1. Нарада у короля Франції

Микола Лазорський

Король не дуже довіряв декому із своїх достойників і тому скоро сам вибрав фахівців для Секретної комісії, де сам же був і за презеса. Наради відбувались не часто, лише в крайньому припадку і все в Люксембурзькому палаці. Після пожежі його наради було перенесено до Версалю, в одну з бічних затишних зал. У тій комісії були: князь д’Бройль, граф Торсієр, князь Амелот – міністр чужоземних справ, князь Конті – військовий експерт, Д’Аржансон – військовий міністр, маршал Бельвіль, А. Флері – кардинал і прем’єр-міністр та граф Орлик – фахівець у справах Гетьманщини.

Цього разу члени комісії зібрались лише через півроку з часу, коли граф Орлик подав до рук короля свого меморандуму. Король бажав зробити нараду ранком, бо по обіді панство Версалю за розписом мусило бути в концертовій залі. Члени вже стояли кожен біля свого місця, коли Луї XV швидко вступив до зали й голосно, з манірним жестом привітав панство. Всі низько вклонились, і коли король став умощуватись в кріслі, кардинал легеньким рухом руки наказав сідати всім.

Граф Орлик сидів за окремим столом, втопивши очі в папери: мусив бо сьогодні зробити доповідь, яку так довго відтягував сам король. Король глянув на нього, лагідно всміхнувся й тихо мовив:

– Здається, ясний пан мусить сьогодні зачитати додатки до своєї вже всім нам відомої меморії.

Орлик вклонився.

– Але всі ми, – і король знову жеманно провів рукою, – всі ми вже знаємо ту меморію з ласки нашого прем’єра святого вітця. Очевидно, ми всі зібрались сьогодні тут лише вислухати тільки те, що пан Орлик сугеруватиме нам поліпшити в заплутаній справі Гетьманщини.

І король знову глянув на стіл пана Орлика. Доповідач ще раз вклонився.

– Саме ті додатки я й прошу вашу величність й усе панство, що є тут, терпеливо вислухати.

Настала тиша.

– Моя меморія, – почав пан Орлик, – буде дуже коротка. Мова тут мовиться про запобіжні заходи проти Московії, яка зараз розпочала війну проти Туреччини разом із своїм спільником Австрією. Сьогоднішні куранти подають не дуже добрі новини, але де в чому вони і втішні, ще кращі були б або й зовсім добрі, якби Франція порадила Австрії розірвати військову угоду з Москвою. Угода та дуже шкодить Франції, на що пан маршал Бельвіль указував нашим достойникам ще на попередній нараді. Зробити таке було б не дуже важко, бо саме тепер Австрія терпить великі поразки, Туреччина ж хоч і має успіхи на Балканах, але ж не здольна довго воювати на два фронти: проти Австрії та Московії. Вона охоче могла б помиритись, аби такі французькі достойники, як граф Вільнев та князь Амелот, взялися за цю справу. Туреччина хоч і добре воює на Балканах, та все ж має слабі сили на Сході: там москалі забирають великі степові татарські займища, вже захопили Очаків й збираються воювати весь Крим. Отже Франція мусить помирити Австрію з Туреччиною, тоді цій нашій спільниці легше буде воювати з Москвою сам на сам. Це по-перше.

По-друге: Москва веде війну з Туреччиною в землях татарських, що межують з землями Запорозької Січі, людей бере на підмогу з українських міст та сіл, чинить велику шкоду всій Гетьманщині й хазяйнує, як у себе дома. Козацький народ дивиться на москалів з відразою, дивиться як на правдивих своїх ворогів. Уже були випадки, коли козацькі загони палили татарські степи разом з татарами; московські генерали Леонтьєв і Мініх мали там великі втрати людьми, кіньми і запасами, вертали назад без нічого. Наші лазутчики приносять вістки для москалів не дуже добрі: московський штаб на деякий час відійшов з кримських степів, але задумав навалитись великою силою на Захід і найпаче на Балканські землі, можливо, аж до Дунаю. Потрібні запобіжні заходи, і то негайно.

