4. Проводи на війну
Микола Лазорський
Через три дні приїхав до Люневілю й молодший Штейнфліт – Карло, русявий юнак, ще без вуса, але суворий і малоговіркий. Був він на лінії вогню і в розмовах старався кожному натякнути про той знаменний факт бодай малою мірою. Юнак цей тим самим підкреслював, що він не звичайний якийсь юнак, а саме той, якому впору бути січовиком у грізній Січі. Адже чув не одного разу від самого діда-гетьмана Пилипа Орлика, що січовики – ті вояки, що не бояться і самих яничарів, бо довели те ділом під Віднем року 1683. Там вони витеребили до ноги отих страхітливих азіатів-яничарів. Сам же він був під ворожими кулями, стояв виструнчившись перед своїм генералом з привезеними депешами й навмисне повільно, не кваплячись сідав на баского огира, тоді як скажена куля черкнула по нозі вороного, а друга пробила кашкета.
– Оце ось і той кашкет… бойовий, – показував він недбало матінці Басі й тьоті Марті.
Обидві з жахом дивилися на того кашкета, лячно ламали руки… Обидві упадали біля вояка та підставляли всякі солодощі, до чого він був великий ласун.
Старший брат Пилип негайно виїхав, обіцяв усім писати. Коли ж буде яка потреба нагальна, неодмінно відвідає люневільського палаца. Цього разу виряджати в дорогу пана Пилипа вийшла і господиня палацу графиня Орлик-Дентевіль. Пан Довгополий уже бачив господиню раніш, тепер обережно вів під руку й тихенько розраджував.
– Пан Карло, – говорив він, – вірний ад’ютант нашого патрона-генерала. Він твердить як знавець справи, що лінія вогню проста собі забава і війну наш милостивий король укінчить дуже швидко.
– Дай Боже! – суворо мовила владарка палацу. Вона за цей час вельми схудла, була у простій ноші і з чотками в руках. Але чудові блакитні очі пломеніли молитовно, і в безкровних вустах ледь помітно було чарівну усмішку, усмішку, якою колись чарувала золоту молодь пишного й вічно молодого Версалю. Вона спокійно благословила пана Пилипа, перехрестила і просила берегти себе і свого патрона пана генерала… Привіталась зичливо з паном Мокрановським, поторсала привітно за рукав молодого Карла й швидко пішла до своїх покоїв разом з незмінними своїми родичками-подругами та все нерозлучною пані Оксаною.
У всьому палаці настала нараз мертва тиша.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 255 – 256.