3. Федір Мирович розповідає новини
Микола Лазорський
Сьогодні в особняку сидить незвичайний гість, гість з Гетьманщини, старий пан генеральний осавула Федір Мирович.
[Мирович Федір – однодумець Мазепи. За кордоном – генеральний осавула, працював за об’єднання і перехід січовиків до Швеції. А після Полтавської баталії жив у Криму або у Туреччині, частково у Польщі або Швеції. Все життя своє був проти Москви, боронив Україну до смерті. Помер у 1758 р.
Мирович Іван (побратим Федора) був залучений силою до Московії на воєнну службу. Згодом утік до Криму і весь час був зв’язковим між Францією, Польщею, Кримом та Запорожжям. Помер у 1753 р.
Мировичі все ж уникли московських катівень, але дуже потерпіла їхня мати Пелагея. Мирович: її було вислано з Москви на Сибір, де прожила більш як 30 років. Повернулася додому вже ветхою жінкою. Ще один її син був теж на Сибіру довічно. Зазнали лиха навіть онуки тих Мировичів, що неприховано вели боротьбу з царатом за волю України.]
Він тільки вчора приїхав із Швеції, а перед тим потай заглянув і в Гетьманщину. Був то вже чоловік з сивиною, меткий і бувалий, з доброю освітою. Разом з братом Іваном блукав по світу, був на Балканах, був і в самій Туреччині, Польщі, але осідок мав у Криму, в Бахчисараї, відкіль так зручно було стежити за січовиками в Олешках, та ще пильненько придивлявся до Гетьманщини. Відсіль давав знати Орликам, що там у козаків діється, які негаразди та що думає-гадає пан кошовий Гордієнко. Коли старий гетьман Пилип Орлик мимоволі застряв у Салоніках (тепер Солунь), негайно почав пертрактувати з молодим Григором Орликом, що жив тоді вже у Франції, частіш їздити по всій Європі та Середньому Сходу. Їх було четверо: він, брат Іван Мирович, полковник Федір Нахимовський та ще добрий лазутчик пан Дзаржановський – ота четвірка була для Орликів найкращими розвідниками широкого діапазону. Їх уже дуже добре знав Петербург і став пильненько приглядатися до тих Мазепинців.
Пана полковника всі тут жадібно слухали і хоч як кортіло спитати, все ж здержувалися, щоб, бува, не пропустити й словечко з того, про що старий старшина повідав. Зараз він був радником молодого графа Орлика. Йому цей розвідник і привіз цінні новини не тільки з України, а й з Туреччини та Польщі. Він уже бачив пана графа, передав купу депеш та листи від гетьмана в екзилю та султана. Тепер на дозвіллі смоктав люльку та теревенив зі старими й молодими «Орлятами», як він любив називати цю родину.
– А що там, як у Гетьманщині стало по смерті Данила Апостола? – питала тихенько стара гетьманша пані Ганна Орликова.
– А що ж, – кинув пан Мирович. – Що було при Апостолі, те лишилося і по ньому: великий сум та ще більший переляк.
– Невже люди наші й досі не нагріли у себе куточка?
– Так, пані дорога. Коли хто й наважиться нагріти куточок, москаль не знати відкіль надибає й кишне. Тоді вже годі думати про спокій – не дадуть: беруть до Москви, а тоді до широкого Сибіру, там, мовляв, багато простору й свіжого вітру. Так там живе і моя рідна неня…
Він важко зітхнув і з-під лоба глянув на молодь.
