4. Григір читає листа від батька та меморандум

Микола Лазорський

У вигідній фотелі сидів уже в присмерку літнього вечора генерал Орлик за великим столом в просторому кабінеті. Він щойно дістав від пана Мировича купу листів, депеш, часописів… Усе те поволі тут же оглядав і нотував. Від воскових свічок обличчя було затінене важкими шафами та креденцями. Яснів лише високий лоб, нічим не захмарений, сірі очі спокійно оглядали конверти. Тільки коли відрізав печатки з отцевого листа, руки якось не слухалися і пальці затремтіли: як-не-як, а багато літ не бачив батька. Довго коханий сидів з примусу в тих далеких Салоніках. Тепер його вже не було там, писав вже з Галаца, відтіль… де спочивав у –могилі великий гетьман І. Мазепа. Отець писав:

«Зрештою, коханий сину, кинув я назавжди такі осоружні мені Салоніки, де загинули мої найкращі літа, загинули марно з волі злих людей. Просидів я тут, в цьому місті, довго, мов у тюрмі. Зараз сподобив Бог вирватися, виїхати геть на волю, геть аж до Галаца, дорогого мені міста, де спочивають кості побратима – гетьмана Мазепи. Може, й мені суджено спочити тут навіки, бо… став слабий, недуги всякі та ще побиваюся долею всіх вас, моїх рідних. Хоч і на волі, та вже не ті сили, щоб боротися з клятим москалем. Мабуть, милий сину, доведеться ще й тобі спробувати вирвати з московських пазурів нашу страдницю Україну-неньку.

Знаю, ти у великій шанобі в пана короля Луї XV, держиш високий пост… Отже маєш зажити свою моць на підмогу солодкій Вітчизні. Як сам здоров знаєш, Січа з-під Олешок пішла вся на поклін до Москви і вже осіла на Базавлуці, обернувши свої мушкети проти султана, який уласкавив був козаків та взяв був усіх їх під свою високу руку. Так віддячили січовики за хліб-сіль. Султан та кримський хан нарікають дуже і мій кредит тут тепер дуже підупав. Виступати проти Московії голіруч, без січовиків – сміх і безглуздя! Тепер москаль знахабнів. Так, коли на конгресі представник Франції кардинал Флері виступив перед московським послом графом Олександром Головкіним в оборону Гетьманщини та її законних достойників, то той Головкін і слухати не схотів…

Після Флері говорили й інші посли: шведський депутат барон Гедд, голштинський граф Бассевич – усе в оборону нашого народу проти Московії. Тоді Головкін заявив, що в Гетьманщині давно вже урядують добрі козацькі достойники під благодійною опікою Московії та що й самі козаки втекли з-під турка до тої ж Московії. Ще казав, що мене як гетьмана не визнають ні Московія, ні Україна, бо, мовляв, я гірший зрадник, як гетьман Мазепа, та що й досі не скасовано наказ ловити мене за велику ціну золотих дукачів, бо на Пруті я допомагав Туреччині, внаслідок чого Московія потерпіла велику поразку. Як бачиш, сину, Москва ще й досі не зняла того ганебного наказу за мою сиву голову. Вона ще й досі дивиться на всіх нас, як на якихось розбійників, а не як патріотів і борців за свій коханий Край.

В останній час, перед виїздом з Салоніків, я дістав листа від святого вітця кардинала Флері. В тому листі він радиться вдатися до Московії з уклінним проханням амністувати мене! Оце і вся мені допомога від Франції після зради олешківських січовиків. Без січовиків, без щирих друзів – султана й кримського хана, без Речі Посполитої, король якої сидить десь у запічку, – я, старий, не здольний щось робити…

Падаю! Підхопи із старечих рук святого прапора загибаючої України!»

Схилившись над листом вітця, граф Орлик гірко плакав. Довго не наважувався зламати печатку з листів кримського хана Менглі-Гірея та султана Махмуда І Але все ж вгамувався і став читати. Листи від султана і хана були майже однакові. Обидва писали за олешківських січовиків, нарікали і майже кляли зрадницьку когорту січову, яка вся продалася Москві за марні обіцянки. Султан клявся, що знає московських царів краще, як їх знає теперішній кошовий Мелашевич. Обидва просили бути посередником між Францією та Оттоманською Портою проти все тої ж зненавидженої і підступної Москви, яка ладнається йти війною проти кримського хана і турецьких фортець на Чорному морі. Було прислано умову та інструкції.