Є один добрий план, якого сугерував мій отець прем’єр-міністру французького уряду святому вітцю кардиналу Флері: поставити запорозьких козаків вподовж Рейну як моцне забороло проти дикої Московії. Про те переселення свого часу я подав пану прем’єру план і всі достойники, що нині тут засідають, добре знають той план. Коротко його нагадаю: Січ Запорозьку можна уфундувати в іншій державі легко, бо козацтво не хоче жити в московському ярмі, натуру Москви козацтво знає здавна, знає і її підступну методу, тому радо піде служити Франції: воно шукає волі, хоче відвоювати свої старожитні права, вольності, привілеї й викинути геть з Гетьманщини того віковічного ворога за Божою допомогою й допомогою Франції спільно з сусідніми державами, коли доведеться битися з Москвою по-справжньому.

Коли б була згода на формування того війська, ми могли б переселити його досить легко: самі козаки на своїх чайках перетнули б Чорне море (що вони робили вже не одного разу) й швидко б дісталися до Царгорода. З Цар-города кораблями – до Середземного моря й точно заякоритись там, де б указав наш уряд. Так чи так, а на Рейні могли б окошитись, жити там і робити свої муштри військові. Козаки дисципліновані й аж ніяк не скидаються на яничарів ні вдачею, ні побутом, ні вірою. З-поміж себе, за статутом, можуть обрати достойного шефа-кошового. Все те військо можна передати під контроль мій або графа Жана Штейнфліта, доброго французького вояка, чесноти якого відомі комісії та його величності королю Франції.

Орлик укінчив доповідь, замкнув теку й повільно сів біля свого бюро.

Тоді підвівся маршал Бельвіль і, посміхаючись, мовив:

– Панство знає мої думки за тую татарську Московію, і мені нема чого доводити, як небезпечна та держава для всіх європейських країн. Москва хитра й підступна, завжди користає з якої-небудь щасливої нагоди, щоб просунутись в серце Європи, а коли просунеться – важко відіпхнути. Тому маємо свіжий приклад: війну Швеції з Московією. Москва зараз стала твердою ногою майже на всьому узбережжі Балтики, в Польщі вередує і ставить на королів своїх покірливих слуг як правдивий феодал. Зазіхає вже на Крим, що стоїть під протекцією Туреччини і з тої причини воює нині з Портою. Колега граф Орлик дає добру пораду, щиросерду й просту: припинити наступ москаля силами грізної Січі Запорозької під нашою кермою та дипломатичними засобами помирити Австрію з Туреччиною. Москву треба відіпхнути якнайдальше від Центральної Європи. Я за план мого щирого патріота графа Орлика.

І він знову ласкаво всміхнувся до всіх.

Граф д’Бройль шумно зітхнув й обережно, мов крадькома, став говорити, говорив довго, барвисто, але плутано й вихилясто. З усього того можна було вилущити те основне, що, мовляв, план хоч і добрий, але зужити його не можна, бо Франція саме тепер в добрих позиціях з Москвою і воювати не доводиться, не доводиться навіть й брати до себе Січу, бо то був би ворожий жест, демонстрація проти Московії. Цього й не хоче нині вся Франція. До всього й Січ перевозити досить клопітно: треба найти для того гроші, транспортні кораблі та ще й шукати дозволу у самого султана… І в самому кінці ми можемо зробити помилку: ми не знаємо головного – чи та казкова Запорозька Січ направду грізна, як кажуть, й чи можна покластися на її сили, здібності й дати їй преферанс перед нашою славною й випробуваною кавалерією.

– Я тої ж думки! – запально мовив пан Торсієр. – Переселення козаків, відомих своїм завзяттям, тільки завзяттям, а не суворою субординацією та військовим вишколом, – пуста витівка і велика для нас шкода. Сам Лассі не вважає те військо за досить цінне. Інак стоїть справа з Австрією. Мова мовиться за анулювання її спілки з Москвою. То дуже добра порада, і я вважаю слушним негайно послати до Австрії графа Вільнева як одного з найкращих дипломатів у тій делікатній справі.

Князь Амелот – мовчазний і трохи понурий чоловік, що любив тільки слухати, а говорив так, ніби кожне слово цінив на вагу золота, – тепер підвів голову й терпко кинув:

– Мій колега ставить під сумнів дивовижний сприт та войовничий запал січовиків із Запорожжя. То цікава оцінка. Тоді дозвольте спитати; хто ж розбив поляків у страшних боях під Корсунем, турків та яничарів – під Віднем, москалів – під Конотопом? Чи не ті козаки під булавою своїх гетьманів, що їх тепер ми так низько цінимо з ласки генерала Лассі, першого козацького ворога. Дайте мені ту козачу когорту, і я зажену того Лассі з його московськими фузилерами далеко геть у Пінські болота. Я волію палко привітати тих чубатих степовиків на берегах Рейну, ніж ждати навали москаля і кланятись йому вже у Версалі як переможцю. Такого не хочу ні для себе, ні для всього нашого потомства.