– Молодь наша тут у затишку нічого того не знає, не знає великого горя нашого: ось уже скоро минає четвертий десяток літ після Полтави, а москаль довбає вже не нас, бо не дістане, довбає наших старих неньок та дрібних діток…
– Чому не знаємо! – озвалася молода Оксана. – Тому й живемо тут, що добре знаємо, по чому коштує ківш лиха. Знаємо й відкіль воно взялося… З півночі воно прийшло, москаль зробив усе те: він і кат, він і тюремщик, він і сибіряка. Все він… на наших очах мордував та вбивав батьків наших…
– Ет! не руш того, що було… – грізно увірвала бабуся. – Нетреба ятрити нові рани, коли ще не загоїлися старі та не знати, що буде завтра. Слухай-но, що каже ясний пан…
– А що казати! Старий Апостол помер, а нового гетьмана Москва не дозволяє обирати. Встановила вже другу за рахубою «Малоросійську колегію», в якій тепер повно москалів. Воно б і те можна терпіти, та… горенько, що в Гетьманщині тепер товчеться без міри багато москалів. Столиця пхає туди не на абияку посаду, а таку, щоб був першим, скрізь першим. Коли в Колегії, приміром, позбудуться одного, зараз же шлють іншого, ще гіршого. Був ік приміру Вельямінов, випхався до дідька, так наставили знов такого, що поли рве, Наришкіним прозивається, тоді приїхав Барятинський, Шаховський… Таке в Гетьманщині…
[Перша Малоросійська колегія – найвища рада по керуванню Гетьманщиною.. Установу створив Петро І. За презеса був москвин С. Вельямінов. Існувала з 29.4.1722 р. до 30.9.1727 р.
Друга Малоросійська колегія створена була по смерті гетьмана Данила Апостола. Існувала аж до виборів нового гетьмана графа Кирила Розумовського, тобто у 1734 – 1750 рр.
Третя Малоросійська колегія була створена по абдикації гетьмана К. Розумовського у 1764 р. з президентом у характері генерал-губернатора. На цей пост був призначений генерал Петро Румянцев.]
– А як у Батурині, Глухові?..
– Цього разу не довелося бути там… дуже близько до московських кордонів – там шастає посилена варта. Але все ж якось пропхався до самої Полтави… Заглянув і до близьких менших міст. У тих слободах мав свій куток, маєток… Нічого вже не бачив свого, хтось забрав, тільки не мазепинець. Мазепинцю ж дорога гладенька тільки на Сибір. Скрізь, ясна пані, однаково по всій Україні. Новий резидент Леонтьєв робить вербунок, бере поспіль парубків на похід ніби в Туреччину. Довідався краєм вуха, що москалі хотять навалитися на турка з іншого боку, з боку наших степів, там по Чорноморському узбережжю є турецькі фортеці. Сюди й жене москаль наших козаків та парубоцтво не на турка, а татарина. Палить степи, ріже худобу – все нашого селянства, все наше, бо москаль любить гарбати до себе все, і тільки чужими руками.
– Чи то ж хто згадує нашу старшину, що так хоробро билася за селянство, за Гетьманщину? – зітхнула стара гетьманша.
– Питаєте, чи хто згадує… – похитав головою сивий старшина. – Знаю добре, що Москва дуже згадує, дуже… Жалкує, бачся, що не зуміла забрати до рук гетьманську старшину. Вона за цим і досі згадує, й досі нишпорить по закордонах, нюшить з хортами, полює, як мисливець за звіром… Москва не забуває… і довго буде ще шастати по Європі… Не згадує тільки ніхто з нашого панства. Ніхто! Всі бояться і натякнути навіть, бо всі добре знають долю генерала Войнаровського, долю Герциків, долю Мировичів. На очах же наших катують, як правдиво каже пані Оксана… Тому й мовчать…
Гість помовчав трохи, тоді додав:
– Згадають, воно колись, як то кажуть, прийде ниточка до клубочка, зустрінемося ще раз з москалиною. На те тут і товчемося. Бог не без милості, козак не без долі. Непокоїть тільки селянин. То велика біда… Селянину що! Взяв косу і пішов у росу. Все одно йому, якому пану служити. Тепер привикає й до москаля, аби не чіпав лану чужого… Ото наше правдиве горе… Село забуває неньку-Україну, а присипляє його той же москалина! Ото наша велика журба!