Наостанку взявся вивчати листа кардинала Флері. Святий отець писав коротко, але досить енергійно. Флері просив якнайшвидше прислати копію з меморандума в справах Гетьманщини, а оригінал, як граф обіцяв, подати його величності королю особисто. В кінці зробив приписку:

«Король знає, що ваша світлість вже нині присвятили себе тій святій справі, яка заслуговує на пильну увагу Вищої секретної ради в найближчі дні».

Орлик довго сидів у великій задумі. Тепер він бачив направду, що справа за поневолену Гетьманщину остаточно переходить до його рук. Якось так виходило, що його краєм стала цікавитися вся Секретна комісія, презесом якої був сам король, а знавцем всіх московських зазіхань на Україну – тільки він, генерал Григор Орлик. У великій задумі витяг з шухляди теку, в якій лежав давно писаний манускрипт, і став читати. То був давно готовий меморандум, якого збирався вже завтра везти до Парижа.

Ось що було писано в тому історичному документі:

«Меморіал для Його Величності короля Франції та Навари від графа генерал-лейтенанта державної армії Григора Орлика.

Ваша Величність! Дозволяю собі подати до рук Вашої Величності меморію в справах козацької нації історично-послідовно з часів гетьмана Богдана Хмельницького й аж до наших часів для логічного освітлення претензій мого вітця гетьмана в еміграції Пилипа Орлика на легітимацію його прав на гетьманат в усій Україні.

Уже відомо Вашій Величності, що козацька нація з часів Богдана Хмельницького, після довгої війни з Польщею, відокремилась від Речі Посполитої та що вся Україна на всій своїй території була уступлена козацькій нації. Гетьман Хмельницький бачив, що моць його нації, якої він був фундатором, не може держатись своїми силами проти сусідів. Отже вважав за краще стати під протекцію Московії, щоб забезпечити для України спокій на вигідних умовах.

Проте вже цар Петро І намислив усякими засобами та кривдою підвести козацький народ під своє панування. Гетьман Іван Мазепа, попередник мого вітця, цьому вчинив супротив й став шукати нагоди, щоб скинути ярмо, що його московський цар хотів накинути на козацьку націю. Польський король Станіслав Лещинський указав шведському королю Карлу XII на користь та авантажі, які може зискати він, а разом і Польща від військової спілки з козаками. Гетьман Мазепа вміючи зужив такий щасливий припадок й скоро зв’язав свої інтереси з інтересами шведського короля.

Після катастрофи під Полтавою гетьман Мазепа з запорозькими січовиками дістав таку ж долю, що й шведський король; разом з королем стали вони на той час під протекцію Турецького султана, але сумлінно додержувались усіх приписів договору, писаного ще Мазепою. По смерті гетьмана Мазепи отець мій Пилип Орлик, що мав посаду генерального секретаря в Україні та і в Запорозькій Січі, був обраний на гетьмана всією старшиною та запорозьким військом, тобто тими, що тільки вони й мають право обирати собі шефа. Мій отець не хотів брати гетьманства аж до часу, коли буде зроблено сталий мир та спокій в Гетьманщині. Тоді шведський король наново склав договора між Швецією та козацьким народом і підписав врочистий універсал, оригінал якого я мав честь вже подати до рук Вашої Величності та копію якого переслати пану Амелоту.

Ці тверді гарантії монарха, так поважаного європейськими державами, змінили постанову мого вітця: він узяв гетьманську булаву й негайно повів протимосковську акцію досить щасливо для спільного добра та для легітимації своїх прав у всій Гетьманщині.

На початку 1711 року Порта розпочала війну з Москвою. Саме тоді мій отець відновив старий договір з татарами про вічну спілку; копію того договору я теж передав пану Амелоту. За тим договором дві армії – татарська і козацька – вступили на землі Правобічної України, де стояла армія царя Петра. Там отець написав універсал до козацького народу, після чого його армія скоро збільшилась на 50 тисяч. Тими силами він спромігся очистити край від московинів; водночас стотисячна татарська армія під командою хана Девлет-Гірея вступила в землі московського царя, щоб відіпхнути московинів геть в межі своєї території. Тоді цар Петро переніс війну вже на землі турецького султана, куди підійшли й козаки, ставши на річці Дністрі. Тут великий візир, за допомогою козацької сили, оточив московське військо, але не схотів скористатися з тої, так званої московської, катастрофи на річці Пруті; цар приспав чуйність великого візира і вискочив з небезпечної для свого війська пастки.