Кардинал Флері уважно слухав і все мовчав. Король поглядав на свого сивого ментора й найліпшого дорадника і ждав, що той скаже.

– План нашого молодого патріота, – нарешті почав він, – досить добрий, але є в ньому й деякі хиби. Просто скажу, план той не досить продумано, у ньому багато запалу, що, все разом, не дає розглянути справу в світлі криштальних фактів. Скажемо перш за все за січовиків, їх можна було б пропустити на Захід, звичайно, за згодою Туреччини і тих країн, з якими ми живемо не зле. Але й то не все. Пан Амелот і автор меморії дуже адорують тих загонистих степовиків. Я радив би бути повздержливим і не квапитись з оцінкою. Майже всі фахові військовики вважають січовиків військом іррегулярним, то значить – і малоцінним в теперішні часи. Кожна держава зараз держить добре муштроване військо, яке легко може розбити таке військо, що не знає лінійної служби. Отже дати козакам десь самостійний оперативний пункт Франція не може, принаймні зараз. Військо те можна зужити для розвідок, сміливих атак в тилу тощо. Туреччину треба неодмінно питати, та й не тільки Туреччину, є ще й держави, які таку акцію взяли б на конто проти нас. Через свого амбасадора наш уряд міг би запитати Порту в цій справі.

Тепер за Австрію: Австрію треба розлучити з Москвою, і то негайно. Мусить взятися за це діло людина спритна, обачна, розумна, така, що і зробила б уміючи, і не відступила б від приписаних їй інструкцій. Таким дипломатом міг би бути пан Вільнев, і тільки він. Я можу рекомендувати графа Вільнева. Для Туреччини можна б зробити ось що: країна ця хоч і має славетних яничарів, та все ж цього замало, їй бракує доброї артилерії. Ми могли б пособити Порті своїми фаховими інструкторами, могли б дати і кращі гармати, навіть послати туди знавця такої штуки.

– У Стамбулі сидить артилерист князь д’Бонвіль, – мовив обачно доповідач. – Очевидно, пан речник на нього й натякав. Я теж його знаю. Цей військовик бував у мандрах, добре знає турецьку мову, знає той край, як свою Францію, носить навіть чалму і приятелює з усіма візирами. Тепер має чин паші, і сам султан не обійдеться без його порад. Султан тепер покладає великі надії на меткого французького артилериста. Можливо, що д’Бонвіль покаже москалям свої неабиякі здібності як добрий митець-гармаш. Турки люблять того князя й навіть збираються показати йому не тільки Мекку, бо й навіть святу Каабу.

Колеги щиро сміялися, сміявся і король.

Але все ж глянув на великі дзиґарі в кутку біля венеційського вікна: вони показували вже пів на третю. «Ого! – подума він, – як швидко летить час: бавимося тут поспіль чотири години! Давно пора до концертової зали… та й до сніданку… гм… час».

– Панство! – поквапно підвівся він. – Чи є згода панства на ті два пункти доповіді шановного ясного пана доповідача, що їх сугерує нині святий отець прем’єр-міністр?

Король не хотів затяжних дебатів і бажав тільки швидше укінчити нараду, яка вже його утомила. Колеги все те добре розуміли і мов по команді встали і схилили голови.

– Гаразд! – весело мовив король. – Тоді прошу пана прем’єра і пана доповідача скласти… гм… – він мить подумав, – тоді… гм… хай складуть інструкції для нашого дипломата графа Вільнева та для князя д’Бонвіля і подадуть мені. Потому я знов скличу нараду в цій справі з ширшими дебатами і точними інформаціями, точнішими, ніж як дали їх сьогодні інформатори.

Він зичливо всміхнувся і з манірним жестом мовив:

– А тепер до концертової зали…

Король не любив довгих розмов, але все ж любив і воловодити справу, затягати, як це добре побачив граф Орлик на справі Гетьманщини, що так зненацька від батька перейшла до його рук.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 76 – 81.