– Не зуміють вони вигубити всіх нас, – замислено мовила пані Оксана.
– Так думаєш, серце? – лагідно мовив пан полковник.
– Так думаю, – спокійно рекла молода пані. – В обороні за народ стоїть слово, наша пісня, наша церква й прадіди, що передали нам прастарі звичаї. Витеребити нас не можна, та й козацтво не кинуло зброї й, мабуть що, ніколи не кине.
– Ну, спасибі, дочко, за ласкаве слово, втішила мене ти дуже, дай Бог тобі талану-щастя.
Оксана мовчала, тільки зажурено дивилася на свого малого синка.
Стара гетьманша все ж наважилася спитати:
– Були, кажете, під Полтавою… Може, що чули за мого батька?
– Чув… – не скоро мовив пан Мирович.
– Чи можна знати, що саме чули?
– Кривити душею не буду… Чув, або просто переказували, що пан Герцик довго сидів у фортеці Петропавловській. Вірні люди передавали, що ніби тепер на волі у Москві, бо заборонено їм їхати в Гетьманщину, не вільно.
Гетьманша побожно перехрестилася і засвітила лампаду перед образами.
– Буду знати, що живий, і молитимуся за здоров’я страстотерпця Григорія… Спасибі за вістку, маловтішну, як і все наше життя тут і в Гетьманщині сущих.
Пан Мирович мовчав.
– А як же олешківські запорожці? – раптово спитав малий Пилипко, бабусин онук.
Усі здивовано втопили в малого очі.
– Бач про що питає! – Й собі здивувався пан полковник. – От тобі й швед, от тобі й Штейнфліт! Мабуть-таки, не дурно породичалися козаки з вояками короля Карла! – все дивувався пан Мирович.
Пилипко заховався за бабусине крісло і вряди-годи виглядав звідтіль.
– Козача кров, що й казати… мусите тепер щось сказати, хай і малий знає, коли йому кортить…
– Гаразд… гаразд… Та… тільки не годиться козаку ховатися. За Олешки, здається, я вже казав дещо… Тепер всі вже знають, що олешківські козаки кинули Олешки, не злякалися й самого Гордієнка. Кинули, пішли на Лубни й уклали з москалем умову, а тоді осіли на Базавлуці, недалеко від Дніпрового гирла. Як живуть, докладно не знаю, про це вам розкаже мій побратим або старшина Нахимовський, той, що зараз розвідником при гетьмані у Салоніках. Вони знають більше і скоро будуть тут. Я можу сказати не дуже багато. Олешківці наробили шелесту. Пішло все військо під московську протекцію. І турецький султан, і татарський хан, і ваш, ясна пані, гетьман дуже гніваються на тих козаків, посадили вони всіх на міль. Пану гетьману вже немає з яким військом іти походом. Від тої халепи пан гетьман просто-таки занедужав, бо всі покладали надії на січовиків, тепер нічого немає, важко щось робити без свого війська, а чуже військо – то просто марево. Може, хіба що допоможе наш молодий пан гетьманич, може, спільними силами викотимо воза на рівний шлях… Нічого ясного ще не чути… І гість зажурено притих…
– А де ж подівся старий Гордієнко? – питала наполохана Оксана.
– Старий Гордієнко помер… – прохрипів сотник Хлюпало, який теж сидів тут мовчки й тепер тільки шарпонув слово. Шарпонув так, мов відрубав голову невидимому ворогу.
– Як же тепер мій старий? – лячно питала гетьманша.
– Пан гетьман тобто… Жив-здоров. Прислав листа нашому гетьманичу та й на словах просив поздоровити усіх з затишним життям у цьому кутку, – мотнув головою пан Мирович. – Вас, ясна пані, особисто здоровив. Казав, що коли пан Бог сподобить, теж приїде сюди на спочинок, бо… вже попрощався з Салоніками і присунувся ближче до нас… У Яссах тепер… та…
Гість не договорив і став ховати люльку до кишені.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 66 – 70.