Після прелімінарних точок цар дав згоду опустити всю Україну назавжди, але скоро в брутальний спосіб зламав слово й зрікся підпису. Все ж мій отець твердо стояв у Правобічній Україні, але й тут стала на заваді Польща вже в особі її представника графа Понятовського, з яким шведський король хотів миру за всяку ціну. В цей спосіб по Карловецькому трактату Польща дістала суверенні права на володіння Правобічною Україною, тоді як московського царя було затверджено в узурпації Лівобережної України, хоч мій отець і протестував у досить гострий спосіб. Щоб якось злагіднити цю справу, польський король Август приобіцяв після замирення з Швецією віддати Правобічну Україну Запорозькому війську, де мій отець дістане права й привілеї під протекцією Речі Посполитої. Таку ж поступку зробив і шведський король: перед від’їздом з Туреччини він просив Туреччину й Крим взяти під свою протекцію козацький народ.

Справи України ще більш погіршали, коли нагло помер король Карл XII. Конгрес в Оланді, на якому стояли тверді гарантії для всієї України, було зірвано, і мій отець знов опинився на роздоріжжі. Він знову почав шукати своїх прав у світі великих держав. Так, коли Швеція та Англія уклали року 1719 спілку проти Московії, отець на авдієнції у мілорда Картерета – англійського амбасадора в Швеції – подав свої плани ослаблення Московії на Півдні і свою допомогу. Воднораз і польський король через пана Понятовського підтримав мого батька та знов приобіцяв відновити його права у Правобічній Україні.

Пертрактації ведено було при допомозі дворів шведського та англійського. В ті саме часи мій отець жив у Швеції, а року 1720-го виїхав до Ганновера для побачення з міністром англійського короля. Звідти, без спочинку, – до Брансвіка, щоб встигнути вручити графу Велінгу – представнику Швеції на конгресі – наказ короля обстоювати інтереси козацької нації. Ще раніш мій отець вислав до Варшави свого довіреного посла генерального старшину Григора Герцика до польського короля Августа для інформацій. Але у Варшаві сталася дуже прикра несподіванка з паном Герциком: там його підстерігав московський посол князь Долгорукий, і, коли пан Герцик йшов до пана Понятовського, його живосилом схопили московські агенти серед білого дня. Ні польський сенат, ні сам навіть король не в силі були оборонити пана Герцика: московини негайно вивезли його до Петербурга. Там же тортурами цар вивідав від нещасного про всі плани протимосковської коаліції та дипломатичну акцію мого вітця.

Зараз потому цар послав Віденському двору апель і просьбу видати мого вітця з усією родиною, який тоді жив у Бреславі і вже нав’язав був добрі зв’язки з Англією, Польщею та Запорозькою Січчю в Олешках, біля Криму. Віденський двір, хоч і дав був дозвіл моєму вітцю жити в землях австрійських, тепер категорично став просити гостя: виїхати негайно, аби спекатися причини, яка б могла погіршити її зв’язки з Москвою. Це все примусило мого вітця їхати до Туреччини. Але агенти московські гнались за вітцем по п’ятах: вони підкупили хотинського пашу, який за золото задержав його, а згодом й арештував, забрав усі депеші з Царгорода та чинив шкоду. Москалі послали і в Туреччину просьбу не пускати мого вітця нікуди і навіть до козацького війська.

У ці часи мир вже стався між Швецією та Москвою на конгресі у Ніштадті: мого вітця було виключено з усією козацькою нацією з усіх артикулів трактату як такого, що не підлягає обговоренню в конгресі, а є справою виключно Московії. Вітця з намови Москви було перевезено з Хотина до Сереса в Македонію, а далі – в Салоніки, де його й держали як вигнанця далеко від родини та свого народу. Але й тут, на вигнанні, мужній мій отець не впав на дусі, а все держав зв’язок з козацтвом. Москва підкупом і влещуванням перетягла до себе все слабодухе козацтво, стійкі й незламні до останку служили вітцю.

Нині мій отець покладає великі надії на Францію та її справедливого короля. З його доручення я маю викласти думку вітця, чим саме може бути в допомозі мій отець Франції, ворогами якої е зараз Австрія та Московія.

Козацька нація жде мого отця, і вся Україна готова стати до бою проти її узурпатора – Московії.

Граф Григор Орлик».

[Меморіал зберігається у Франції, в архівах міністерства закордонних справ. Опубліковано вперше істориком І. Борщаком в журналі «Хліборобська Україна», виданні «Українського союзу хліборобів-державників». Кн. 4, рік 1922 – 1923, збірник 7 – 8. Відень.].

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 70 – 76.