5. Довгополий очікує новин

Микола Лазорський

Настали дні так званого тихого покою. Палац ніби заснув, не було помітно не то що метушні, ба навіть не видно було і дентевільських людей – всі десь поховалися, ніхто не говорив голосно, і навіть не чути було дзвону, який колись скликав усіх на обід. Всі якось самі тихенько сходилися до великої світлиці, сідали мовчки і через якусь годину швидко розходилися хто куди. Навіть пан Карло не видержав такого монастирського ладу, як він насмішкувато казав, і скоро виїхав до Стокгольма разом з паном Мокрановський.

Пан Довгополий лишився тут сам як палець, міг тепер на дозвіллі робити свої схеми, писати плани та рахувати витрати на «святе діло», яке час від часу видавалося йому марною справою, а іншого разу просто маревом. Він часто ходив до того понурого корпусу кадетів, уфундованого старим, немічним королем на вигнанні, дивився на молодих кадетів, на муштру і тільки знизував плечима.

– Марна марнота, – говорив він сам собі. – Відірвані ці юнаки від рідної землі й роблять все те автоматично, без будь-якого юнацького запалу, роблять навіть байдуже і, мабуть, давно вже забули свою присягу. Штучне щось! Кінець кінцем французький король може покликати їх всіх до своєї армії і погнати кудись боронити свої інтереси, як те зараз зробив з нашим українським генералом Орликом. Отже, живуть ці кадети далеко від вітчизни, не знають її вони, не знають свого народу, його дум і надій, його бажань і поривань. Коли доведеться направду ставати до діла, до бою, напевне нічого не зроблять, і присяга не допоможе. Більш того – нароблять багато шкоди: за цими молодими старшинами не підуть ні селяни, ні ремісники, ні весь скривджений люд, адже муштровано їх змалку за морями. Бачу, все те направду святе діло треба робити дома, тільки дома, і такими вояками, що родилися й виросли на рідному грунті й знають достеменно, як їм важко живеться і хто винен в тій їхній біді.

Він приходив додому, тяжко зітхав, читав і перечитував свої схеми, скорботно хитав головою й раптово, без дратувань драв на шматки всі ті папери. Тоді брав чистий аркуш і знов писав плани. Нараз кидав усе, ставав на рівні ноги і довго дослухався… слухав тишу, вона непокоїла його, лякала до нестями…

Тоді з огидою дивився на розкидані нікчемні папери…

– Тиша перед бурею, – бурмотів він, здригаючись. – Чую, буде тут недобре… все ніби вмерло, тхне пусткою, кладовищем. І моя робота тут якась мертва, кладовищенська, купа нікому непотрібного мотлоху, від якого заносить цвіллю, гниттям… І то правда: як можна робити, творити життєдайне для свого народу, своєї матері-землі під чужою стріхою, не чути пульсу гамірливого, корисного життя у вітчизні, життя, що сплітає в одне могутнє ціле почуття гніву, помсти, радощів, любові й надії, без чого на чужині не можна жити, можна хіба що лише скніти. Адже я і втік на Гетьманщину, в рідний Край, щоб серед свого народу працювати, жити здоровим життям, а не скніти тут на уламках нездійснених мрій! Поїду й тепер додому. Там моє місце, серед свого товариства, там жде мене корисна праця, там лише дозрівають і формуються гігантські задуми, поривання!

Але минали дні, а він не міг зібратися в дорогу: чогось ждав, до чогось дослухався, блукав по паркових алеях і знов ждав. З жіноцтвом у палаці мало говорив, чоловіків майже не було – всі роз’їхалися, і палац все стояв серед пагорбків понурою сірою купою, часом видавався в туманах ніби грізною фортецею, зачарованою злим духом й кинутою напризволяще мертвою руїною без будь-якого сліду людського життя.

Так поволі спливали дні, місяці…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 256 – 258.