, кого він хотів бачити, й такі, яких бачив уперше. Його розпитували, самі розказували, журилися, жінки плакали. Найбільш уболівала пані Марта за старим сотником паном Хлюпалом. Вона його любила, як рідного батька, і крізь сльози повідала:

– Була ще молодою, як старий козак все обіцяв забрати мене в Гетьманщину, показати Полтаву і навіть той сад, де бавився мій… мій коханий братик Григор. Але вже сьогодні все пішло гірше: пана сотника Хлюпала немає на світі, мого братика взяли на війну, кудись пішов на Німеччину, чула, що вже помер і пан Мирович, багато козаків пішло з нашим генералом теж на війну, не схотіли кидати свого пана одиноким… Тепер і дворище спорожніло, пусткою тхне тут.

– А ви ж як, пані, тут і живете весь час? – питав гінець з великого жалю.

– Ні, – озвався муж пані Марти. – Ми сюди приїхали з Швеції, з міста Стокгольма: сюди їхала наша старша сестриця Варвара, або, як ми її звемо, Бася. Вона їхала сюди виряджати брата-генерала на війну, попрощатись. То ми всі, як бачите, й зібралися тут, щоб господиня не журилася. Зібралися ніби ненароком, посидимо трохи і, мабуть що, скоро потягнемо назад на північ, до своєї нової батьківщини. Тепер ждемо вістки від пана генерала, обіцяв написати з дороги… десь вже на Рейні…

– Я бачив тут лише одного з молодих Штейнфлітів – Пилипа, а де ж пан Карло?

– То ви, мабуть, бачили на подвір’ї мене, – озвався пан Пилип, утискаючи руку гостя. – Карло, мій менший брат, зараз у Парижі зі своєю мамою, вірніш сказати, з мачухою пані Варварою. Він притьмом хоче їхати теж на війну, буде ад’ютантом свого дяді. Я теж поїду на фронт, тільки пізніш, бо треба дещо зробити і в самому палаці.

– Мм… угу… – скрипнув пан Довгополий. – Я хотів би привітати пані Оксану, привіз їй поклона від її сина пана Михайла та ще листа від її родини, панства Заруцьких.

– Вона в покоях графині… дружини мого брата, – шепотіла пані Марта. – Посидьте з нами. Згодом побачите і пані Оксану, і передасте й листа, про це не-клопочіться. Як панство Заруцькі – живі-здорові?

– Так, здорові, вас щоденно згадують, моляться за всіх вас…

«Ні, – думав гінець, – кепсько чуються тут наші емігранти, хоч ніби й живуть в достатках, багато років живуть, а ніяк не звикнуть. Чужина! – зітхав він. – Душа проситься в рідний край!»

А ті все розпитували, жадібно ловили кожне слово.

– Як же в Гетьманщині? – питала пані Марта.

– Багато говорити, та мало слухати, бачите самі: не гаразд там, коли серед білого дня вбивають наших козаків, і все чинить москалина.

– Переказували нам, – мовила пані Марта, – цариця ніби наказала всім своїм жовнірам іти геть з Гетьманщини у свою Москву. Чи то ж правда?

– Казала, та не зав’язала, – всміхнувся гість. – Правда, трохи забрала, але все ж напхано їх стільки, що й не пройдеш від тісноти. Є від чого зажуритися. А відіпхнуть… шкода й мови: немає ні козака, ні січовика – всі у московській жмені… Таке діло…

Усі сиділи пригнічені. Видно було, як несподівані круті зміни в світі турбували емігрантів. Тепер було не до Гетьманщини, коли майже вся Європа встряла у велику війну. Та війна зіпсувала всі плани «орликівців». Кожному не терпілося, кожен хотів знати, що то буде завтра, але те «завтра» видавалося далеким маревом – неясним і лячним та без краю понурим.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 249 – 252.