1. Григір Орлик у Лоррейні

Микола Лазорський

Лоррейн – чудовий закуток східної Франції, притулився в затишку між Люксембургом та передгір’ям блакитних Вогезів. У південній смузі, ближче до схилів, темніють прастарі розкішні букові ліси, тоді як на заході, в долині річки Мозель, розташувались вряд невеликі містечка Понто, Моссон, Д’єз – усі по сусідству близько чарівних, суто французьких міст Нансі та Люневіль. В околицях – багато садів, виноградників та квітникових плантацій. Є навіть маленькі лани, де селяни випасають сементалок, й ще менші поля пшениці та вівса, що вже зовсім нагадує береги та краєвиди річки Ворскли на Полтавщині. Тут завжди теплий помірний клімат, добра містина й для соняшників та баштанів, що туляться часом побіля тутешніх загород, схожих на вкраїнські тини.

У цьому закутку осіла ціла колонія січовиків з татарських Олешок. Січовики несуть двірцеву службу у маєтку екс-короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського, який теж осів тут в своєму маленькому «Версалю», як пан губернатор Лоррейна по мандату французького короля Луї XV. Губернатор живе тепер постійно в місті Люневілі. Вартові козаки живуть на роздоллі у наметах, в холодні дні зимують по так званих шельтерах, або, як назвали їх осадники, «зимовиках», хоч зими тут і немає нашої. Стоять вони тут як вартові при палаці, часом їздять і за межі Лоррейна гінцями з депешами або ще з яким дорученням від пана сюзерена та ще графа Григора Орлика. Час від часу молодий генерал інспектує всю ту сотню, над якою поставлено сотником пана Хлюпала.

Але Олешківські козаки – горстка – все ж не живуть самотою в чужині. Їх часом відвідують гості з усіх кінців України, достойники, яких завжди ждуть тут нетерпляче. Всі ті гості найчастіш родичі тих, кого химерна доля несподівано занесла в цей затишний куток. Заглядають сюди часом і фахові розвідники, приїжджають з секретними вістками не лише з Гетьманщини, а й з Криму, Туреччини, Польщі, ба навіть і з Шведчини та Московщини. Саме через тих заїжджих мандрівників колонія завжди знає, що робиться в Божому світі та далекому рідному Краю.

Фахові гінці насамперед вітають Григора Орлика, радяться довго, передають депеші та листи. Граф живе окремо, біля самого Мозеля, в так званому особняку, пишно оздобленому верандами, довгими скляними галереями та старими темними залами. В осінні місяці тут вже з півдня горять у важких канделябрах воскові свічі. В цьому будинку завжди тихо, хоч живе в ньому кілька родин, але всі приткнулися кожен у своїй кімнаті. Тільки в обідню пору та ще увечері сходяться всі на обід чи вечерю. Говорять мало, мляво і все нашорошено: кожен знає, що все те чуже, що настане зненацька день, коли правдивий можновладець мовчки покаже всім емігрантам на двері. Кожен говорить тихо й мовчки вкотре вже розглядає меблі й стіни.

У покоях молодого графа панує лад і той режим добре збитого життя, якого, здається, вже не зрушать ніякі події. Але все те тільки здається. Лад той панує тут і тоді навіть, коли господаря немає дома або й тоді, коли граф виїжджає далеко, навіть за межі Франції. Але емігранти все ж живуть нашорошено й німо спостерігають. Життя в особняку затихає настільки, що на людське око завжди видається, ніби в широкому й понурому будинку і зовсім нікого немає.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 63 – 64.