4. Сварка Григора з Лещинським

Микола Лазорський

На другий день вже по обіді граф відвідав і бундючного генерал-губернатора Лоррейну пана Лещинського. Запросив сідати чемно, навіть з вишуканою приємністю. Але в очах світився недобрий вогник, а в голосі чувся арогант, підступна людина. Граф Орлик ждав, що казатиме той посивілий і згорблений передчасно пан.

– Я чуюся кепсько, – казав пан Лещинський, підносячи графу золоту табакерку. – Зле чуюся, – скаржився він, – і мене іритує тепер всяка дрібниця. От, приміром, на тому тижні мене зіритував, ясний пане, сотник… гм… сотник, не знаю, як його на ймення…

– Сотник Хлюпало? – байдуже спитав граф.

– Ах, ясний пан вже знає, про кого мовиться мова… Так, так… сотник Клипало. Він тут бродить без будь-якого права на те… бродить біля мого маєтку!

– Я призначив його до козацького табору сотником, – мовив граф спокійно.

– Але я його не призначав! – спалахнув пан губернатор.

– Тоді кого ж ексцеленція призначили на таборового старшину? – всміхнувся граф.

– Вас, ясний пане! – бундючно мовив генерал-губернатор.

– Дякую за честь, але такого права на мою особу ексцеленція не має. Оскільки я знаю, такого права не давав вашій мосці і його величність король Франції.

Пан Лещинський сполотнів й раптово підвівся. Встав і граф.

– Що то значить? – гнівно питав губернатор.

– Нащо питати про те, що кожен з нас добре знає. Я генерал-лейтенант війська короля Франції, маю шефство над армією, до того є членом секретної комісії і мушу завжди бути у Версалі. Отже вважаю ваші претензії на мою особу, ексцеленціє, дивними і недоречними.

– Я вважав і зараз вважаю вас, ясний пане, найкращим своїм другом, – бурмотав генерал-губернатор. – Мені здавалося, я маю право говорити так, бо дивлюся на вас, як на свого сина!

Граф Орлик розчулився, але лише на хвилину.

– Я теж дивлюся на вас, ексцеленціє, як на ойця, тому саме і рятував вас під Данцігом від московських окупантів.

Ексцеленція несподівано сполотнів не на жарт: такого визнання він не хотів. Згадка про Данціг, згадка або принаймні натяк на його ганебну втечу від московських драгунів пекли його пекельним вогнем. Він хотів назавжди забути цю моторошно-соромливу пригоду, а тут так недоречно йому згадали… Згадали ту понуру подію, яка часом не давала йому покою і уві сні. До всього цей французький достойник умисне не назвав його жодного разу «вашою величністю», як того вимагали приписи самого короля! Самого короля, мосьпане, мого зятя, а доньки – мужа!»

Він хоробливо почав гикати і нарешті прошипів:

– Милитеся, ясний пане, жорстоко милитеся! Ніколи ви мене не рятували ні під яким Данцігом… Ніколи! Бо не було жодної причини на такий чин… ніколи! – уже кричав старий пан. – Зрештою, чужу важку працю ви безсоромно перебираєте тепер до своїх випещених рук. При Версалі ви теж вмостилися добре… маєте дивоглядну там синекуру… – кричав і хрипів губернатор.

– О! То вже занадто! Тоді дозволю спитати вашу ексцеленцію, хто ж вас рятував під Данцігом від московських смертельних обіймів? – питав роздратовано граф.

– Я… я… виїхав на очах усього московського війська і самого генерала Лассі! – тупав ногами екс-король. – Лассі злякався прусського короля, злякався і мого… мого короля Луї XV.

Він бундючно задер голову й швидко вийшов із зали. Але вже в коридорі губернатор Лоррейна став шкандибати… До нього підскочили слуги й на руках донесли до спочивальні.

Граф, украй здивований такою брутально-неправдивою новиною, довго дивився услід похилому ойцю тужливої королеви… Зрештою схаменувся, круто повернув й зараз же виїхав з палацу, давно вже кинутого всіма добрими друзями нещасливого познанського воєводи й магната-жебрака в Лоррейні.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 89 – 90.