2. Григір у королеви

Микола Лазорський

Коли граф Орлик вийшов з зали конференцій, йому на перечепі стала придворна дама герцогиня Віллар. Мило всміхаючись, вона з лорнеткою в лівій руці підійшла впрост до графа, підтримуючи правою рукою шлейф.

– Прошу дарувати, – легенько торкнула вона графа. – Але я на одну-дві хвилини взяла на себе місію посла… лише на дві хвилини!

І вона граціозно схилила голову в пудрених локонах.

Граф уклонився, але все ж дивився так, ніби ждав якоїсь малоприємної для себе розмови. Він давно вже бачив королеву, йому навіть здавалося, що вона ніби уникає зустрічі. За всякими клопотами граф не дуже думав про це, бо, може, казав він сам собі, то тільки здалося так йому. Але герцогиня Віллар – видно з усього – вела його саме до покоїв королеви. Тепер він чомусь раптово згадав усе те і вже напевне казав собі, що королева таки уникає зустрічі.

– Я завжди до послуг… вклонився знов граф.

– Її величність хоче говорити з ясним паном.

– Дуже приємно.

– Говорити з ясним паном зараз: хоче скористатися з нагоди. Адже ясного пана важко здибати навіть у Версалі. Королева просить ясного пана до покоїв.

– Коли саме?

– Нині…

Граф схилив голову й рвучко пішов услід за герцогинею. Біля дверей вона пристояла й тихенько сіпнула шовкову шнурівку з важкою червоною китицею. Двері відхилилися тільки на чверть, й друга дама, відома графу титулована статс-дама Шовлен, зробила ледь помітний рух двома пальцями, на яких сяяли коштовним камінням чотки. Обоє вступили до розкішного будуару стилю рокайль. Орлика, проте, вразив дух не делікатних парфумів, а пахощі ладану й смирни. Як ревна католичка, королева щодня виповнювала меси, і її старенький духівник майже годинами вичитував молитви та причащав святими дарами богобоязну королеву. В кутку стояв аналой і велике розп’яття, горіли воскові свічі, й блимала вся в золоті та коштовному камінні різьблена лампадка. Королева кляча-ла на колінах, але, почувши голоси, підвелася за допомогою статс-дами. Привітно всміхнулася і подала графу руку для поцілунку.

– Прошу сідати, ясний пане… Я затримаю вас на хвилину-другу… Маю дещо сказати вам, і то не за себе, а з припоруки мого коханого ойця…

І вона втопила очі в молодого, але хмарного пана.

– Я слухаю уважно вашу величність, – говорив зимно граф, але не сів, бо й королева не сідала, а все розглядала гостя.

Орлик хотів урвати розмову при наявній нагоді, бо відчував уже, що насувала якась образа. Важко спираючись на поруччя фотеля, він теж чекав важкого слова… і теж розглядав її.

Розглядав оскільки дозволяла пристойність…

Видавалася втомленою, змарнілою, але прекрасні блакитні очі ясніли молитовним сяйвом й завжди ревною молитвою в серці: Ніколи у Версалі граф не дослухався до різних пліток, йому все те було ні до чого. Але мимохіть одного разу почув, як пан Торсієр терпко кинув прем’єр-міністру:

– Вам, святий отче, як духовнику його величності годилося би привернути нашого короля до святої королеви та порадити попрощатися йому з маркізою Помпадур назавжди… Королева дуже сумує і… ваше місце біля неї…

Пригадавши ті зловісні слова пана радника, граф Орлик тільки тепер збагнув, яке то горе навістило Версаль. Він замислився…

– Мені важко говорити про непорозуміння, або, краще, нерозуміння, – почув він тремтливий голос королеви, – обома сторонами таких простих речей, як обов’язок. Я зовсім не бажала би говорити про такі речі, але мій ойтець дуже переймається, і тому я змушена…

Вона пристояла, мов би хотіла почути щире слово… Ні, гість посупно мовчав.

– Мій страдник-ойтець дуже дивується з того, що ви, ясний пане, залишили свої обов’язки шефа козацької сотні в Лоррейні й здали всі справи якомусь простому козаку.

Видно, новина дуже вразила графа, він зблід і зсунув брови:

– То не простий козак, а старшина, – тихо й стримано мовив Орлик. – Старшина – сотник з добрим досвідом. Я зараз не живу в Лоррейні, живу в Парижі і з доручення його величності зараз стою при виконанні важких обов’язків. Про все це ваш, ясна пані, ойтець інформований. А втім… – злагіднив він свою мову, помітивши, як зблідла королева… – а втім… я скоро відвідаю Лоррейн і напевне буду на авдієнції у вашого ойця.

Королева помітно розпогодилася.

– Приємно, дуже приємно чути лагідний тон, вишуканий тон аристократа в такій досить скомплікованій справі, – всміхалася королева. Прошу пошкодувати мого ойця, не нехтувати його привілеїв, застережених конгресом і самим королем Франції… Він потребує шаноби… Я певна, що ви зрозумієте мене як його доньку! Дякую сердечно за вашу добрість і… і…

Вона протягнула руку для поцілунку і швидко пішла до покоїв.

Граф усе ж вийшов від королеви дуже ображений і навіть зіритований. Той нещасливий екс-король чомусь думає, що Орлики мусять саме йому служити тільки тому, що вони емігранти. Навіть вигадав посаду йому, графу й генерал-ад’ютанту самого короля Франції! Вигадав посаду шефа сотні козаків, якими не хоче командувати навіть сотник Хлюпало… Треба покласти край примхам того загонистого діда, що живе тепер маривом в понурому своєму палаці в чужому краю і на самоті. Завтра ж! Йому мало того, що Орлики врятували його від московських пазурів… Невдячний гіпокрит, блазень, що порядкує в чужій землі самовільно!

Граф швидко йшов до вестибюля… Але йому ще раз довелося зустрітися віч-на-віч з іншою придворною дамою, графинею Єленою Дентевіль. Коли мсьє Орлик побачив свою сусідку по Лоррейну, він зараз же розпогодився, й ще здалеку махнув беретом і, вже підходячи, низько вклонився.

– Дуже радий такій несподівано милій зустрічі, – казав він, делікатно тулячи до вуст маленькі пальчики принадної графині.

– Ясний пан ніби чимось занепокоєний чи стурбований… так швидко пан ступає… щось негаразд у вас?

– О, нічого… нічогісінько! Я радий, що зустрів ясну панну, бо маю невеликий клопіт… гм… і хотів би того клопоту позбутися за допомогою ясної панни, – і він уклонився.

– Що ж то за клопіт? – чарівно всміхнулася його сусідка, – і як я можу допомогти ясному пану?

– Клопіт мій такий: я хотів би повезти матусю до міста Люневіля, ближче до вашого, ясна панно, палацу. Там… гм… краще для неї було б, тепліш і далі від Вогезів, відкіль завжди подимає холодом. Околиці Люневіля належать, як я знаю, теж вашому маєтку… і я просив би дозволу там примістити…

– Ото і весь ваш клопіт! – засміялася сердечно придворна дама. – Радо вітатиму вашу матусю у моєму маєтку Дентевіль та ще радше вітатиму у самому палаці. І може, ясний пан тоді теж частіш буде бажаним гостем в тому затишному кутку нашого веселого краю. Нині саме сезон усяких розваг, найбільше ж – спорту в Лоррейні, і граф не буде скучати… товариство сердечно привітає мого милого сусіда…

– Сердечно дякую за велику послугу… і запросини. До Лоррейна я їду завтра, дещо мушу полагодити, тоді вже – до того чарівного міста, де я завжди мріяв осісти на стало… Заважали все різні справи.

– Може, цього разу Люневіль буде щасливіший і саме тепер, гадаю, радо привітає нових поселенців, – лагідно всміхнулася молода панна.

– Так, ясна панно, на цьому тижні правдиво вже будемо вашими сусідами.

– Сусідами… повторила йому в унісон панночка і, манірно підібравши шлейфа, швидко пішла до покоїв королеви.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 81 – 84.